Від початку 2025 року в Чернігівському пологовому будинку народилася 1761 дитина – 920 хлопчиків та 841 дівчинка. Про це офіційно повідомляється на сайті Чернігівської міської ради. Лише в листопаді на світ з’явилося 136 малюків, серед новонароджених – три двійні. Незважаючи на постійні тривоги, нальоти дронів «Шахед», вимкнення електроенергії та безліч інших проблем, чернігівські родини зважуються на поповнення.
У Чернігові проживають тисячі маленьких дітей, які народилися вже після 2022 року. Десятки тисяч дітей перебували в місті під час облоги. Сьогодні в обласному центрі статус «дитини війни» отримали майже 20 тисяч юних чернігівців. Цей статус надається дітям, які були зареєстровані у місті під час бойових дій (з 24 лютого по 3 квітня 2022 року).
Головна пільга, яку отримують діти, що вже отримали такий статус – це безкоштовне харчування у школах та садочках. Черга з охочих отримати статус «дитина війни» розписана на роки вперед. У прикордонному місті десятки тисяч дітей, які постраждали внаслідок воєнних дій.
«Боялась, але зважилася». Історія Оксани
25-річна мешканка Чернігова Оксана народила донечку Мілану у 2025 році.
«Коли дізналась про вагітність, я була шокована, – зізнається Оксана. – Я заміжня, і дітей ми з чоловіком завжди хотіли. Але ж тепер війна! Ми думали – ось все закінчиться, і тоді подумаємо про діток».
Та попри страхи, Оксана з чоловіком вирішили – будуть народжувати. Молодих людей підтримали і батьки.
«Мама сказала – народжуй, якось все воно буде, – сміється Оксана. – Будемо, каже, всією родиною виховувати».
Батьки Оксани та її чоловіка теж мешкають в Чернігові. Виїжджати з міста планували хіба що на початку вторгнення. Але тоді так і не змогли виїхати через страшні обстріли та облогу.
«Ми кілька разів намагались виїхати з Чернігова у 22-му. Тоді нас тут так страшно обстрілювали, що на вулицю вийти не можна було. Ми сідали в машину, їхали до першого блокпосту, а там нас завертали назад, бо починалися сильні обстріли. Щось не давало нам тоді виїхати з міста. Ми лишилися. Потім росіяни відійшли за кордон, всі трохи видихнули».
Заміж жінка вийшла ще до війни. Дітей з чоловіком планували, але коли почалася війна, вирішили відтермінувати своє батьківство.
Я постійно тримаю телефон біля себе, дивлюсь на мапу тривог. Слідкую де і що летитьОксана
«Я була налякана. Думаю, а якщо раптом знову росіяни попруть? Що я тоді з маленькою дитиною на руках робитиму? – згадує Оксана. – Та якось воно швидко все минуло, вагітність була нормальною, хоча і дуже тривожною через оті тривоги та «шахеди». Я народила. Доньку назвали Міланою».
Сьогодні молода матуся увесь свій час присвячує дитині. За тими всіма клопотами, розповідає, навіть стала більш спокійно реагувати на затяжні тривоги та навіть вибухи.
«Я постійно тримаю телефон біля себе, дивлюсь на мапу тривог. Слідкую де і що летить. Я ж маю вчасно зреагувати і вийти з дитиною у безпечне місце. Ну у нас це дві стіни, виходимо в коридор, якщо щось небезпечне поряд», – пояснює жінка.
В офіційні укриття Оксана з дитиною не ходить. Каже, що вони далеко від її будинку, а з малою дитиною йти доведеться хвилин 10-15.
«У нас тривоги часто тривають всю ніч. Ото як зарядить тривога та з 10-ї чи 11-ї вечора, і на всю ніч. Буває, відбій, але ненадовго. І знову тривога. То з дитиною не набігаєшся! Хіба то реально всю ніч туди-сюди ходити? То треба жити постійно в тому укритті. Жити і поступово божеволіти», – з сумом додає вона.
Ми з допомогою батьків придбали спеціальну невелику таку станцію, тому світло у нас є постійноОксана
Відключення світла, від яких Чернігів потерпає останнім часом, не надто дошкуляють молодій мамі.
«Ми з допомогою батьків придбали спеціальну невелику таку станцію, тому світло у нас є постійно. Дитина у мене ще зовсім маленька, не розуміє що відбувається. У неї все є необхідне – світло, вода, їжа, батьки, – посміхається Оксана. – А ми вже якось витримаємо все це».
Єдине, що дійсно лякає жінку – залишитися без опалення в багатоквартирному будинку.
«Коли росіяни розбили у нас тут всю енергетику, от тоді стало страшно. Я розумію, що взимку з малою дитиною в квартирі без опалення ми не виживемо. Вже навіть почали приглядатися до будинків з пічним опаленням, які можна орендувати в Чернігові чи селах неподалік. Але сподіваємося, що все буде добре», – ділиться своїми хвилюваннями жінка.
«Дуже хочу жити в Україні». Історія Світлани
Мешканка Ніжина Світлана виховує сина. Хлопчику сьогодні трохи більше двох років. «Це моя перша дитина. Ми з чоловіком цілком свідомо планували вагітність. Так, я розумію, що війна. Але ж жити треба?» – розповідає Світлана.
Як би не хотілося забути про те, що вона живе у воюючій країні, але про страшні реалії нагадує звук сирени, щоденна загроза «шахедів». А в останні місяці додалися ще й тривалі вимкнення електроенергії.
Син, коли підріс – він сирену сприймає нормальноСвітлана
«Ми гуляємо з дитиною на вулиці – починається тривога, включається сирена. По-перше, моя дитина дуже боїться цих сирен. Оці звуки, поки він був маленький – він дуже лякався, він дуже плакав. Зараз я його адаптую до цього, розповідаю, що в країні війна, літають «шахеди», ракети, тому не треба плакати», – зауважує жінка.
Якщо тривога застає Світлану з сином під час прогулянки на вулиці, жінка одразу починає шукати безпечне місце куди можна забігти у разі чого. Найголовніше правило молодої матусі – відходити якомога далі від небезпечних об’єктів, куди може прилетіти, йти подалі від великих скупчень людей.
«У нас біля будинку живуть бездомні собаки. Вони виють на цю сирену. Коли це все починається, я кажу сину – це оповіщають про те, що щось у небі летить. А тваринки також в цьому беруть участь, вони це сприймають як музику, тому і починають нам співати, щоб такі маленькі дітки не боялися, а заспокоювалися. Син, коли підріс, трішки це зрозумів. І тепер він сирену сприймає нормально», – ділиться жінка.
Ми вирішили з батьками, з чоловіком, що ми до останнього тут. До Перемоги. Бо ми чекаємо на перемогу УкраїниСвітлана
Виїжджати з рідного міста попри постійну небезпеку жінка не планує. Пояснює – тут все рідне та знайоме. Тут вона знає, де можна заховатися та попросити про допомогу.
«Ні, і ніколи не було таких думок. Тому що ми родина, і ми вирішили з батьками, з чоловіком, що ми до останнього тут. До Перемоги. Бо ми чекаємо на перемогу України», – каже Світлана.
В укриття під час тривог Світлана теж не ходить.
«У нас є підвал в нашому багатоповерховому будинку. Ми його прибрали, щоб чисто було, але з маленькою дитиною я туди ніколи не спускалася. Спускались ми тільки на початку повномасштабного вторгнення. А сьогодні, коли чуємо, що десь щось летить, то ми виходимо в коридор до стіни або на перший поверх».
До реалій сьогодення, коли на години в місті вимикають світло, молода матуся ставиться спокійно.
Дуже чекаємо перемоги. Які плани на майбутнє? Залишитись в Україні, жити, працювати і розвивати нашу державуСвітлана
«Я мати, у мене дитина, я несу за неї відповідальність. Я стараюсь максимально приділяти увагу дитині. Позитивну увагу. Бо я знаю, панічні атаки бувають у мам. Починається панічна атака у мами – передається дитині, вона негативно все сприймає. Я так не роблю. Я вчу дитину жити в реаліях. Зараз війна. Вимкнули світло – ми увімкнули тобі ліхтар. Чому вимкнули світло? Бо літають «шахеди». Кажу дитині «шахеди» виключають світло, але то нічого страшного, прийде дядя і все відремонтує, і буде у нас світло. Син спочатку боявся, тепер вже адаптувався», – розповідає жінка.
Коли в її будинку вимикають електрику, Світлана з сином співають українські пісні. Вже вивчили пісню про матір, про козаків, вчать «Червону калину».
Багато планів на майбутнє жінка поки не будує. Каже, головне сьогодні – вижити.
«Дуже чекаємо перемоги, коли все закінчиться. Які плани на майбутнє? Залишитись в Україні, жити, працювати і розвивати нашу державу. Я дуже хочу жити в Україні, і моя сім’я також», – наголошує жінка.
А найбільше, від чого сьогодні болить серце жінки – загиблі воїни, яких везуть на місцеве кладовище.
«Я дуже засмучуюсь, коли везуть загиблих героїв. Ми намагаємося з сином завжди виходити, проводжати», – зі сльозами на очах говорить жінка.
«Шахеди» дуже сильно гуділи». Історія Анастасії
27-річна мешканка Чернігова Анастасія народила сина Романа у 2023 році.
«Пам’ятаю, коли я дізналась, що я вагітна – поплакала. Потім, коли сказали, що я можу втратити дитину – знову поплакала на емоціях. Потім вже прийшла до того, що коли так вийшло, що як буде дитина, то буде дитина, будемо народжувати», – згадує свої емоції на початку вагітності молода мама.
«17 серпня 23 року народжувала. Середа була. О 5-й ранку почалися перейми. А вже о12-й годині поїхали в пологовий. Пологи відбулися дуже швидко».
Анастасія народила за два дні до того страшного удару по Чернігову, коли росіяни поцілили ракетою в обласний музично-драматичний театр. Тоді загинуло семеро людей. Серед них – маленька дівчинка.
Жінка згадує, що в момент вибуху саме говорила з мамою по телефону. Обидві дуже перелякалися. Це був чи не перший такий ракетний обстріл після відходу росіян навесні 22-року. Тоді ще не літали звичні тепер російські дрони. Не було таких затяжних та частих тривог. Саме тому той удар по центру древнього міста неабияк налякав містян.
«Моя перша думка була – добре, що малий спить, що він не чує цього, – згадує той день у пологовому Анастасія. – У мене були ускладнення після пологів. Мені не можна були сидіти. Мені можна було або стояти або лежати. І я тоді, 19 серпня, лежала, бо погано себе почувала. Воно тоді дуже різко все прилетіло і дуже сильно бахнуло».
І в той момент, як бахнуло, нас всіх відразу буквально за хвилину вивели в коридор, де хоч дві стіни є. А хто тривожився, то він міг піти в укриття.
Коли по ТЕЦ влучили, перед тим як світло почали вимикати, тоді «шахеди» дуже сильно гуділи над нашим будинкомАнастасія
За півтора місяця до народження дитини Анастасія з чоловіком переїхали в інший будинок.
«У нас тут квартира з товстими стінами, це цегляний будинок. Квартира на першому поверсі. Тут і коридор хороший, захищає з усіх сторін. Буває виходимо у під’їзд. Там стіни теж товсті, міцні. Пряме попадання навряд витримає, як і будь-який інший будинок. Але від уламків та вибухової хвилі захистить», – зауважує вона.
До народження сина Анастасія працювала в банку, звикла до спокійного розміреного життя. Тепер же жінка вчить свою дитину жити в реаліях війни.
«Ми вже плюс-мінус звикли. Якщо воно не дуже сильно шумить, десь далеко, то не реагуємо вже. Але дитина дуже сильно реагує на ці тривоги. Була якось ситуація, коли по ТЕЦ влучили, перед тим як світло почали вимикати, тоді «шахеди» дуже сильно гуділи над нашим будинком. Ми ховалися в коридорі. Тоді разів 3-4 сильно бахнуло. І мій маленький син Рома заліз на мене, закрив очі, притулився. І після цього він майже кожен раз, коли тривога – лізе на руки і каже: «Нема! Заховався!»
Причин залишитись в рідному місці більше, ніж тих, які б мотивували переїхатиАнастасія
Анастасія намагається пояснювати своєму маленькому сину, що відбувається в місті.
«Кажемо, що в небі літає. Намагаємось пояснити. І він в міру свого віку трохи розуміє. Сам інколи показує в небо пальчиком і каже : «Жжжжж! Бабах!» Тобто він показує, що летить і буде вибух. Це звичайно мене як маму трішки тригерить, але такі реалії».
Виїжджати з Чернігова Анастасія не планує.
«Думки такі були. Але щоб сильно то планували чи хотіли – ні. Тут всі знайомі, рідні, друзі. Поки що причин залишитись в рідному місці більше, ніж тих, які б мотивували переїхати. Про майбутнє думаємо, але глобальних планів поки немає. Емоційний стан більш-менш стабільний. У мене дитина маленька, плюс я працюю паралельно дистанційно».
Анастасія з дитиною справляється сама. Її мама інколи допомагає, але вона живе далеко від доньки і часто навідувати не може. Молода мама живе надією, що весь цей жах скоро закінчиться.
Після війни мріє поїхати кудись відпочити усією родиною. Там, де не буде тривог, сирен та «шахедів».
Форум