Революція гвоздик: як військові звільнили Португалію від диктатури і колоніальної спадщини

48 років тому, 25 квітня 1974 року, в Португалії відбулася Революція гвоздик, чи Революція капітанів.

У 1933 році в Португалії постав правоконсервативний клерикальний диктаторський режим Антоніу де Салазара. В 1968 році диктаторські повноваження перейшли до його близького соратника Марселу Каетану.

Починаючи з 1960-х років, режим вимушений був вести війни проти національно-визвольних рухів у португальських колоніях в Африці. У квітні 1974-го молодші офіцери португальської армії, багато з яких мали би відправитися боронити колоніальну імперію, влаштували революцію. І диктаторський режим, який проіснував понад 40 років, виявився дуже слабким і впав менш ніж за дві доби. Дуже скоро після цього Португалія перетворилася на демократичну державу із сильними лівими політичними впливами.

Більше про Революцію гвоздик і про те, в чому її актуальність нині, «Історична Свобода» говорила з політологом Денисом Пілашем.

– Революція гвоздик – тому що лісабонці, вітаючи повсталих солдатів, вставляли квітки гвоздики у дула їхніх автоматів. Але чому Революція капітанів? Чому рушійною силою цієї революції виступили молодші офіцери? Адже капітан – це командир роти чи батареї.

– Не лише в Португалії, а в багатьох таких випадках невдоволення всередині армії зріє знизу, якщо це не якийсь переворот генеральської верхівки. І для цього було багато підстав.

Фактично на той час Португалія була останньою великою колоніальною імперією і вела війни майже в усіх своїх колоніях. Африка вже пройшла через 1960 рік, так званий Рік Африки, коли більшість колоній здобули незалежність. Натомість Ангола, Мозамбік, Португальська Гвінея, тобто Гвінея-Бісау сьогодні, острови Зеленого Мису, тобто Кабо-Верде, залишалися у складі португальської імперії. І коли на початку 1960-х почалися антиколоніальні збройні партизанські рухи, то велику кількість португальських солдатів і молодших офіцерів відправляли на їхнє придушення. Часто діяли надзвичайно брутальними засобами. Випалювали цілі села, а в Мозамбіку був випадок, коли в одному селищі стратили все чоловіче населення. Це дозволяє згадати звірства, які чинить зараз Росія, інша колоніальна імперія, проти України.

В умовах, коли Португалія була економічно однією з найвідсталіших країн Західної Європи, для багатьох людей з незаможних верств населення армія була єдиним доступним соціальним ліфтом. І вони йшли до війська, наражаючись на небезпеку загинути в багаторічних колоніальних війнах. На додачу, незадовго до революції 1974 року, стався останній поштовх для того, щоб консолідувати цей «Рух капітанів», чи то «Рух збройних сил», як він офіційно називався. Влада, маючи потребу в поповненні офіцерського складу, ухвала низку декретів. І для випускників вищих навчальних закладів зробили пільгові умови, за якими вони відразу в армії отримували звання капітанів. Це викликало невдоволення тих, хто багато років служив, щоб пройти цей шлях до капітанського звання…

– Тобто, професійний військовий мав служити з молодшого лейтенанта, умовно кажучи, щоб за 10 років стати капітаном, а випускник військової кафедри ставав капітаном відразу?

– Так. Кадрові військові опинилися у вразливому стані. І вони відчували ще й соціальне невдоволення, оскільки за умов нерівного доступу до вищої освіти перевагу мали люди, наближені до еліти.

В цих колоніальних війнах їм протистояли національно-визвольні рухи різного спрямування, багато з них були ліворадикальні. І частина з цих ідей просочувалися до цих португальських молодших офіцерів, які відправлялися, щоб придушувати їх. І все це разом склало основу цього «Руху капітанів».

– Ми говоримо про Португалію, але цю ситуацію екстраполюємо на Росію. І тут цікава така аналогія: в Португалії на той час була дуже слабенька економіка. Але це була сировинна імперія, яка озброювала і тримала доволі велику армію завдяки тому, що в колоніях видобували корисні копалини, які продавали і купували зброю. Якщо Росія експортує нафту і газ, то там здебільшого експортували метали, зокрема золото, діаманти, цінні породи деревини.

Повертаючись до капітанів. Професійні військові були невдоволені. Але, все ж таки, над капітанами є майори, полковники, генерали. Що вони робили?

– В момент заснування «Руху збройних сил» у його складі було до 130 офіцерів, і практично всі вони справді були капітанами. Майорів було троє від самого початку, і згодом приєднався аж один полковник. Якщо ж казати загалом, то серед полковників і генералів теж було невдоволення. Вони теж бачили, що наростають кризові явища. Проте вони надто тісно були інтегровані до керівної верхівки.

Диктатор Салазар – університетський професор. Він начебто обіймав не першу посаду прем’єр-міністра, але фактично на посаду президента на виборах, які були радше фарсом, адже зазвичай більше одного кандидата не було, проводив якогось представника вищого військового командування. Останнім таким президентом був адмірал Амеріку Томаш. Це був «весільний адмірал», який займався перерізанням стрічок і реальних повноважень фактично не мав.

– Але на той час Салазар вже помер, а його місце посів Каетану, близький соратник Салазара.

– Так, але обрали цього Томаша ще у 1958 році. І це були єдині вибори, на яких влада дозволила хоч якусь конкуренцію. І тут, якщо ми вже говоримо про генералів, був єдиний випадок, що кинули виклик цій системі зсередини. Це був Умберто Дельгадо, наймолодший в генеральському складі. Він починав як симпатик фашистських, ба навіть нацистських ідей. Однак коли пропрацював військовим аташе в США, то його погляди різко змінилися, і він став прибічником демократії, зблизився з опозицією, яка була практично вся нелегальна –­ від лібералів і до комуністів. На виборах йому, звісно, намалювали поразку. А після цього в 1965 році його вбили. Диктатура Салазара не поверталася до смертної кари, яку в Португалії скасували ще в ХІХ столітті. Однак активно використовували позасудові розправи над політичними опонентами руками політичної поліції PIDE (Міжнародна поліція захисту держави – ред.). І фактично, за винятком цього ліберально налаштованого генерала Дельгадо, великого невдоволення не було.

Та наприкінці режиму однією з ключових фігур стає генерал Антоніу де Спінола, який деякий час був губернатором Гвінеї-Бісау. Коли стається це повстання, і його масово вітає народ, то самі повстанці-капітани пропонують фігуру генерала Спіноли, який виступив незадовго до того з книгою чи то ним написаною, чи за нього написаною «Португалія та майбутнє», де він каже, що нам потрібні зміни, через що він став фігурою, яку асоціювали з невдоволенням начебто, хоча він все рівно був дуже системним гравцем. І йому фактично передали владу, оскільки диктатор МарселуКаетану заявив, що він передасть владу не «черні», а тільки якомусь генералу. І ось цей Спінола виявився на певний час компромісною фігурою, оскільки він, з одного боку, мав високий статус, а з іншого боку, наліт опозиційності.

– А чим пояснити легкість цього перевороту? Адже попервах капітани ледь не тиждень планували бої за Лісабон, а в результаті повстання мало успіх за два дні. Причому режим спирався на потужні спецслужби. Чим пояснити такий успіх?

– Капітани перемогли ще й при тому, що мали величезну кількість логістичних труднощів. І здавалося, що все буде ще складніше. А виявилося, що цей колос стоїть на глиняних ногах, що фактично соціальної бази в режиму не залишилося.

Режим Салазара і Каетану, як зараз режими Путіна чи Лукашенка, активно спирався на силовиків, на спецслужби, занедбуючи при цьому все інше. Однак з часом виявляється, що навіть представники цього апарату вже не мають ентузіазму захищати режим. А поза тим абсолютна більшість населення – селяни, робітники, освічені професіонали – відкидала режим.

Тут теж можна провести паралелі щодо інформаційної бульбашки, в якій перебуває російська верхівка зараз. Коли перший диктатор Салазар впав з крісла, всі думали, що він помре, і владу передали його соратнику Каетану. Однак Салазар вижив і наступні кілька років перед ним грали комедію, начебто він досі керує всіма справами в державі. Для нього навіть публікували спеціальні випуски газет, де були тільки ті новини, які йому сподобалися б. Наприклад, там не було про те, що американські астронавти висадилися на Місяць.

– А чим могло образити Салазара те, що американці висадилися на Місяць?

– Є думка, що це могло образити якісь його релігійні почуття або просто те, що він трошки не долюблював їх. Це вже такий анекдотичний приклад.

Але фактично не було справді зв’язку між реальною ситуацією і тим, що отримувала влада. І в підсумку, не було кому цей режим захищати. Португальська спецслужба PIDE справді була дуже одіозною і жахала не тільки португальців, вона мала і міжнародний вплив. І фактично вона була єдиною, хто захищав режим. Переворот був майже безкровним, а четверо загиблих – це були люди, яких розстріляли якраз з будівлі цієї спецслужби.

Однак виявилося, що спецслужби потужні, щоб придушувати опозицію та кошмарити інтелігенцію. Однак проти озброєних танками військових вони нічого вдіяти не можуть. Штаб-квартиру PIDE взяли в кільце, і вони були вимушені здатися. Як ця ситуація показала, не такою вже й компетентною і всесильною була ця спецслужба, адже проґавила формування «руху капітанів».

– А все-таки, наскільки великими були сили повстанців? І чи були спроби їх придушити? Генерали і полковники відразу вмили руки і сказали Каетану самому розбиратися з усім цим чи все-таки попервах зберігали лояльність?

– Попервах були лояльними. Принаймні генерали столичного гарнізону. Генерал, який ним командував, наказав стріляти по повсталих, які прибували до столиці, і стріляти по натовпу, який вже зранку прийшов після того, як капітани зайняли одну з радіостанцій і передали, що вони мають на меті повалити існуючий режим. Але військовослужбовці столичного гарнізону відмовилися виконувати ці накази – і все.

– Португальська імперія – одна з найдавніших. Португальці з-поміж європейців першими створили колоніальну імперію. Португальська імперія проіснувала найдовше. Ви правильно зауважили, що французи у 1960 році більшість колоній відпустили, а португальці свої колонії тримали. І взагалі португальська колоніальна імперія була «скрєпою», як кажуть росіяни. Португальська колоніальна імперія – це немов би як зараз у росіян 9 травня, «День перемоги», а для них такою «скрєпою» була імперія.

Аж ось відбувається ця революція – і португальці запросто відпускають всі свої колонії у найкоротші терміни. Колись в Росії Єльцин казав регіонам: беріть стільки суверенітету, скільки можете втримати. Але він казав одне, а, як показали події в Чечні, коли чеченці направду захотіли незалежність, сталося інакше. А натомість португальці діяли послідовно.

Як би ви пояснили, що португальці, які звикли до своєї колоніальної імперії, так запросто її відпустили і потім не казали, що це «найбільша геополітична катастрофа ХХ століття»? Хоча, коли прогулятися по центру Лісабону, то видно, що колись це столиця імперії – архітектура сама каже про імперську велич. Як пояснити таку зміну парадигми португальської свідомості?

– Справді, після руйнівного землетрусу в середині ХVІІІ Лісабон відбудовувався як помпезна столиця імперії. І для Португалії ця імперія була останнім знаменом її міжнародного престижу. Особливо після того, як вони на початку ХІХ століття втратили Бразилію, то для них стало дуже важливо втримати свої володіння в Африці і трошки в Азії.

І тривалий час їхня пропаганда будувалася на «рожевій мапі» ­­(рожевим позначали володіння Португалії), що ми будемо триматися своїх володінь, навіть коли всі інші європейці підуть. Але португальські військові, оскільки Португалія була членом НАТО0, навіть попри диктаторський режим, комунікували зі своїми колегами з інших колишніх імперських метрополій. І вони знали, що британці не змогли втримати свою імперію, що французи програли війну проти партизан в Індокитаї та пішли з Алжиру. І дедалі більше для португальців ставало очевидним: ось ця їхня гордість, що ми – остання колоніальна імперія – це анахронізм, це те, що тягне вниз, що насправді інші європейські держави зберігають великий вплив у деколонізованих країнах третього світу і при цьому не витрачають величезні кошти на утримання гарнізонів, ведення бойових дій і таке інше.

Зрештою, як виявилося всередині 1970-х, португальське суспільство має стільки внутрішніх проблем, що не може собі дозволити штучне підтримання імперської машини. Там одразу після революції почалося внутрішньополітичне протистояння. Це називалося «спекотне літо 1975 року», коли різні елементи – ліві і праві – боролися між собою. І виявилося, що ні португальським політикам, ні португальській громадськості немає особливо діла до того, що відбувається в їхніх колишніх колоніях. Адже в деяких колоніях, коли вони отримали незалежність, почалися громадянські війни.

Португальці прийняли реальність. Адже, маючи престиж колоніальної імперії, значна частина португальців не мала роботи на батьківщині, і вони були змушені ставати трудовими мігрантами у Франції, Люксембурзі та в інших європейських країнах. Відтак основні зусилля спрямували на те, щоб покращити життя в самій Португалії.

– А все-таки, коли військові захоплюють владу, то є такий ризик, що вони її так просто не віддають. У португальських військових не було спроб утримати владу в своїх руках? Як у Греції «чорні полковники» постали, то, може, якщо в португальців переважали ліві, то «червоних» капітанів чи майорів?

– Ситуація насправді була дуже складною всередині цього офіцерського середовища. Там був величезний спектр поглядів на те, яким має бути майбутнє Португалії. І певні елементи всередині цього середовища – як ліворадикальні, так і ультраправі – намагалися перетягнути ковдру на себе і посилити свій вплив. Вони користувалися тим, що певний час існував ще такий перехідний орган, як Революційна рада Португалії. Були спроби переворотів справа і зліва. Зрештою, вони гасили одне одного. І все це після «спекотного літа 1975 року» перейшло в демократичне річище.

І не забуваймо, що була ще велика активність самого народу. Ця революція породила бурхливі процеси в громадянському суспільстві, яке з’являється після десятиліть авторитаризму. Всі були настільки активні, що спроба будь-якої узурпації влади невеличкою часткою, хай навіть тих людей, які відіграли важливу роль в революції, не була би сприйнята в суспільстві.

Тривалий час залишався слід, що це було повстання проти правої диктатури. І навіть правоцентристські сили приймали ліві назви – настільки було дискредитовано все, бодай трохи пов’язане із тим режимом. Та зрештою Португалія стала більш-менш типовою західноєвропейською державою.