17 квітня цього року виповнюється 140-ліття з дня народження В’ячеслава (Вацлава) Липинського (1882–1931), першорядної фігури в українській соціально-філософській думці початку ХХ століття. Це був оригінальний мислитель, який намагався з нетрадиційних для українців позицій розглядати ті проблеми, які постали перед ними. Незважаючи на майже столітню віддаленість, багато що з багатої спадщини Липинського могло б придатися сучасним українцям – особливо в цей непростий час боротьби проти агресії Росії.
Людина культурного пограниччя
Народився мислитель у селі Затурці на Волині у польській шляхетській родині. Тут же, в Затурцях, минуло його дитинство. Незважаючи на приналежність до польського шляхетського середовища, Липинський формувався як людина «культурного пограниччя». У 1902 році він закінчив Київську класичну гімназію, де зблизився з українофілами й долучився до т. зв. «хлопоманів», тобто поляків, котрі приєдналися до українського національного руху.
Вищу освіту В’ячеслав Липинський здобув в університетах Кракова та Женеви, Там він студіював агрономію, соціальні науки та історію. Поступово в нього формується ідея, що українцям необхідно «повернути еліту». Це було нове слово в українській суспільно-філософській думці. Адже ще з часів Кирило-Мефодіївського братства серед українських діячів утвердився погляд, ніби український народ – це народ без панів, еліти, і в цьому його перевага.
Липинський брав участь в українському русі, що активізувався після революції 1905–1907 років. У кінці 1907 року він налагодив зв’язки з українськими культурними діячами, зокрема, Борисом Грінченком, з яким узгоджував плани перекладів для «Просвіти» польських популярних книжок, зорієнтованих на селянство. У 1908 році під псевдонімом «Правобережець» Липинський починає дописувати в київську газету «Рада», а також друкуватися в часописі «Літературно-науковий вісник».
У 1909 році йому вдалося зорганізувати з’їзд поляків-українофілів, на якому було 35 осіб із Правобережної та Лівобережної України. Дебати на з’їзді велися українською мовою, а його учасники проголосили себе українцями польської культури. Їхнім друкованим органом став польськомовний тижневик Przegląd Krajowy («Краєвий огляд»), який виходив у 1909–1910 роках. Фактично цей часопис редагував Липинський. У ньому також публікували свої статті діячі українського руху – Сергій Єфремов, Богдан Лепкий, Дмитро Дорошенко, Василь Стефаник та інші.
Щодо публіцистичних робіт Липинського того часу, то в них зустрічаємо таку думку: мовляв, ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись – чи буде вона з народом, відмовившись від політики колонізації, чи опиратиметься ходові історії. Такі міркування зустрічаємо, зокрема, в його брошурі «Шляхта на Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909). При цьому Липинський часто апелював до історії, намагаючись показати, що українці не були «безелітарною нацією». Результатом таких історичних зацікавлень стала укладена ним книга Z dziejów Ukrainy («З історії України») (Краків, 1912), більша частина матеріалів якої належала перу самого Липинського.
Праця «З історії України» – це історія української шляхти з кінця ХVІ століття до початку ХVІІІ століття. Кульмінацією книги є повстання під проводом Богдана Хмельницького, котре Липинський розглядав як історію творення української державності.
Липинський став відомий і як політичний діяч. Напередодні Першої світової війни він брав участь в організації за межами царської Росії українського політичного центру, що з часом перетворився в організацію «Союз Визволення України» (1914 рік). З самого початку існування Української Народної Республіки (УНР) Липинський запропонував свої послуги її очільникам, зокрема, в плані організації війська. Але лідери УНР, сповідуючи народницькі та соціалістичні принципи, поставилися до його ініціатив з підозрою.
Бажаючи впливати на політичне життя України, Липинський разом зі своїми однодумцями, зокрема Миколою Міхновським, взяв участь у створенні Української Демократичної Хліборобської партії (УДХП), яка виникла в червні 1917 року. Ця організація мала на меті згуртувати заможних хліборобів та виражати їхні інтереси. Саме Липинського можна вважати провідним ідеологом партії. Ним була написана партійна програма, в якій обґрунтовувалась ідея необхідності національного суверенітету України. Липинський та його соратники виявилися більш радикальними, ніж діячі Центральної Ради, які в той час порушували лише питання про широку автономію України. Показово, що одним з ініціаторів створення УДХП був Міхновський, який ще в 1900 році в роботі «Самостійна Україна» чи не вперше проголосив необхідність існування самостійної Української держави, обґрунтувавши це з правової точки зору.
За часів гетьманства Павла Скоропанського Липинський починає співробітничати з українською владою, стає послом України у Відні. Ця посада була дуже важливою, оскільки Австрія, поряд з Німеччиною, були головними союзниками гетьманського уряду. Після визвольних змагань Липинський залишається у Відні на еміграції, ініціює створення за кордоном української консервативно-монархічної політичної організації. У 1920–1925 роках він видавав збірники «Хліборобська Україна», де друкувалася його праця «Листи до братів-хліборобів». Окремою книгою вона була видана в 1926 році. У цій роботі мислитель намагався проаналізувати ті виклики, перед якими Україна опинилася на початку ХХ століття, і те, чому вона не змогла адекватно на них реагувати.
«Хвороби» української нації
У цій праці Липинський намагався вказати на проблеми, «хвороби», які має українська нація і які треба «лікувати».
Він вважав, що головною нашою хворобою є «недержавність». Мислитель дає зрозуміти: у нас немає держави не тому, що ми були кимось завойовані, що маємо войовничих сусідів, а тому, що в нас немає бажання мати своєї держави, власної організації матеріально й морально сильної державної влади. Він попереджає: «По упадку большовицької чи польської влади на Україні буде у нас не «всенародна радість», як це буває звичайно у визволених націй поневолених, а – характерна для всіх недержавних націй – анархія і внутрішня різня між українськими людьми». Тому українці мусять виробити в собі почуття державності. А це непростий процес.
Мислитель намагався зрозуміти причини української бездержавності. Вважав, що їх можна поділити на дві групи: «Перша: причини статичні, тоб-то ті умови існування, які ми маємо од природи, і яких по сути змінити не можемо. Друга: причини динамічні, тоб-то способи нашого ділання в даних нам од природи умовах – способи, які в нашій історії бували кращі і гірші, і які ми розумом і волею, відповідно до наших хотінь та ідей, можемо змінити».
До статичних чинників В’ячеслав Липинський відносить передусім географічне положення, яке, на його думку, виражається в тому, що Україна розташована:
«1. на битім шляху між Азією і Европою,
2. на географічно несталім пограниччю двох ріжних культур: Візантійської і Римської,
3. без захищених природою границь од сусідніх держав».
Мислитель констатує, що «з погляду політичного наше географічне положення – найгірше в Європі». Українські землі стають місцем цивілізаційних зіткнень. На них постійно відбувається пересування кордонів між Сходом і Заходом. Липинський писав: «І чи врешті наша многострадницька історія, од початку і по сьогодняшній день, не обертається вся коло одного-єдиного фатального питання: хто – кочовник чи хлібороб – переможе у нас? І чи не найбільшою нашою національною трагедією єсть те, що досі не зміг фактично перемогти у нас ані один, ані другий; що ми не стали міцною державою кочовників, державою юрби, державою охлократичною, якою стала заполонена своїми кочовниками великоруська Московщина, але не стали ми державою й хліборобською, бо все-ж таки кочовників серед нас була велика сила. І чому в результаті на цьому фатальному пограниччу між цивілізацією плуга і цивілізацією степу, всі свої войовничі державні елементи ми досі віддавали кочовій Москві, а найбільше культурні верхи елєментів хліборобських ми віддавали Польщі?...»
Другою статичною причиною української недержавності Липинський називає «родючу землю і добре підсоння», що багато хто трактує в нас як явище позитивне. Руйнівний вплив цих чинників він бачив у наступному:
«1. в невпиннім притяганню на нашу землю все нових, ласих на українські багатства, активних завойовників, або – що було гірше, і відбувалось в значно більших розмірах: – в притяганню утікаючих від більше інтензивної праці та шукаючих легкого хліба невойовничих, пасивних елєментів;
2. в назвичайно швидкій деґенерації громадських інстинктів у одних і других під впливом цих чинників».
Тобто Липинський не вважав добрі природні умови позитивним чинником, а, навпаки, негативним. І ця негативність визначалася не тільки і не стільки тим, що на українську землю приходили різноманітні завойовники, скільки тим, що вона розбещувала людей. «Легкість життя з дуже сприяючою людині природою, – писав мислитель, – розвивала в людях, які кілька поколінь прожили на Україні, лінивство і нездатність до постійного, довгого і методичного зусилля. Внаслідок цього вироджувались і не могли розвиватись такі політично творчі орґанізаторські прикмети, як дисципліна, послух, громадська солідарність, здатність до жертв і самопосвяти». А саме це, на думку Липинського, є одним із найважливіших чинників, що визначає нашу бездержавність.
Третьою статичною причиною бездержавності він вважав «неусталеність раси». Мається на увазі те, що в Україні неодноразово відбувалося змішування етносів, починаючи з найдавніших часів, коли тут проживали різні племена. Липинський вважав, що «єдности расової не було у нас ані між нашими завойовниками, ані між тими масами, які вони завойовували і якими правили. Звідси расова неоднорідність на Україні трьох основних політичних типів: – войовника-продуцента, войовника-непродуцента і невойовника – та стихійний нахил цілого нашого громадянства до роздвоєности і взаємної ворожнечі». Тому «основною прикметою українських людей єсть повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків».
Четвертою і останньою статичною причиною нашої недержавності Липинський вважав перевагу «в нашому характері емоціональности (чутливости) над волею та інтелігентністю». На цю рису українського національного характеру вказували різні дослідники. Але якщо вони відносилися до неї позитивно чи нейтрально, то, як бачимо, відношення Липинського було різко негативним. «Надмірною чутливістю, – писав він, – при пропорційно заслабій волі та інтеліґентности, пояснюється наша легка запальність і скоре охолоджування; пояснюється теж дражливість на дрібниці і байдужість до дійсно важних річей, яких розріжняти від дрібниць ми не вміємо. Всі наші одушевлення зі слізьми, молитвами і «всенародніми» співами проходять так само скоро і несподівано, як скоро і несподівано вони появляються. Виявити наше хотіння в ясній і тривалій ідеї та закріпити його витривалою, здержаною, довгою, орґанізованою, послідовною і розумною працею нам трудно тому, що увага наша, не керована віжками волі і розуму, весь час розпорошується під впливом нових емоціональних подражнень, які нищать попередні».
На думку Липинського, статичні причини нашої недержавності, визначені передусім геополітичним становищем, ліквідувати ми не можемо. Проте в наших силах звести до мінімуму злі наслідки цих причин. Так, пограничне становище України між Європою та Азією можна надолужити «доброю організацією нашої відпорної сили збройної, матеріальної, державної». Щодо шкідливих наслідків родючості землі й сприятливих природних умов, то їх можна компенсувати інтенсифікацією праці. Шкідливі політичні наслідки нашої расової неоднорідності варто надолужувати «свідомостю необхідної нам для нашого суспільного життя на спільній землі єдности політичної, територіальної». Зрештою нашу емоційність можна компенсувати «орґанізованим і сталим виховуванням в наших людях від ранньої молодости, бракуючи їм в потрібній мірі, розуму та волі». Причому, вказував Липинський, емоційність при відповідному формуванні може стати «неоціненною твочою силою».
Окрім цих причин, він ще виділяє причини динамічні, які фактично зводить до однієї – «неуміння українських людей, без огляду на те, за кого вони себе вважають і як вони себе національно називають, здобути та зорґанізувати на своїй землі свою власну владу і цю владу своїми власними силами удержати».
Звісно, за майже 100 років з часу появи праці «Листи до братів-хліборобів» багато що змінилося. Але чимало «причин бездержавності», про які писав Липинський, зберіглося. Вони так чи інакше впливають на наше політичне життя. І їх не варто ігнорувати.
Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
