Десерт «Стабік», врятовані тварини та атаки дронів: як працюють медики 128 ОВМБр «Дике поле»

ЗАПОРІЖЖЯ – Медичний хаб – так характеризують роботу стабілізаційного пункту в сучасних умовах медики 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле», яка воює на Запорізькому напрямку. Вони надають допомогу не лише військовим, а й цивільним, які лишаються у прифронтових населених пунктах. Радіо Свобода розпитало медиків про особливості їхньої роботи на Запоріжжі.

Медик 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле» Петро без поспіху заварює каву. На стабі хвилинка тиші: зранку медики вже надали допомогу двом пораненим.

«П’ємо каву, намагаємося швидко щось поїсти. Ми зазвичай готуємо один раз на два-три, а може, й на чотири дні. Заповнюємо собі холодильник, бо роботи буває по-різному – іноді кілька людей на день, а іноді буває, що й більше. І поїсти ми дійсно не встигаємо, тому стараємося готувати заздалегідь», – розповідає Петро про те, що роблять у такі перерви між наданням допомоги пораненим.

А ще коли є вільна хвилина – готує для побратимів і посестр зі стабу так звані ПП-десерти.

«Він робить ананасовий, робить із ягодами, з бананом і персиком. Завжди смачно, який би смак не був. І можна їсти вночі – воно не шкодить», – ділиться колега Петра Анастасія.

«Після роботи, а буває, що о другій, о третій привозять, під ранок – і щоб не їсти хліб із маслом, якимось ковбасками – ось такий ніжний перекус», – каже ще один напарник Петра зі стабу, анестезіолог Мігель.

Свій фірмовий десерт медик 128-ї Петро жартома називає «Стабік».

«Він же придуманий на стабіку. Йде звичайний сир. Будь-який. Можна жирний чи нежирний, хто як любить. Що я ще додаю до сиру? Йогурт без цукру, якісь фрукти. Зазвичай я кладу консервовані ананаси – те, що нам держава видає, протеїн і желе. Почалося з того, що ми почали їсти дуже багато солодкого, тому що треба швидкий дофамін (так званий гормон мотивації та задоволення, – ред.), почалися набряки, почалася втома. І я такий подумав, що треба щось придумати таке легке і з мінімумом цукру. І отак, що було в холодильнику, накидав у блендер, зробив, і вийшло дуже смачно», – ділиться своїм рецептом Петро.

Десерт зі стабу

У цивільному житті Петро був шеф-кондитером. Працював в Одесі в компанії, яка спеціалізувалася на виготовленні кетодесертів.

«Ми готували все для кетодієти, якщо ви чули таку. Це мінімум вуглеводів, багато жирів та білків. Для людей, які стежать за своїм здоров’ям, фігурою, і для людей, у яких цукровий діабет. До початку війни ми з директоркою цього закладу вирішили трошки розширити свій асортимент, тому що ми продавалися в Одесі й по всій Україні, ми вже почали продаватися в супермаркетах. Ми росли-росли, і нам завжди хотілося більше. Ми хотіли завод, але я кажу, що завод можна в Україні, в принципі, маленький якийсь зробити. У неї з’явилася можливість відкрити кухню, щоб люди бачили, як ми розливаємо шоколад, як ми це все формуємо саме в Дубаї. Ми планували-планували, але почалася війна. І я пішов до армії», – ділиться Петро.

До ЗСУ Петро долучився на самому початку повномасштабного вторгнення – у березні 2022 року.

«Коли я тільки прийшов до військкомату, я сказав одразу, що я кухар, бо перша моя освіта – це кухар. І я казав напряму, що я можу готувати, бути чимось корисним. І мене направили одразу до бойової бригади, і там я готував. На понад три тисячі людей. Це було важко. А потім через три-чотири місяці я побачив, що не вистачає медиків. Я зв’язався зі своїм знайомим, і він знайшов курси, де я пройшов навчання на бойового медика», – ділиться медик 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле».

Додає: «Коли я став саме на посаду бойового медика, тоді служив у тиловій бригаді. І до моїх обов’язків входило просто брати бійців, які звертаються до нас у медпункт, і везти їх до госпіталю, до лікарні, до зубного. Отакі в мене обов’язки були. Тож не дуже щось таке бойове. Потім я зрозумів, що не хочу цим займатися, мені треба щось міняти. Я хочу спробувати попрацювати на стабіку. І отак я перевівся до бойової бригади, почав працювати на стабілізаційному пункті, розвивати свої навички».

Нині Петро здобуває профільну медичну освіту за двома спеціалізаціями. Цікавлюся, як вдається поєднувати навчання зі службою:

«Дуже важко, бо багато інформації. А так у мене навчання онлайн. У першому університеті я навчаюся на лікаря загальної практики, а в другому – на парамедика. У мене, насправді, практики більше, ніж теорії. Бо коли я став працювати саме на стабілізаційному пункті, я ще ніде не навчався. Але мені одному з небагатьох, коли я вступив на парамедика, було найлегше складати її, тому що я тут це все проходив. В принципі, мені навіть не треба було вчити. Я знав відповіді. І мені було легко з цим».

Каже, мріє здобути хірургічний фах. Та в цивільному житті бачить себе пластичним хірургом.

«Я спробував попрацювати з анестезіологією. Це теж дуже прикольно, мені подобається. Але мене більше почало тягнути саме до хірургії, коли треба було розрізати, зашивати рани. Як сказати правильно? Я спокійно реагую. Тобто я не боюся з таким працювати. Коли йшов вчитися на кухаря, я хотів бути одразу медиком, але прекрасно розумів, що просто фінансово не потягну навчання, тому пішов на іншу спеціальність. Те, що я роблю, – це моя місія. Я навіть коли кухаром був, мені це подобалося з тієї причини, що я приношу задоволення. А у медицині, якщо брати, я допомагаю так само. Одним словом, я люблю медицину», – каже військовий.

Врятовані тварини

Понад рік служить колега Петра зі стабілізаційного пункту Анастасія. У цивільному житті вона була ветеринаркою.

«Уже рік виходить, як мобілізувалася. Працюю зі стабіка, в принципі, десь місяців сім, напевно. Чому мобілізувалася? Зрозуміла, що моїх сил достатньо, щоб допомагати не тільки тваринам, а й людям, тому що я тварин оперувала, була терапевткою, ординаторкою, також займалася діагностикою – УЗД, рентгени.

І зрозуміла, що якщо вивчити трошки детальніше людей, то можна буде їм допомагати теж. Головною метою була допомога саме пораненим військовим», – каже Анастасія.

Пояснює свої обов’язки на стабі:

«Стандартно, як санітарний інструктор, ми займаємося справами: ставимо катетери, обробляємо рани, бинтуємо рани. Також асистуємо нашим лікарям, більше хто до якого напряму тягнеться. От, наприклад, Петро – до хірургії, я – до анестезії. Також займаємося евакуацією поранених далі до лікарень. Для мене це великий розвиток, використання мого часу з користю. В принципі, це те, до чого я йшла, і те, чого я хотіла», – каже медикиня.

Роботу на стабілізаційному пункті поєднує з допомогою тваринам із прифронтових територій.

«Я сподівалася, що поєднувати не вийде і що в мене не буде часу на тварин. Це одна з причин, чому втекла до армії, тому що просто втомилася – я дуже близько до серця сприймаю втрати тварин. І через це я сподівалася, що в мене не буде часу в армії на тварин. Але все одно я його знаходжу, тому що я не можу без цього. Я вже інших залучаю. І на стабіку вже надавала допомогу, і постійно вивозимо.

Вже тут усі змирилися з тим, що я постійно ношуся з тваринами – з пораненими та з фронту. Мені допомагають наші побратими вивозити. Це покинуті тварини, коли люди просять вивезти й їм передати, а є ті, яких покинули і їх не шукають. Таких треба оглядати, лікувати, а потім прилаштовувати», – розповідає Анастасія.

Ділиться, що нещодавно вивезли з одного прифронтового селища на Запоріжжі тварин, чий власник зазнав поранень через російську атаку й перебував у лікарні.

«Його син до нас звернувся. І ми вивезли тварин. Це було десь через три години, напевно, як ми почули цю заявку. Одразу вмовила наших хлопців і дівчат, і ми поїхали. Був поранений собака, увесь обгорілий, і папуга був у сильному стресі. Уся клітка в крові, бо він постійно бився об прути клітки від сильного стресу. Якщо птахи переживають такий стрес, то вони можуть померти – для них це занадто», – розповідає Анастасія.

Першу допомогу тваринам надавала з колегами зі стабілізаційного пункту:

«Я надала тут допомогу собачці. Разом із Петром обробили їй голову. Була скальпована рана, ознаки закритої черепно-мозкової травми, струсу мозку. Собаку нудило. Потім забрав тварин син власника, бо його батько був у лікарні на той момент, і відвіз потім до ветеринарної клініки, де вже робили додаткові обстеження, бо в нас немає таких умов, щоб робити аналізи крові, рентген, УЗД. І пролікували, забрали до себе додому. Зараз чекають на виписку батька й знову будуть усі разом жити».

Атаки на прифронтові

Власник тварин, яких вивезли військові й передали його рідним, зазнав поранень внаслідок атаки FPV-дроном. Саме з такими останнім часом доводиться здебільшого мати справу медикам 128-ї ОВМБр «Дике Поле».

«Здебільшого зараз ті, хто до нас звертається, – це військові після уражень FPV-дронами й цивільні, які не виїжджають із прифронтових міст. Ось сьогодні вранці була сім’я із села, де вже загалом п’ятеро людей живе. Військових там навіть важко зустріти. У сусідньому селищі зараз відпрацьовують ворожі дрони саме по цивільних авто, навіть тих, які просто стоять припарковані, і по цивільних, які просто пересуваються пішки», – пояснює Анастасія.

Колега Анастасії зі стабу Петро каже, що останнім часом кількість звернень із боку цивільних суттєво зросла – адже медики стабілізаційного пункту є найближчими, хто може надати допомогу тим, хто залишився у прифронтовій зоні.

«Якщо раніше ми працювали, у нас було більше військових, а ось цей рік – просто 50 на 50, тому що багато КАБів падає. Ми єдині, хто тут є, і тому всіх привозять нам. Ми стабілізуємо й далі вже веземо до лікарні. І дітей привозять. Усіх. Тому, будь ласка, виїжджайте – залишайте хати. Я розумію, що ви будували це все, але життя набагато цінніше, ніж шматок цієї цеглини», – каже Петро.

Додає: «Я помічаю, останні два місяці привозять багато середніх і важких. Усі чотири наші столи зайняті – ми на адреналіні, тому що переживаєш, щоб усе було добре. Тут двоє працюють, тут двоє. І деякий час є адреналін. Потім заспокоюємося, йдемо щось їсти, щоб схаменутися, бо через адреналін аж починає трусити від роботи».

Командна робота

Робота стабілізаційного пункту – це командна гра, каже інший медик, анестезіолог Мігель.

«Це такий медичний хаб. Мультикомандна робота. Швидка і ефективна», – каже медик.

Та пояснює: «Я працював у реанімації, я працював у ковід-реанімації, анестезіологічному департаменті пологового будинку міста Києва. Різні випадки були. Треба мобілізуватись, кричати не потрібно. Просто має бути принцип зворотного зв’язку. Ти називаєш ім’я, наприклад, Анастасія, будь ласка, зроби те й те. Вона повинна тобі відповісти: я зрозуміла, ввожу те й те. Тобто не просто машинальне, а треба переговорити і має бути фідбек, зв’язок. І потім розпитати, виконано чи не виконано – препарати, дозування, що, як і так далі».

Злагодженість дій, каже, важлива на всіх етапах надання допомоги пораненим.

«Нема такого, що анестезіолог веде, хірург ведений. Тут усе одночасно. Потрібна практика, начитаність, трохи часу, щоб усе було злагоджено. Поки групу крові перевіряємо, капаємо різні колоїди-кристалоїди, інфузійна підтримка, стабілізація гемодинаміки. Я займаюся важкими пацієнтами.

І так само наш лікар-анестезіолог, який з нашого етапу транспортує, займається супроводом важких поранених. І командир у нас – лікар-анестезіолог. Ми займаємося переважно важкими. Своє зробили, стабілізували стан пацієнта, ми вже включаємося в обробку ран, тобто допомагаємо вже хірургу. А коли я працюю, всі максимально мені допомагають».

Зазначає, що в умовах активного застосування дронів час від моменту поранення і надходження поранених до стабілізаційного пункту може займати години, а іноді і дні.

«Буває 3-5 годин, година, доба, 2-3 доби. Тиждень – теж таке буває. Постійна небезпека – навіть коли до нас привозять пораненого, над нами кружляють дрони. І ми не можемо викликати свій евак, коли є загроза для екіпажу. Тому ми працюємо, стабілізуємо пацієнта, дивимося в «Чуйки», консультуємося з нашим командиром, чисте небо чи ні. Якщо чисте, викликаємо машину. За 5-7 хвилин вони одразу забирають пораненого до лікарні чи шпиталю».

До війська Мігель долучився у 2024 році. Спочатку служив у підрозділі, що базувався в Києві, а згодом перевівся до 128-ї ОВМБр «Дике поле». Зізнається, ніколи навіть не міг уявити, що доведеться як лікарю допомагати постраждалим внаслідок війни.

«Я на курсі третьому відмовився від військової кафедри. У нас її не стало, і треба було на комерційній основі навчатися в Університеті Сухопутних військ в Одесі. Я там закінчив університет. Думав, яка там війна. У 2013 році скасували у нас військову кафедру обов’язкову. 99% наших одногрупників відмовилися від військової кафедри. Я трохи інші акценти робив у навчанні. Хто ж знав, що буде війна», – каже Мігель.

Та додає: «Ми не думали, не гадали, що з нами це може трапитися. Це наша помилка. Такмеду, військово-польовій медицині, роботі на стабілізаційному пункті треба вже навчати студентів, я гадаю, з першого курсу. Вважаю, що реаліям і особливостям сучасної війни треба вчити медиків від самого початку навчання – вчити їх, які бувають травми, гіпотермії, обмороження. Це ж усе має велике значення».