Марта Богачевська-Хомяк – американська історикиня українського походження, викладачка історії Східної Європи у провідних університетах США, дослідниця жіночого руху та суспільних процесів y Галичині в XIX, громадська діячка й активістка українського жіночого руху в США, колишня віцепрезидентка Союзу українок Америки.
Нещодавно в Україні перевидали в оновленому варіанті її книжу «Білим по білому. Жінки в громадському житті України. 1884-1939».
У 1940 році, коли Марті Богачевській-Хомяк було усього два роки, через переслідування радянської влади її батьки були змушені виїхати на Захід. Вона викладала історію Східної Європи у провідних університетах США.
Радіо Свобода поговорило із дослідницею.
– Коли ваші батьки виїжджали з рідної Рава-Руської, що на Львівщині, на Захід, втікали від смерті, переслідувань радянської влади, ви ще були маленькою дівчинкою. Зрозуміло, не могли усвідомлювати цю реальність і що довелось пережити батькам. Але як ставали дорослішою, як це осмислювали?
– Тато був на 18 чи 19 років старшим за маму. Він уже був ветераном двох війн, був у польській тюрмі. А мама якраз закінчила середню «школу сестер василіянок».
Тато публічно не показував своїх переживань, не виявляв непевності. А мама після війни, у роки повоєння, вміла якось втримувати почуття безпеки чи нормальності.
Раву-Руську я не пам'ятаю чітко. Лише кілька епізодів, дитячих споминів. Наприклад, як клей розлила.
Мама зуміла втримати моє почуття нормальності. Бо іншого життя, як переїжджати з одного місця на інше я не знала. Вперше виїхала з бабцею і старшою сестрою, потім ми повернулися, знову поїхали.
Як мене запитують про те, як я вижила, та вижила як вижила
З мамою і татом доїхали до Відня. Там бомбардування, німці нас зупинили і мама мене тягнула за руку, щоб якомога швидше бігти через поле.
Я все це сприймала як норму.
Німці вважали, що всі люди зі східних земель завошивлені. Це було під Віднем, де всі проходили дезінфекцію. А це виглядало так: голі жінки ‒ під душ. Давали маленький клаптик тканини і мама не знала, що ним прикрити.
Це не залишило у мені якоїсь травми. Бо як виростаєш у війні і не знаєш іншої реальності, то дитиною сприймаєш це все як належне, як нормальність. Бо не знаєш, що можна жити по-іншому. А це є твоє життя.
Як мене запитують про те, як я вижила, та вижила як вижила.
Потім ми були в німецькому таборі праці. Там була велика кімната і батьки стягнули туди ліжка.
А коли переїхали до Ді-Пі табору (Displaced Persons, спеціальне тимчасове поселення з 1945 до початку 1950-х років для мільйонів людей, які через Другу світову війну втратили домівки – ред.), то там українці самоорганізувалися. І перший раз, я свідомо зустріла людей зі східних земель. Почала відвідувати школу.
– А як ваші батьки сприймали переселення?
Тато, адвокат, який організував різні спілки, товариства, косив траву, возив трупи, замітав у лікарні
– Переселення тато і мама сприйняли за реальність. Як ми приїхали до Америки, тато очікував, що його брат єпископ Константин Богачевський зорганізує йому якусь роботу.
Ми шість місяців жили в Стемфорді і тато косив траву. Мама відразу пішла до швейної фабрики. Бо єпископ Константин вважав, якщо нова хвиля мігрантів приїжджає, то їй слід спершу зрозуміти, що українці, які приїхали до них, дуже тяжко працювали, щоб мати на хліб. І він хотів, щоб ми відчули, яке важке життя в Америці.
І тато, адвокат, який організував різні спілки, товариства, косив траву, возив трупи, замітав у лікарні. А потім допомогли йому організувати церковну крамничку, підозрюю, що єпископ Константин доклався до цього.
Владика, коли приїхав у США, не мав ані цента. Польська влада тоді затримувала платню. І навіть Папа мусів купити йому одяг, бо як подивився на нього, то сказав, що не випадає єпископові так приїжджати до Америки. І тому Константину залежало на тому, щоб ми, як Богачевські, не сподівалися якогось привілейованого статусу.
Потім ми собі купили скромну хату, я ходила до «школи сестер василіянок».
– І ви написали книгу «Громада – єпископ – Церква: Константин Богачевський і становлення української католицької митрополії в США».
І це зіткнення церкви і громади витворює почуття людськості, людини, що поодинокі люди творять громаду і в тому є вартість
‒ Владика Любомир Гузар змусив мене написати книжку.
Але не так про єпископа Богачевського, як зудар (діалектизм, зіткнення, протистояння ‒ ред.) церкви і громади у відсутності церкви і громади.
Не було ані церкви зорганізованої, ані громади зорганізованої, але протистояння було.
І моя теза, у чому різниця між Україною і Росією, що в Україні в ХVI-ХVII століттях був зудар церкви і громади. І це зіткнення церкви і громади витворює почуття людськості, людини, що люди творять громаду і в тому є вартість. А в Росії згори казали і досі кажуть ‒ роби так, а не інакше. І вони свято з дурноти це роблять.
Під час написання докторської роботи, я в Росії знайшла малу групу інтелектуалів, яких можна назвати псевдолібералами. Але їх так було мало і вони так були загачені на понятті великої Росії, що їхній лібералізм ніколи не дійшов до правдивого лібералізму.
– Цього року перевидано у доповненому варіанті вашу фундаметальну працю «Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Community Life, 1884–1939», яка вийшла у 1988 році англійською мовою, а у 1995 – українською. Це дослідження ролі та історії українок у громадському житті України. Але ви подали назву «Білим по білому» і порівнюєте з українською вишивкою, технікою білим по білому. Відома решетилівська.
Здаля ніби просто біла сорочка, а як приглянешся, то мистецтво, майстерність захоплюють. І ви це так вдало припасували до українок, до руху жіноцтва?
Творці радикального фемінізму чи організованого закидали мені, що мій прагматичний фемінізм не є фемінізмом
– Я бачила, що фемінізм надалі не сприймається в українській громаді. Особливо, в Україні в 90-ті роки минулого століття бачила, що з таким традиційним американським, західним фемінізмом я не зацікавлю читача в Україні. Бо вважаю, що книжки пишемо для того, щоб пересічні люди читали, а не виключно науковці зі статусом чи щось подібного.
Тому як перекладали «Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Community Life, 1884–1939» я не хотіла вживати слова фемінізм у самому заголовку.
Взяла назву «Білим по білому». Тим більше, що це віддзеркалює власне той тип фемінізму, який практикували українки в різних частинах світу, і на заході і на сході України, і по за кордонах. Жінки збиралися і вирішували поточні проблеми дня. І це прагматичний фемінізм.
Я мала великі труднощі з американськими друзями, тому що там почав розвиватися фемінізм наприкінці 60-х-початку 70-х років. Я тоді починала свою викладацьку працю і могла читати курс по фемінізми, чи жіночі переваги.
Творці радикального фемінізму чи організованого закидали мені, що мій прагматичний фемінізм не є фемінізмом.
Але цей прагматичний фемінізм одразу розуміли жінки Індії, які мали голос, знали англійську мову, знали про жіночі права, як щось нормальне, а не якусь спеціальну ситуацію. Вони популяризували поняття про прагматичний фемінізм.
– Ви пишете про кінець ХІХ століття і до 1939 року, коли жіночий голос було чути, коли українки об'єднувалися в товариства, просвітницькі організації через національні, соціальні та побутові потреби, прагнули своєї незалежності.
Жінки в цих організаціях заперечували, що вони феміністки
– Ті саме прагнення, що в американок чи англійок. Я мала великі труднощі в написанні, в осмисленні фемінізму. Ніхто на цю тему нічого не писав.
Мені, водночас, кажуть, що я не феміністка. У мене маленькі діти, мама і батько мені дуже допомагали. Я викладала, чоловік змінив роботу і я гасала між Нью-Йорком і Вашингтоном. І «Союз українок» просить тоді написати книжку.
Я рік працювала у Польщі, викопувала матеріали. З СРСР говорили, що ніяких архівів немає. Але там трохи було.
Я працювала в релігійному архіві в Перемишлі, звідки довідалася, що серед українок ХІХ століття поширювалися жіночі організації, переважно місцеві, економічні, а не інтелектуальні. І, до слова, жінки в цих організаціях заперечували, що вони феміністки.
Власне, навіть мої коліжанки мені закидали, що я те, що написала не є фемінізмом. Книжку сприйняло англомовне середовище. «Союз українок» продавав книжку і мене сильно психологічно підтримував.
– Презентуючи книжку у світі, ви, фактично, презентували історію України.
Закидали, що я більше націоналістка, ніж феміністка
– Я думала, що пишу альтернативну історію України. Є багато історій України, залежить з якого ракурсу підходити.
Я хотіла написати книжку про Україну, де є великий вклад жінок у розвиток держави, якої не було.
В Америці сприйняли книжку, як історію жінок і вважали, що це ультрафеміністки. Навіть мені закидали, що я більше націоналістка, ніж феміністка. Але я це пояснюю так, якщо знаєш про батьківщину, своє походження, то це автоматично не робить з тебе націоналіста. І якщо ти борешся за людські права, то борешся за людські права.
І фемінізму як такого, як окремої ідеології, не може бути, так само, як не може бути «маскулінності», як окремої ідеології. Тому що люди різні і це намагання, що ось феміністичний підхід, я думаю, може спрацювати, але тяжко.
– Фемінізм і націоналізм. І ви це аргументували?
Жодна повноцінна людина не може себе охарактеризувати одним терміном
– Інші люди також, я думаю, аргументують.
Ми, українці, маємо тенденцію викривати проблеми і творити проблеми для себе.
Одною з проблем серед українців в Америці в 50-х роках була теза, що не можна приймати громадянства Америки, бо тоді зрікаємося України. Ніхто з українців у США не мав українського громадянства.
Мій батько твердив, що він далі є громадянин УНР, але як мій брат пробував татові під час гострої дискусії пояснити, то це спливало на націоналізм. Бо брат казав, що тато як адвокат мусів якось присягати, брати участь в політичному житті Польщі і вважати себе громадянином Польщі. На що тато відповідав, що ніколи, бо він українець.
Але, як приймаєш американське громадянство, то присягаєш не державі, а Конституції.
Зацікавилась я цією проблемою в старших класах академії сестер василіянок у Філадельфії, потім в коледжі вивчала політичні науки. Так і розвивалося моє мислення в дискусіях, тому що на еміграції в Америці були дуже активні українські політичні партії, які не були політичними, а ідеологічними партіями.
А я вважала, що, особливо, ультранаціоналістична партія, неправильно підходить до виховання молоді в ексклюзивності. Жодна повноцінна людина не може себе охарактеризувати одним терміном.
Як поставлять тебе під стінку і тоді скажеш, що феміністка. А так, до Другої світової війни, жодна з українок не репрезентувала себе як феміністка.
– Як ви оцінюєте сьогодні, як світ бачить Україну?
Світ нарешті бачить Україну
– Світ нарешті бачить Україну. Бо російська пропаганда була настільки сильна, що пересічний американець знав щось про цю частину світу лише те, що в Росії був великий розвиток літератури і музики.
І це давало відчуття, що ціла країна дуже літературна і надзвичайно музична.
– І всі танцюють балет...
– А про Україну не знали. Хоча українці писали постійно одне і теж.
Я зауважила, що, до певної міри, ми відчужували людей від більш глибшого знання про Україну тим, що так подавали себе: називаюсь Богачевська, я – українка, а Україна – країна на півночі Чорного моря і там Кий, Щек, Хорив заснували місто. Той бідний пересічний американець втікав від мене, бо не розумів, про що я кажу.
А в моїй книжці, власне, зацікавлення фемінізмом є зацікавлення Україною. А в Україні, навпаки, зацікавлення українською історією буде зацікавлення фемінізмом.
– Ви вивчали східноєвропейську історію, а також спеціалізувалися по історії Російської імперії. Як, на вашу, думку сьогодні має говорити між собою Україна і Польща, коли окремі сторінки історії, важкої, виокремлюються і це створює по обидва боки кордону конфліктну ситуацію?
– Перестати говорити про спірні питання. Я зауважила, що вже в Україні говорять «Хельм» і «Пшемишль». Для мене це далі Холм і Перемишль.
Поляки навчилися, що без України вони не матимуть самостійності. Без самостійності України Польща не зможе існувати між такими потугами, що хочуть ще одну-другу світову війни.
У час війни, яка триває в Україні, такі гарячі дискусії варто припинити
Треба зізнатись, що різали одні одних у роки війни. Кров на руках у поляків і українців. У час війни, яка триває в Україні, такі гарячі дискусії варто припинити.
Політика – це є мистецтво можливого. Не тільки того, що ти собі омрієш. Так як не можеш здобути мрію за одним замахом, так треба зрозуміти, що життя є таке складне, що треба час до часу йти на компроміс. І розуміти, де можна трохи похитнутися.
Повертаючись до вашого запитання, як всі ці переселення в роки війни відбились на мені, чи була якась травма, якої я не була ніколи свідома. То була одна. У мене в англійській та українській мовах з’явився акцент. Не одразу.
Я не маю рідної, материнської мови, яку я цілковито опанувала. Як мені казав Юрій Шевельов, що у мене галицький варіант української літературної мови. Хоча я працювала і жила довший час у Києві і працювала над наголосами.
Форум