Доступність посилання

ТОП новини
25 Червень 2019, Київ 19:58

Найбільша неправда українських виборів 


Чому українці не можуть вибрати президента серед чотирьох десятків кандидатів?

(Рубрика «Точка зору»)

«Це ви вибрали Кучму, це ваше покоління залишило таких дітей як я без майбутнього», – приблизно такими репліками я розмовляв з бабусями біля будинку, коли мені було, здається, років дванадцять. Я дуже довго не розумів, чому люди постійно обирають не того, кого треба. Чомусь в дитинстві думалося, що зовсім скоро разом з паспортом право голосу отримають ще мільйони таких як я, і тоді при владі точно буде той, хто треба. Але минуло майже 20 років, а я й досі чую давню українську мантру «Нема за кого голосувати».

Ця думка лунає звідусіль – в громадському транспорті, в розмовах на кухнях, в телефонних слухавках, зі сторінок ЗМІ. Це й не дивно, українці геть не довіряють владі. За даними Gallup, таких співвітчизників (які вірять уряду) тільки дев’ять відсотків. Це чи не найнижчий рівень на всій планеті. Важко сказати, добре це чи погано.

Але можна сказати напевне, що постійна недовіра має під собою ще радянське підґрунтя. Звісно, якщо влада тебе постійно принижувала, обкрадала, вважала за раба, експлуатувала, то нічого доброго ти про неї не зможеш сказати. Радянська влада глибоко укорінила в українському суспільстві комплекс меншовартості і привчила свято вірити в те, що проста людина ні на що не впливає.

Минуло більше п’яти років з часу Революції Гідності. Кожен з нас так чи інакше чув голоси розчарування, слова про те, що сподівання не виправдалися. Слова про те, що ми не отримали обіцяного. Місцями можуть промайнути думки й про те, що це все було даремно. Що десять тисяч смертей, окуповані території півдня і сходу країни – надто велика ціна за те, що ми зараз маємо.

Раніше було важко опонувати таким аргументам, але з часом я прийшов до висновку, що те, що зараз відбувається – це наша відповідальність. Кожен, хто тоді вирішив вийти на протест, хто вирішив захищати державу, хто подумав, що не може просто стояти осторонь, кожен з нас – зробив свій вибір. І цей вибір, яким б він не був, – це відповідальність. Це відповідальність розумної людини за свої вчинки. Опустити руки, списати все на поганих політиків, нерозумний електорат, хабарників при владі, є найпростішим способом уникнути відповідальності.

В українському пострадянському суспільстві дітей змалечку привчають, що від них нічого не залежить. Що все можна вирішити за гроші. Що проста людина не може вплинути ні на що. Але за останні п’ять років багато чого змінилося в головах пересічних людей. Так, це не критична маса народонаселення, яка чимдуж біжить на копійчані зарплати на держслужбу чи в поліцію, тільки заради того, щоб змінити країну.

Але як Революція Гідності, так і російська агресія, показала, що в Україні набагато більше відповідальних і розумних людей, ніж може здаватися на перший погляд. Українцям пощастило більше ніж всім іншим вихідцям з Радянського Союзу, вони можуть обирати президента. І постійно цією можливістю користуються.

І питання навіть не в тому, чи голосувати за Вакарчуком «не по приколу», а в тому, щоб нести відповідальність за свій вибір. Перестати говорити, що «нема за кого голосувати». Завжди є за кого голосувати. Вибір між Симоненком і Кучмою – це теж вибір. І дуже важкий. І якби я мав право голосувати в 1999 році, то точно би проголосував за Кучму. Тільки тому, що в іншому випадку зараз я б, мабуть, жив в якійсь дивній союзній псевдодержаві аля-СРСР.

Комплекс меншовартості потроху зникає, але залишає замість себе свою молодшу сестру – завищені очікування. Звісно, коли ти все життя думав, що від тебе нічого не залежить, а потім раптово відчув цей солодкий смак – самому вирішувати своє майбутнє – ти хочеш все й одразу. Брак досвіду по вузькій стежці завищених очікувань приводить до швидкого розчарування.

Тому найбільша неправда українських виборів – це те, що українцям немає за кого голосувати. Перефразовуючи, скажу, що кожен народ має таких кандидатів, на яких заслуговує. А людям, які все ще вважають, що їм доводиться обирати «менше зло», пораджу подорослішати і взяти відповідальність за своє життя на себе. І раптово не витратити життя на пошуки месії, який от-от прийде і блискавично вирішить всі проблеми.

Тарас Ільків – керівник онлайн-платформ Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці Точка зору, передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG