Чортків – Росохацька група. Назва цього молодіжного підпільного руху опору пов’язана з селом Росохач, що на Тернопільщині, звідки були його учасники. Світогляд цих людей сформували розповіді тих, хто вижив під час сталінських репресій, гітлерівської окупації і реалій повоєнного часу. А ще інформація, яку вони таємно отримували від забороненого в СРСР Радіо Свобода.
Дізнавшисьпро руйнування у Львові могили вояків Української Галицької армії (УГА) молодь вирішила протестувати.
22 січня 1973 року семеро молодих людей із Росохацької групи вивісили у Чорткові чотири синьо-жовті прапори та поширили антирадянські листівки.
Усі вони були арештовані КДБ. Володимира Мармуса за «антирадянську агітацію та пропаганду» і слухання «ворожого голосу» засудили на 6 років колонії суворого режиму і 5 років заслання. Спогади дисидента про пережите записали до 70-ї річниці Радіо Свобода.
Історія маленького села Росохач, що розташоване неподалік Чорткова у Тернопільській області, у ХХ столітті це, фактично, відображення української історії на західних теренах України, тодішньої Галичини.
У першій половині ХХ століття у селі діяла «Просвіта» і цей рух підтримувала українська молодь. Тут працювали аматорські колективи, кредитна спілка. Громада була національно свідомою.
Однак у 1939 році, коли прийшли на цю землю «перші совєти», всі українські товариства примусово зачинили, Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) викликав на допити активних громадян. Багато хто опинився в тюрмі.
Із 1939-го до червня 1941-го років Чортківська в’язниця була переповнена чоловіками і жінками різного віку. Людей вбивали просто на тюремному подвір’ї і там же ж закопували тіла.
6 липня 1941 року, коли німецькі солдати увійшли в Чортків, люди кинулись у тюрму шукати своїх рідних. Живою після цих катувань і тортур залишилась лише одна людина. Тіла закатованих поховали у спільній могилі.
Згідно з архівними матеріалами, НКВС вчиняв жахливі катування на території тюрми.
Вдруге радянська влада повернулась у Росохач в 1944 році і тоді чоловіків мобілізували у Червону армію. У 1944-1945 роках у цих краях діяла УПА. За підтримку упівців та оунівців мешканців цілими родинами виселяли у Сибір, даючи на збори обмаль часу. А все їхнє майно перейшло колгоспові. 20 польських родин евакуювали з села Росохач у Польщу, згідно з постановою між СРСР і Польщею 1945-1947 років. У звільнені хати поселили українські сім’ї, примусово виселені з території Польщі.
Радянська влада наприкінці 50-х намагалась посилити ідеологічний вплив на селян. Але по хатах читали Шевченка, тихо говорили про заборонену УГКЦ і про арешти.
Коли в 1954 році Радіо Визволення (потім Радіо Свобода) почало мовлення українською мовою, люди почали шукати радіоприймачі і слухали передачі, які глушили радянські органи.
Ми потім «ВЕФ» купили і ходили з ним по подвір’ю, щоб знайти місце і слухати без шумівВолодимир Мармус
«Радіо Свобода в моєму житті відігравало дуже велику роль, формувало мої погляди. Початок 60-х років, можливо, вже кінець 50-х, пам’ятаю моє дитинство з тими звуками, які перешкоджали слухати. Тоді ж не було таких забав для дітей, батьки залучали нас до роботи. І дітей цікавили дорослі теми. Інформації було мало, мій батько був людиною популярною, до нього приходили чоловіки і жінки, вони на кухні говорили на різні теми війни і партизанки. А ми слухали. Радіо ще у нас не було. А потім уже був у нас великий приймач, по якому слухали Радіо Ватикану. А потім і Визволення.
Мій брат Микола старший від мене на 2 роки і він одного разу купив приймач «Білорусь». Ми вже по ньому і слухали передачі Радіо Свобода. Багато почув цікавого, коло таких людей збільшувалось і нам було про що поговорити. Ми потім «ВЕФ» купили і ходили з ним по подвір’ю, десь на город, туди-сюди ходили сюди, тримали в різних положеннях, щоб знайти місце і слухати без шумів», – каже політв’язень радянських таборів, учасник Росохацької групи Володимир Мармус.
Про дисидентський рух, шістдесятників Володимир Мармус дізнався з програм Радіо Свобода. Це були розповіді про Левка Лук’яненка, Івана Кандибу, Івана Світличного, В’ячеслава Чорновола.
По Радіо Свобода читали твори Євгена Сверстюка, В’ячеслава Чорновола, Валентина Мороза. Самвидав поширювали, але не завжди можна було його дістати. Тому й слухали по радіо і передавали один одному інформацію.
Саме з передач Радіо Свобода він довідався про смерть Василя Симоненка і Алли Горської, про те, що в 1964 році було спалено українські стародруки та архівні документи у книгозбірні у Києві. З програм довідався і про масові арешти української інтелігенції.
Володимир Мармус у 1963 році, а тоді йому було лише 14 років, почав вести свій щоденник, куди записував те, що чув цікавого від дорослих. Хтось скаже: «Смерть катам, смерть московській комуні!» або ж заспіває повстанську пісню – це вже у записнику. Цей зошит Володимира Мармуса радянські органи вилучили під час обшуку через 10 років.
До того ж підліток знав, що його сусіда ще неповнолітнім посадили за співпрацю з ОУН. Разом зі сільськими юнаками на початку 70-х років ХХ століття він чув із передач Радіо Свобода про працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація».
«До програм Радіо Свобода ми думали, що лише збройна боротьба дає результат, що потрібно брати до рук зброю. Але почули розповіді про людей, які без зброї борються, але й їх арештовують, тому що вони пишуть вірші чи статті і за це опиняються за ґратами», – розповідає Володимир Мармус.
Створення Росохацької групи
У 1972 році росохацькі хлопці вирішили, що час діяти і їм, час чинити опір радянській владі і продовжувати справу ОУН. Вони знали, що у Львові компартійна влада зруйнувала могили вояків УГА на Янівському цвинтарі, зокрема тоді знищили могилу генерала УГА Мирона Тарнавського. І цей факт обурив молодих людей.
Володимир Мармус написав присягу. Десять односельців 5 листопада 1972 року пішли на лісову галявину, де у 1940-х збирались упівці, і промовили перед образом Богородиці, при запалених свічках присягу Росохацької групи. Володимир Мармус очолив цю підпільну групу. Також створили свій самвидав і поширювали інформацію, яку чули з передач Радіо Свобода.
Я слухав одну й ту ж програму кілька разів і мені вдавалося записати вірш чи цитату, а потім переказував друзямВолодимир Мармус
«Молодь слухала вірші Василя Стуса, Василя Симоненка і їх заучувала, а потім ми цитували іншим. Тому Радіо Свобода відігравало таку важливу роль. Ввечері і вночі ми налаштовували радіоприймачі на коротку хвилю 25, 31, 49 метрів і крізь шум глушилок слухати, що коїться у світі та в Україні. Я слухав одну й ту ж програму кілька разів, бо могли глушити у різних місцях і мені вдавалося записати вірш чи цитату повністю, а потім переказував друзям», – говорить Володимир Мармус.
Наприкінці 1972 року Росохацька група почула по Радіо Свобода, що 22 січня українці у США планують відзначити День самостійності України, присвячений 22 січня 1918 року, коли Центральна Рада видала четвертий Універсал про незалежність Української Народної республіки (УНР). Тому вирішили теж організувати акцію у Чорткові. Купили синю і жовту тканини, вночі пошили прапори таємно від батьків, написали листівки.
Уночі 22 січня 1973 року семеро учасників Росохацької групи розвішали по Чорткову синьо-жовті прапори та антирадянські листівки на річницю проголошення IV Універсалу Української Центральної Ради.
Ми хотіли своєю акцією так вшанувати історичні подіїВолодимир Мармус
«Ми хотіли своєю акцією так вшанувати історичні події. По Радіо Свобода почув, що в Америці відбулося велике віче і на нього був запрошений губернатор штату Нью-Йорк. Він виступив серед українців і говорив про допомогу Україні у її боротьбі за свободу. Тоді вирішили, що вивісимо 22 січня 1973 року синьо-жовті прапори у Чорткові. Написали відозву, на кшталт, «Свободу українським патріотам», «Ганьба політиці русифікації», «Хай живе зростаючий український патріотизм»», – каже Володимир Мармус.
КДБ одразу ж почало шукати винних «по факту виготовлення і розповсюдження націоналістичних прапорів». Про подію в Чорткові офіційно повідомили тодішньому секретареві ЦК Компартії УРСР Володимирові Щербицькому. Київ взяв під контроль розслідування цієї справи.
24 лютого 1973 року представники радянських органів прийшли з обшуком до хати Володимира Мармуса. Він встиг утекти, але, коли повернувся ввечері, то на нього вже чатували.
Тоді десять чоловіків були арештовані і привезені у Тернопільський слідчий ізолятор КДБ. Володимир Мармус старався взяти на себе вину, щоб захистити своїх односельців, відвести від них небезпеку. Семеро учасників Росохацької групи опинились на лаві підсудних.
Допит, формальне слідство, закрите судове засідання. Володимира Мармуса і його друзів прокурор назвав «послідовниками бандерівських сокирників» і вимагав найсуворішого покарання. Володимир Мармус каже, що судове засідання було виставою без глядача. Його позбавили волі на 6 років у колонії суворого режиму і заслання на 5 років.
- Володимир Мармус був у таборах у Пермській області Росії, на засланні – у Тюменській.
- У 1974 році брав участь в акціях протесту до Дня прав людини, проти жахливих умов утримання політв’язнів.
- Володимир Мармус вийшов на волю у 1984 році.
Український дисидент наголошує, що зустріч і спілкування у таборі та на засланні з відомими українцями Іваном Світличним, Миколою Горбалем, Ігорем Калинцем, Семеном Глузманом, Євгеном Сверстюком сформували його як особистість.
Торік Володимир Мармус презентував книжку «Росохач у контексті історії України», де розповів історію рідного села, Росохацької групи. Цю працю дисидент присвятив своєму синові Василеві.
30-річний десантник Василь Мармус, музикант, громадський діяч, загинув на Харківщині 11 вересня 2022 року. Загибель сина перевернула життя Володимира Мармуса. Василь допомагав татові у виданні книг та в організації заходів, продовжив його боротьбу за вільну і незалежну Україну. Щодня Володимира Мармуса можна побачити біля могили сина у Чорткові.
Форум