Доступність посилання

ТОП новини
22 Червень 2018, Київ 09:05

Дев'ять з половиною місяців Анатолій Поляков, волонтер з Росії, провів в підвалах «ЛНР». Навесні 2015 року він приїхав на Донбас з гуманітарною місією, але після успішних переговорів про евакуацію важкохворих дітей і обмін військовополоненими на нього напали на вулиці, закували в наручники, надягли на голову мішок і ув’язнили в підвалі. У в'язниці «МДБ» «ЛНР» він зазнав тортур і дивом вижив.

«Із одягу у мене був порваний светр і рвані військові рейтузи. Більше нічого. Повна відсутність денного світла, свіжого повітря і засобів особистої гігієни. Шкіра набула сірого кольору, як стіни в підвалі, камерою пересувався немов тінь, худий, з великою бородою і довгими пухнастим волоссям. Бойовики мене прозвали «підвальною людиною».

Анатолій Поляков після повернення з полону
Анатолій Поляков після повернення з полону

У камері стояв смоґ, була нестерпна спека, градусів 35-40. Підпирав двері і лягав на підлозі, щоб вловити ковток свіжого повітря. Утримання тваринне, ти не знаєш, скільки часу, але починаєш спливати слиною, коли відчуваєш, що зараз повинні принести їжу. Це страшний стан ... Вночі присниться їжа, і ти готовий з'їсти все що завгодно, щоб убити голод. Дуже складно в таких умовах залишитися людиною», – розповідав Анатолій Поляков в інтерв'ю Радіо Свобода.

Пройшли «табори смерті» 3136 осіб: 1536 військовослужбовців і 1532 цивільні особи
Анатолій Поляков

У 2016 році йому вдалося вирватися з нового ГУЛАГу, який виник на підконтрольних сепаратистам територіях Донбасу, і він очолив в Києві Асоціацію полонених. Одне із завдань цього об'єднання – підготувати законодавчу базу для допомоги українцям, які повертаються з полону. Анатолій Поляков і його товариші підготували проект закону «Про правовий статус осіб, незаконно позбавлених волі незаконними збройними формуваннями, правоохоронними органами іноземної держави або незаконно засуджених». Про цей законопроект, який буде розглядати Верховна Рада у 2018 році, розповів Радіо Свобода:

– Скільки людей за останні роки побували в тюрмах сепаратистських утворень?

– Пройшли «табори смерті» 3136 осіб: 1536 військовослужбовців і 1532 цивільні особи. На сьогоднішній день утримується ще близько 150 осіб. Основна кількість перебуває в «ДНР», незначна частина – в «ЛНР».

– Усі випадки драматичні, але і після звільнення заручники стикаються з труднощами.

– Полон – це страшно. Звичайно за кожною долею своя драма, свої переживання, своя трагедія, але всіх об'єднує одне: одиночні камери, тортури, катування, придушення особистості і мізерне харчування. Протягом тривалого часу позбавлені елементарних людських умов існування, без свіжого повітря, засобів гігієни, денного світла, кожен зі своєю внутрішньою боротьбою за виживання, де головне – залишитися людиною! Все це і є полон! Пройшовши кола пекла, вони повертаються, чують пафосні слова на честь визволення, але немає ніякої законодавчої бази, яка б забезпечила їм правовий статус і весь комплекс соціального та правового захисту. Якщо не буде цільового підходу, разовими подачками цю проблему ми не вирішимо.

– Багато зазнавали тортур і побиття в тюрмах, їм потрібна особлива допомога.

– Абсолютно правильно, повинна бути тривала як медична, так і психологічна підтримка звільнених, а не разова допомога. Фізичні і психічні ускладнення починають проявлятися як правило на третій місяць, іноді через півроку, у деяких через рік. Люди впадають в депресію, переживають складний емоційний період.

– Вам важко було в полоні, і процес Вашої реабілітації теж був дуже складним. Як Ви себе зараз почуваєте?

Уявіть, коли з тебе вивергається «лава» різних тваринних звуків, яку неможливо зупинити чи заглушити. Мені доводилося постійно прикривати обличчя і пояснювати, що це не заразне
Анатолій Поляков

– Коли я звільнився з полону, у мене був широкий набір усіляких хвороб, я схуд на 25 кілограм (на момент звільнення я важив 40 кг) і видавав звуки тварини, які нагадують гавкання собаки. Це було найтяжчою спадщиною полону. Уявіть, коли з тебе вивергається «лава» різних тваринних звуків, яку неможливо зупинити чи заглушити. Повірте, це дуже боляче і емоційно важко! Мені доводилося постійно прикривати обличчя і просити вибачення у співрозмовників, пояснюючи, що це не заразне. Але багато хто все одно відвертався, особливо важко знаходиться було в громадських місцях, де тобі починають робити зауваження або дорікати в тому, що є рознощиком зарази. Це дуже важко було пережити. Сьогодні самопочуття краще, через два роки після звільнення у мене знайшли причину «тваринної мови». Мене підлікували, але сказати, що остаточно я від цього позбувся, не можна! Доводиться лягати в лікарню кожні півроку, все це на платній основі. Сказати, що остаточно адаптувався до мирного життя, не можу. Єдине, що мені дає сили і стимул – це робота над законом про статус полонених. Закон і є моя реабілітація.

Чому Ви, не маючи громадянства і підтримки в Україні, вирішили зайнятися законотворчою діяльністю?

– Громадянство – це питання часу. Після полону всі, хто пережив це пекло, стали моєю родиною. Тому я вважаю своїм обов'язком зробити все від мене залежне, щоб ці люди не відчували себе притиснутими у власній країні, а навпаки, могли самореалізуватися і відчути себе повноправними та затребуваними громадянами в країні, за яку вони постраждали.

Перші два місяці після звільнення були для мене справжнім випробуванням. Тривалий час я не міг отримати елементарної медичної допомоги
Анатолій Поляков

Я сам зіткнувся з безліччю труднощів, перші два місяці після звільнення були для мене справжнім випробуванням. Тривалий час я не міг отримати елементарної медичної допомоги. Іноді лікарі йшли мені назустріч і залишали мене на ніч в ординаторській, а вранці я повинен був вже гуляти в коридорі. Якби не підтримка дружини і дівчат (психологів і соцпрацівників) з «Блакитного птаха», я не знаю, як би мені вдалося впоратися з цим. Пізніше підключилася Ірина Геращенко, і мене госпіталізували.

У лютому 2016-го, прогулюючись Бабиним Яром, я думав про те, що в подібній ситуації опиняються практично всі, хто пережив полон, і виникла ідея проекту закону про статус полонених. І відтоді протягом 22-х місяців я повністю присвятив себе лише закону. Багато хто сміявся, не сприймав всерйоз, говорили, що це нереально. Але я вірив і ставився до закону як до власної дитини. У мене була підтримка моєї дружини і моїх побратимів, які так вірили в мене, що я не міг не виправдати їхніх сподівань. Сьогодні проект закону зареєстрований у Верховній Раді і, сподіваюся, що всі, хто пережив полон, отримають опору у вигляді соціального та правового захисту, що істотно полегшить їх реадаптацію після полону. Це в певному сенсі визнання державою їхніх заслуг.

– Із чим вам довелося зіткнутися при підготовці проекту закону і чи великі шанси, що такий закон ухвалять?

– Процес підготовки проекту закону до реєстрації в Раді був непростим. Для мене це було не менш складне випробування, ніж полон, це шлях через лабіринт політичних інтриг, відкидання і обман, коли надії змінювалися розчаруванням, і підтримувала тільки впевненість у правоті обраного шляху. Що і стало стимулом для завершення першого етапу просування закону. Багато було обіцянок, але далі слів ніщо не рухалося. І тільки після того, як проект закону був потримати низкою депутатів, процес зрушився. Я дуже вдячний Ігорю Мамонтову, заслуженому юристу України, це саме він останнім часом допомагав мені в доопрацюванні закону і його просуванні. Навряд чи без його допомоги проект був би зареєстрований. Упевнений, закон буде ухвалений з двох причин. По-перше, це депутати, які його внесли до Верховної Ради. По-друге, перед реєстрацією проекту закону попередньо відбулася зустріч з президентом України Петром Порошенком, який схвалив і підтримав нашу ініціативу, внісши свої зауваження.

– Що саме ви пропонуєте?

Перші два місяці після звільнення були для мене справжнім випробуванням. Тривалий час я не міг отримати елементарної медичної допомоги

– Закон базується на трьох основних принципах. Це правова, психологічна і соціальна реабілітація. Якщо говорити про правову реабілітацію, то, насамперед, це забезпечення захисту колишнім полоненим від різних нападів, звинувачень в зраді тощо, будь–які дії (за винятком заподіяння шкоди здоров'ю або життю третіх осіб) не можуть бути злочином, адже вони були здійснені під загрозою життю і здоров'ю з боку терористів або окупаційних військ. Ні для кого не секрет, що багатьом доводиться виступати перед ЗМІ окупаційної влади, критикуючи владу України, давати «свідчення», повідомляти секретну інформацію або давати згоду на співпрацю з представниками спецслужб «республік». Військовослужбовці повинні знати, що в разі потрапляння в полон вони можуть давати будь-які свідчення, не побоюючись подальшого переслідування з боку держави, за яку вони воювали. Друге – це невідворотність покарання мучителів. Люди, які повертаються з полону, повинні знати, що ті, хто їх катував, будуть рано чи пізно притягнуті до кримінальної відповідальності.

Військовослужбовці повинні знати, що в разі потрапляння в полон вони можуть давати будь-які свідчення, не побоюючись подальшого переслідування з боку держави, за яку вони воювали

Що стосується психологічної реабілітації, то тут багато проблем. На жаль, в Україні недостатньо підготованих психологів, які спеціалізуються на наданні допомоги колишнім полоненим, які отримали психологічну травму. Є волонтери, які цим займаються, а на державному рівні процес не врегульовано. Тому у нас частіше вдаються до медикаментозного лікування, не використовуючи в повній мірі здатності самого організму і психіки людини до самовідновлення і саморегуляції, що в корені неправильно. Тут має бути розуміння глибинних процесів, що відбуваються в підсвідомості і психіці людини, яка потрапила в полон і пройшла ці випробування. Потрібно використовувати новітні і найефективніші досягнення немедикаментозної корекції і терапії психологічного стану людей, які пережили травмуючі події.

Що стосується соціальної реабілітації, то дуже важливо розуміти, що у багатьох залишилося житло і все майно на окупованих територіях. За нашим законом ці хлопці будуть забезпечені соціальним житлом, що я вважаю дуже важливим. Передбачені фінансові компенсації. Будь-який чоловік, який знаходиться в полоні, не в змозі забезпечити свою сім'ю, що істотно відбивається на його психологічному стані. Фінансову підтримку можна розглядати як частину соціальної реабілітації.

– Ви сказали, що закон повинен гарантувати, що люди, які захоплювали заручників і катували їх, будуть покарані. Це важко зробити, тому що Росія гарантує безкарність цих людей. Поки немає принципового вирішення конфлікту, не буде і відплати. Як вам це рішення бачиться?

– Хлопці, які повертаються з полону, знають своїх катів і наглядачів. Я впевнений, що прокуратура повинна працювати більш активно, виявляти цих людей і виносити їм заочні звинувачення. Що стосується конфлікту, то тут два шляхи: повне поетапне виконання мінських угод або визнання Росії стороною конфлікту з усіма наслідками, що випливають звідси. Третього шляху немає.

– 150 осіб після великого грудневого обміну ще залишаються в полоні. Є надія на їхнє звільнення?

– Коли відбувався обмін, я був шалено радий, телефонував родичам, у мене були сльози від щастя. І водночас сльози гіркоти, тому що я розумів, що там ще залишаються наші хлопці. Перспективи наступного обміну поки примарні, причиною є вимога ОРДЛО передати їм колишніх співробітників «Беркута», які підозрюються в скоєнні особливо тяжких злочинів під час мирних акцій у Києві в лютому 2014-го. В цьому сьогодні камінь спотикання. Я вважаю, що, якщо дійсно вони причетні до розстрілу, потрібно винести їм вирок і віддати тій стороні. Життя наших хлопців набагато важливіше і цінніше, ніж життя цих покидьків, які перебувають на нашій території. Вони все одно будуть покарані, в якій частині світу вони б не перебували.

Матеріал повністю – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG