35-річний професійний військовик Олександр, позивний «Святов», два роки служить в американській піхоті й ділиться досвідом у YouTube-блозі. В інтерв’ю «Голосові Америки» він розповів, як потрапив до армії США, пройшов вишкіл, а також щодня долає виснаження й нові випробування. Далі – його пряма мова.
Чому я пішов до армії? Тому що, на мою думку, це найпростіший спосіб показати лояльність до країни. Ти здобудеш нову професію, нових друзів, новий досвід, який має небагато людей. Навіть якщо не підеш на бойову спеціальність.
Я зараз снайпер, але також мене перетягнули у так звану command group (штаб – ред.), бо я знаю декілька інших мов.
Моя перша освіта - вища магістерська в Одеській академії зв’язку, а друга – в Одеському морському університеті як юрист, загальне право. Після закінчення академії я якимось чином потрапив до лав Служби безпеки України, де служив. По службі нічого казати не буду, бо, самі розумієте, є така штука, як підписка про нерозголошення.
Я виграв грін-карту з першого разу. Я ніколи не думав про переїзд, у мене все було добре в Україні, була чудова робота, свій невеличкий бізнес уже після того, як закінчив службу. Але я так подумав, що це щось новеньке, я зможу бачити трошки більше світу.
Тяжко було потрапити навіть до рекрутерів. Справа в тому, що я маю травму. На правій руці в мене немає фаланги пальця. Так сталось, що я її втратив. Я обійшов чотири рекрутерські центри, і лише один армієць, колишній спецпризначенець, попрацював зі мною, подивився на мене і спитав: «Ти вмієш гвинтівку тримати?» Я кажу: «Звичайно». Він каже: «Покажи!» Я показав. Він сказав: «Wow, all right!»
Із моменту підписання контракту до моменту відправки у тренувальний табір basic (базовий, основний – ред.) пройшло пів року. За ці пів року я здобув комерційну ліцензію на керування величезним «траком», як тут кажуть, 18-колісником. Я об’їздив Америку шість разів, був у сорока чотирьох штатах – і здійснив іще одну зі своїх мрій.
Коли я розпочав своє навчання в школі піхоти, нас було 60 осіб на один platoon – загін (взвод – ред.). Дехто зрозумів, що зробив помилку, вже на другий день. Тому що три доби вам не дають спати, вони називаються «пекельні 72» (години).
Це не тяжко, якщо в тебе є хребет, є мета і якщо ти любиш долати випробування, можеш подолати виснаження. Але це буде тяжко для новітньої молоді, адже в тебе немає змоги користуватись ані мобільним телефоном, немає ніяких цивільних речей. Єдині цивільні речі, які в мене були, – це мій годинник і маленька стрічка в кольорах українського прапора.
Коли проходить навчання, вам дають десь 8 хвилин, щоб поїсти, і час починається, коли ви зайшли в їдальню. І не дай вам Боже щось пронести до вашої казарми.
Один із сюжетів із відеоблогу Олександра (рос. мовою)
Усі бачили відео, коли кричать drill sergeants, що проводять вишкіл. Вони дуже злі, вони кричать, як навіжені. Але коли треба щось розповісти, описати, то він витратить на тебе свій вільний час, він не піде спати, доки він не доведе тобі, що треба.
І якщо ви в полях, на місії, на deployment, на війні, ви з вашими сержантами й офіцерами і всіма хлопцями живете однаково, спите в одній калюжі. Сержант, який лежить за два метри від тебе, кричить: «Алексе, іди сюди». Ти кажеш: «Що таке?». «Просто іди ляж біля мене, бо я вмираю, я замерзаю».
20 миль пробігти з рюкзаком зі зброєю – Господи, send me, я готовий! Зробити 10 пострілів і влучити всі 10 – дайте мені це! Проповзти 150 метрів, замінувати зону, замаскувати міну, відповзти, підірвати це все – ніяких проблем. Пройти курс навігації вночі, без ліхтарика, без GPS, тільки з рюкзаком із двома «блінами» від штанги по болотах, де алігатори хочуть тебе з’їсти – це чудово!
Якось на стрільбах один хлопець запитав drill sergeant-а: «А що станеться, коли ми закінчимо basic і потрапимо у свій unit (частину на військовій базі – ред.)?!» Сержант так подивився і каже: «Гарне запитання, private (рядовий – ред.). Коли ви потрапите в свої «юніти», вам віддадуть ваше життя – пауза – частково».
Тобто з того моменту, коли потрапляєш до тренувального табору basic, у тебе немає особистості. А коли ти закінчив і прилетів до свого unit-у, в тебе вже є і життя, і сім’я. Тобто ти можеш і родину привезти, якщо в тебе є дружина або чоловік або собака. Вам платитимуть гроші за те, щоб ви знімали будиночок або квартиру, можете купити це в кредит, і вам із цим допомагатимуть. У вас буде забезпечена сім’я, у них буде медичне страхування, яке дуже дороге в Америці.
Для порівняння по зарплатах, далекобійник у США, якщо він працює на компанію і якщо він не дятел, за місяць може отримувати 6–8 тисяч доларів. В армії, якщо ти рядовий, це буде з бонусами десь 2 тисячі. Але тебе годують, забезпечують житлом і страхуванням.
А взагалі піхота – це професійні «бомжі». Професійний «бомж», що може спати, жити, виживати – де завгодно. Може їсти що завгодно, починаючи від комах і закінчуючи алігаторами – нема питань (сміється – ред.).
Один із сюжетів із відеоблогу Олександра (рос. мовою)
Якось стою у магазині, купив собі щось поїсти, якогось гарбуза, молока, кави. Коло мене стоїть похилого віку чоловік і каже: «Хлопче, я за тебе заплачу». Я кажу: «Ні-ні, все добре, у мене є гроші, я заплачу». Він дивиться на мій ранг і каже: «Ти спеціаліст (в армії США солдатське військове звання, вище від старшого солдата, але нижче від капрала (молодшого сержанта) – ред.), у тебе немає грошей, звідки в тебе гроші?» (сміється – ред.).
Вас можуть у кав’ярні пригостити кавою або заплатити за їжу. Люди завжди кажуть: «Дякую за вашу службу». Багато людей служили. Вони знають, із чим доводиться стикатись молодій людині, яка йде в армію, віддає своє життя. Бо ти дійсно його віддаєш, ти не володар собі, не ти можеш піти кудись.
Людина, яка послужила десь, відчула, що таке життя поза межами зони комфорту, на межі життя й смерті, вже не буде такою ж, вона змінюється. І ти завжди хочеш відчути ті емоції, побачити людей, які будуть захищати твою спину, як тут кажуть, I got your back.
У мене часто питають, звідки я. Я прикладаю багато зусиль, щоб Україну виставити в дуже доброму світлі. Багато спорядження ношу українського, бо я, як професіонал, маю своє спорядження, навіть якщо армія видає мені те, що я повинен мати. Також я відправляю якийсь одяг, якесь спорядження, до України.
Чому я веду свій блог? Мене часто друзі з України питають, як я. Я почав вести цей блог для себе і них, а вже потім воно перейшло трошки в щось більше.
Бо коли я дивлюся ту пропагандистську машину, яка працює «за поребриком», коли бачу ту погань і лють, яка виливається на Україну, на Америку, на Європу – з тих країн, які ближчі до Північної Кореї, ніж до цивілізованих країн, – мені стає дуже тяжко і дуже боляче.
І дуже важко себе стримувати, щоб не писати і не говорити якісь дурниці, бо не оцінять. Але якась контрпропаганда повинна бути, інакше все, що потрібно, щоб зло перемогло, – це щоб добрі люди нічого не робили.
