Любов Бурлакова з Дніпра та Діана Шеверун з Києва разом з рідними евакуювалися за кордон. Як і тисячі українських громадян, вони тікали від війни через Польщу. Наразі жінки живуть у Німеччині, в містечках земель Баварія та Північний Рейн-Вестфалія. Любов багато років поспіль пропрацювала журналісткою. Аби вивести доньку в безпечніше місце, кинула звичну посаду й погодилася на важчу й непрестижну роботу в Німеччині. Діана – вчителька. Поїхала, щоб допомагати сестрі з маленькою донькою. Працює дистанційно – як і раніше, в українській школі.
Про те, як дісталися, облаштувалися й що планують робити далі – Любов та Діана розповіли Радіо Свобода.
Історія Любові
Дніпрянка Любов Бурлакова евакуювалася за кордон разом з 12-річною молодшою донькою Ладою. Виїхали 11 березня, саме тієї ночі, розповідає, російські війська скинули на Дніпро три ракети. Жінка каже: до Німеччини, яка їх прихистила, вони добиралися більш ніж дві доби. Запам’ятався холод ранньої весни й величезні черги біженців з дітьми.
Вокзал, черга, потяг…
11 березня на залізничному вокзалі в Дніпрі було велелюдно, згадує Любов. Мами з маленькими дітьми стояли в окремій, пріоритетній черзі. Любов з донькою-підлітком і кумою потрапили в іншу чергу, звичайну. Зайняли – о шостій ранку, а сісти у потяг змогли тільки через вісім годин.
Весь час було дуже холодно. У мене був килимок з пінопласту, ми ним затулялисяЛюбов Бурлакова
«Було дуже холодно, -10-12 градусів, грілися в наметах ДСНС. У дитини – простенькі чобітки, дитина мені сказала, що вже не відчуває своїх ніг. У потяг ми ледве втиснулися. Спершу ми стояли, навіть не могли пройти, скільки було людей. Потім їхали на бокових місцях. Ми з кумою – на нижній полиці, донька – на верхній. Весь час було дуже холодно. У мене був килимок з пінопласту, ми ним затулялися. Провідник сказав, що той вагон був списаний, його десь там дістали й пристосували до евакуаційного потягу, бо не вистачає вагонів», – каже жінка.
Зі Львова до Перемишля за тисячу гривень з людини
Наступного дня пообіді жінки з дівчинкою були у Львові. На евакуаційний потяг у Холм стояла велика черга. Відтак дніпрянки вирішили діставатися автобусом до Перемишля. Тисяча гривень з людини – і вони поїхали далі.
«В автобусі було також важко їхати: було багато маленьких дітей, котів, собак. Діти голосили. Важким було чекання на кордоні, коли навіть не можна було вийти з автобуса. На кордоні ми стояли шість годин. А поряд з нами кордон люди перетинали пішки. Я такого потоку людей ще ніколи не бачила! Дорослі, діти, люди на інвалідних візках... Безкоштовними автобусами Червоного Хреста цих людей довозили зі Львова до кордону, а далі треба було йти самим», – згадує Любов.
Польща зустріла дніпрянок волонтерською кухнею – із гарячою зупою, чаєм та канапками. Любов з донькою планували залишитися в країні: жінка знає польську мову й розраховувати знайти роботу. Але табір для біженців у Перемишлі був переповнений: переночувати було ніде. Тоді вони вирішили перебиратися до Німеччини – до родичів куми.
Життя й робота в Німеччині. «Скажу чесно: досить важко»
З волонтерами дісталися до Берліну, а звідти – безкоштовним потягом до Нюрнберга, де їх вже забрали родичі.
«У містечку Ансбаху в Баварії, куди ми приїхали до родичів куми, уже були дві родини з Дніпра. Нас нагодували борщем, всілякими смаколиками – ми були просто щасливі. Ми були повністю знесилені дорогою. Добиралися дві з половиною доби», – розповіла вона.
Зараз жінки живуть у «бюро» – офісі навчального центру на околиці містечка. Окрім них, там мешкає ще одна родина біженців.
Родичі куми допомогли жінкам знайти роботу в кафе. Обоє вже відпрацювали пробну зміну.
Почуваюся як німа, майже нічого не можу сказати, окрім: «Я нічого не розумію». На пальцях мені показали, як прибирати залишки з тарілок, як ставити тарілки в посудомийну машинуЛюбов Бурлакова
«Кума була на барі: вона володіє англійською. Полька, яка живе в Німеччині вже 19 років, допомагає й освоїтися. А мене, оскільки я не володію ані німецькою, ані англійською – я вивчала французьку, поставили на кухню. Почуваюся як німа, майже нічого не можу сказати, окрім: «Я нічого не розумію». На пальцях мені показали, як прибирати залишки з тарілок, як ставити тарілки в посудомийну машину. Скажу чесно: досить важко. Під кінець вже рахувала хвилини, коли вже буду вільна. У кінці робочого дня я мила підлогу. У кінці зміни з собою нам дали їжу – багато м’яса з грилю, картоплю, соус, салат. Усе життя я працювала мізками, і мені складно пристосуватися до роботи фізичної. Я не уявляю, як це робити щодня, адже мені не 20 і не 30, а 48. Я кинула дві роботи в Дніпрі, але думаю, що зробила правильно: роботу я потім знайду, головне – вберегти дитину», – розказує Любов.
Старшій донці Любові – 19 років, вона залишилася в Дніпрі. Забрати її до Німеччини поки немає змоги, каже жінка.
Що далі?
У Німеччині дніпрянка вже отримала першу допомогу – на себе й на молодшу доньку. За півтора місяця їм на двох виплатили 845 євро.
«Це небагато. Адже тут, наприклад, йогурт коштує від 24 євроцентрів до 1 євро, м’ясо – 4 євро за кілограм, молоко – десь 1 євро 10 євроцентів. У мене за перший тиждень пішло десь нашими 5 тисяч гривень на їжу та засоби гігієни. І це при тому, що частину речей нам дали родичі куми. Ми виїжджали фактично взимку, а приїхали сюди – тут +11-12 градусів. Зараз тут майже літо – +18. Мені дали пару джинсів, взуття на весну», – розказує жінка.
Невдовзі Любов Бурлакова розраховує отримати посвідку про «тимчасовий притулок з політичних причин». Це дасть можливість їй легально працювати в Німеччині й отримувати мінімальну для цієї країни зарплату – 1300 євро на руки.
Питання зі школою для доньки, каже Любов, поки не вирішили: Лада вчиться онлайн в українській школі.
Містечко, де живе зараз дніпрянка, невеличке, 35 тисяч жителів. Воно вже приймало біженців з України: у 2014-му, коли почалася війна на Донбасі. Наразі Ансбах планує прихистити загалом пів тисячі українців: 200 людей з України вже приїхали.
Історія Діани
25-річна Діана Шеверун – корінна киянка. Вона працює учителькою молодших класів та викладачкою української мови. Війна, розказує, для неї розпочалася о 5-й ранку 24 лютого з повідомлення подруги.
«Перші хвилини я нічого не могла зрозуміти, а потім у месенджерах почали писати, що літаки бомблять Бориспіль і військові об’єкти. Я не одразу повірила, але буквально за пару хвилин за вікном почула страшний «Бам!!!», і тоді я зрозуміла: почалася війна. Я одразу почала збирати валізу, хоча й розуміла, що зараз я нікуди не поїду. Я не готова. Тут мої рідні, тут мій дім», – розповіла вона.
Перші дні війни: дзвінки, новини, «переїзд» до ванної
Далі було все як у тумані: дзвінки рідним, метушня, нескінченні пабліки з новинами. Діана просила чоловіка не вимикати новини. Вона слухала їх цілодобово, кожну хвилину, навіть вночі, крізь сон.
Першу ніч вони з чоловіком спали у кімнаті на ліжку, як в старі добрі часи, але потім, після серії гучних звуків за вікном, «переїхали» до ванної кімнати.
Вже за три дні я зловила себе на думці, що звикла до вибухівДіана Кандалян
«Мені було там так безпечно і комфортно, що я не хотіла зовсім звідти виходити, ніби це – мій панцир. Було страшно навіть підійти до вікон і побачити пусті вулиці, побачити, що нікого нема… Вже за три дні я зловила себе на думці, що звикла до вибухів. Від цих думок мені стало лячно… Але розумію, що це – реакція людського мозку, він просто «блокує» стрес, на даючи тобі збожеволіти», – каже Діана.
28 лютого вони з чоловіком вперше вийшли з дому після початку війни – купити продукти собі та бабусі з дідусем, які живуть поруч. Простояли в черзі півтори години, купили найнеобхідніше. Люди були втомлені, але на обличчі кожного читалося: «Ми переможемо», бо інакше ніяк».
Того ж дня дівчина почала проводити уроки для своїх учнів онлайн. Частина дітей виїхала і з усмішкою розповідала про свої пригоди під час «переїзду».
«Не знаю, хто на той момент більше підтримував: я їх чи вони мене», – згадує вчителька.
4 березня Діані зателефонувала сестра. Вона так само, як і Діана, не збиралася виїжджати. Але її чоловік, який пішов служити в тероборону, наполіг.
«Коли вона мені це повторювала, сльози самі почали текти по щоках. Це були мої перші сльози від початку війни. Я не могла у це повірити. Як же можна поїхати? Лишити чоловіка, лишити свої рідні вулички, дерева, ліхтарі… І я сказала: «Ні, ти поїдеш сама, я лишаюсь тут». Але мій чоловік думав інакше, він сказав: «Збираєш речі і їдеш! Ти маєш бути в безпеці! Ти маєш допомогти сестрі. Нам всім буде спокійніше, коли ви, дівчата, будете в безпеці», – каже киянка.
Дорога: через Вінницю і Львів до Перемишля
Далі вони з чоловіком машиною забрали сестру, племінницю, двоюрідну сестру і колегу з іншого мікрорайону Києва. Дорога була дуже довгою: виїхавши о 8-й ранку з Києва, уночі вони дісталися лише до Вінниці.
«Дорога була складною… За вікном – колони машин із номерами. Десь дорогою ми бачили танки, десь – іншу військову техніку… Раніше я бачила таке лише у кіно і в новинах, ніколи не бажала побачити це на власні очі», – каже Діана.
У Вінниці ночувати було ніде, але киян запросив до себе знайомий знайомого.
Він сам ночував у кухні в спальному мішку, щоб ми могли поспати на ліжкахДіана Кандалян
«Він також вивіз свою родину за кордон і допомагав, по можливості, усім, хто цього потребував. Уявляєте? Чужа людина, яка зовсім не знає нас, запросила до себе і сказала: чекатиму, приїжджайте, заночуєте у мене. А нас, на хвилинку, аж п’ятеро дорослих, плюс дитина. Ми дуже сильно запізнювались і не встигали перетнути блокпост до комендантської години. Але нас пропустили, і ми приїхали до Кирила. Ми не могли передати словами, як сильно ми йому вдячні. Він сам ночував у кухні в спальному мішку, лише щоб ми могли поспати на ліжках. Я вкотре зрозуміла, наскільки ми сильна і дружня нація, наскільки я пишаюся тим, що я – українка», – розповіла Діана.
Останній сімейний вечір в Україні
Тільки увечері наступного дня кияни доїхали до Львова. Там їх зустріли родичі.
«Цей вечір був таким і затишним, і сімейним: дівчатка бігали в кімнаті й гралися, а ми усі сиділи на кухні і спілкувалися, обговорювали… Як же нам не вистачало цього: просто посидіти з рідними на кухні і обговорити важливе…», – згадує дівчина.
На ранок її чоловік поїхав назад до Києва, а Діана з жінками рушили далі. Кордон з Польщею перетнули автобусом, опинилися в Перемишлі. Далі їхній шлях мав пролягати до Німеччини. Перечекати вирішили на вокзалі.
«Прийшовши на вокзал, ми побачили жахливу картину… Тисячі біженців! Тисячі жінок, дітей, літніх людей! Усі вони сиділи на підлозі, на ганчірках, зі своїми дітьми, котами тощо. Цей жахливий запах, жахливий шум… Поляки дуже сильно допомагали! Волонтери давали їжу, одяг, ковдри – усе, що можна», – каже Діана.
«Мені не хотілось прокидатись»
О 3-й ночі за ними приїхав родич з Німеччини – чоловік сестри. Він був разом зі своїм другом. Аби забрати українок, чоловіки їхали 14 годин без зупинок до Перемишля і ще 14 – назад.
«В машині, дорогою до Німеччини, я майже постійно спала. Мені не хотілось прокидатись. Хотілося, щоб усе це якнайшвидше скінчилося. Прокидаючись на 5 хвилин, я читала новини і знову засинала. Це уже був вівторок, і мої друзі-хлопці почали писати смс, вітаючи зі святом… Вони, чомусь, бажали мені весни у душі, миру і гармонії, а я читала і не розуміла, з чим вони мене вітають? Відкривши календар, я зрозуміла: 8 березня», – згадує дівчина.
Життя в Німеччині, робота – в Україні
8 березня вони прибули до Герне – невеличкого містечка на північному заході Німеччини. Там Діану зустріла сестра. Сусід-німець запропонував їм безкоштовне житло.
«Він «забив» увесь холодильник продуктами і навіть залишив для нас гроші, щоб ми могли купувати собі продукти. Друзі сестри передали для нас коробки з речами та засобами особистої гігієни», – розповіла Діана.
Наразі дівчина працює, як і раніше, вчителькою: з понеділка по п’ятницю проводить онлайн-уроки для своїх учнів. А ще – вивчає німецьку мову, адже, каже, це відволікає від поганих думок.
«Місто тут дуже маленьке. Ми навіть не думали, що у таку глиб Німеччини доїдуть українці. Але одного дня у магазині ми почули рідну українську мову: дівчата купували продукти. Згодом ми все частіше почали помічати і чути людей з України», – розказує Діана.
«Інколи мені навіть соромно, що в нас все добре»
Статусу біженців киянки поки не оформлювали. Вважають, що скоро зможуть повернутися додому.
«Лишатись тут не хочемо. Ні. Хочемо лише додому. Інших думок навіть не допускаємо. Можливо, неправильно так говорити під час війни, але я вважаю, що нам справді пощастило. Ми виїхали з Києва, живемо у сестри. Нам не потрібно ночувати у таборі для біженців і рахувати копійки, щоб придбати їжу. Я дякую Богові за те, що ми це маємо, дякую кожному, хто нам допоміг. Інколи мені навіть соромно за те, що в нас все добре», – зазначає Діана Шеверун.
Вона чула про «синдром провини біженця», додає Діана, але це не скасовує того факту, що це відчуття – і з нею.
За п’ять тижнів війни, за даними ООН, Україну покинули чотири мільйони біженців. Разом із сім’ями, наодинці, з тваринами.
Українсько-польський кордон: Історії українських біженців (фотогалерея)
