Олексій Васильєв – якутський фотограф і висхідна зірка інстаграму з десятками тисяч підписників. Найвідоміший проект Олексія називається «Моя дорога Якутія». Це свого роду «магічний реалізм» Крайньої Півночі, де люди, мамонти і духи на рівних ділять простір далекої морозної країни. Васильєв поділився своїми знімками, а також своїми історіями з-за лаштунків із «Сибір Реалії» – проєктом Російської редакції Радіо Свобода.
– Я захопився фотографією десь у 2012-13 році, коли розпочали з'являтися соцмережі. Інстаграм став моїм першим творчим майданчиком, куди я викладав свої роботи. Можна сказати, що виросло це з байдикування. Робити було нічого, робота мені не приносила якогось задоволення. Я ходив на роботу і чекав, коли вона закінчиться. Я працював в газеті, але у мене ніколи особливо не було таланту писати якісь хороші тексти. Це було звичайнісіньке, нудне і одноманітне життя.
Коли я захопився фотографією, то я зрозумів, що не обов'язково добре писати, якщо можеш добре фотографувати. І фотографія стала для мене порятунком від цього безглуздого, монотонного життя.
Олексій Васильєв – переможець у категорії «Моя планета. Серії» міжнародного конкурсу фотожурналістики імені Андрія Стеніна, лауреат конкурсу «Молоді фотографи – 2017», фіналіст найпрестижнішого світового конкурсу LensCulture Street Photography 2016, публікується у відомих російських і зарубіжних виданнях.
Особливо вразили усіх фото скульптури мамонта.
«Я виходив на вулицю і знімав ... Коли приходить сорокаградусний мороз, на місто опускається білий туман, і все стає схожим на якусь похмуру казку. Наприклад, на Сайлент Гілл. Перехожих майже немає, атмосфера дивна, і мамонт в тумані виглядає як живий», – розповідає Васильєв.
«Коли фотографуєш на вулиці, люди часто підходять і питають, що це я роблю. Чи не шпигун я? Така параноя чомусь властива сьогодні людям в Росії», – сказав Васильєв.
«Зараз я майже повністю перестав фотографувати на вулиці», – розповідає фотограф.
«Вже не ходжу, як раніше, дві-три години містом і не фотографую незнайомих людей. Тому що якийсь етичний момент почав для мене грати роль. Чи маю я право без дозволу цих людей використовувати їхні образи в соцмережах або в якомусь проєкті? Найчастіше люди не дуже-то цього хочуть».
«Але буває й інакше, що люди хочуть сфотографуватися. Вільна боротьба – це спорт номер один в Якутії. У нас багато чемпіонів світу, чемпіонів Росії, учасників Олімпійських ігор. Коли я знімав репортаж в школі олімпійського резерву, один хлопець підійшов до мене і попросив сфотографувати його для його батьків, які живуть у далекому селі».
«Селище Марсагалох, в 100 кілометрах від Якутська. Це одне з моїх улюблених місць для зйомок. Там збереглося багато радянської естетики».
«Мій проект «Саха Вуд» розпочався у 2019 році в результаті співпраці з якутськими кінематографістами. Я був присутній на шести або семи кінозйомках. У Якутії зараз кінобум. У нас знімають комедії, жахи і мелодрами. Але останнім часом намагаються робити фантастичні і міфологічні картини.
Ці близнюки на фото з фільму «Старенька Бірбірікен з п'ятьма коровами» за мотивами якутської казки. Хлопчики грають ролі болотяних міфічних істот – Долгочай вони називаються. Багато хто відзначає, що ці істоти схожі на персонажів «Зоряних Воєн».
«Це сцена з того ж фільму по якутської казці. Боротьба добрих і злих сил. Людина з рогами – дух підземного світу. За віруваннямм якутів – світ складається із трьох частин: небесний світ, серединний світ людей і нижній світ – злих духів. Тут перед нами сутичка Людини і Духа нижнього світу.
Феномен «Сахавуда» полягає в тому, що саме на периферії, не маючи практично ресурсів, люди намагаються займатися тим, що їм подобається. Деякі кидають роботу, залазять у кредити, у деяких розпадаються сім'ї, і все одно вони знімають кіно. Такі, знаєте, мрійники. Іноді у них виходить щось вартісне, але в основному це така самодіяльність».
«Це збірний портрет якутських глядачів. Мені хотілося показати людей, для яких працюють актори, знімальна група. Спочатку я намагався зробити фотографії глядачів в кінотеатрі, але результат мені не сподобався, і я все видалив. А потім прийшов в гості до своїх друзів, побачив, як вони лежать перед телевізором, і відчув, що це і є настрій, якого я намагаюся досягти».
«Цю фотографію я зробив під час зйомок горрора, містичної драми «Проклята земля», яка є продовженням фільму, знятого ще в 1996 році. Він вважається класикою сучасного якутського кіно. У 2019 знімали продовження. І ось тут сцена, де головна героїня приходить в морг на впізнання тіла... Хлопець, який грає небіжчика і курить вейп у перерві між зйомок, він у нас популярний епізодичний актор на подібні ролі. А вейп в Якутії – дуже популярна штука, у нас його постійно курять, і на кіномайданчику завжди стоїть дим».
«Одного разу я знімав за завданням Moscow Тime. Мене попросили зробити портрети 18-річних, які народилися і виросли під час президентства Путіна. Ця дівчинка якраз з «покоління Путіна». Зараз вона вчиться у Москві. Там багато активної молоді, у якої є громадянська позиція.
Політика їх не цікавить. Це взагалі властиво молоді в регіонах. Мені здається, що про Путіна вони думають в останню чергу
А у нас ... не знаю, напевно, більше думають, куди піти вчитися, де потім працювати. Під час зйомок ця дівчинка сказала, що політика її не цікавить. Це взагалі властиво молоді в регіонах. Мені здається, що про Путіна вони думають в останню чергу».
«Зйомка, яка найбільше запам'яталася, у мене була в кінці жовтня цього року, коли я поїхав до оленярів на північний схід Якутії, в Томпонський улус. Температура була близько -30-ти, ми їхали на оленячій упряжці до гірських вершин – дуже екстремальна подорож. Напевно, тому і запам'яталася», – каже Васильєв.
А взагалі, я перш за все хочу залишити в історії образ свого регіону. Може бути, пройде скільки-то років, і потім люди будуть дивитися на ці фотографії, і по ним у них буде складатися уявлення про життя Якутії – далекого, холодного, але рідного для мене краю».
Більше робіт Васильєва можна побачити в Instagram:
За матеріалами «Сибір Реалії» – проєкту Російської редакції Радіо Свобода.
Живі образи українського села: віднайдено унікальний фотоархів Івана Литвина
«Гірські Едельвейси» на Донбасі. Частина перша: Терикон
«Гірські Едельвейси» на Донбасі. Частина друга: Підземелля передової
