Військові стали «кріпаками» для цивільних – так нинішню ситуацію описує військовий хірург Богдан Журавель. Влада, на його думку, повернута до цивільних обличчям, а до військових – задом. Через це, каже він, люди не хочуть служити, а ті, хто вже воює, роками залишаються без ротації. Сам Журавель уже змирився з думкою, що його ніхто не замінить. Але попереджає: якщо залишити все як є, сценарії можуть бути дуже «несправедливими» і «тривожними».

Як змінилася війна – і як тепер рятують поранених на «нулі»? Чому їх стало менше? Чому стабілізаційні пункти на фронті можуть зникнути? Що відбувається з військовим від моменту поранення до операційного столу? Де на цьому шляху найбільші ризики для життя? І з якими найскладнішими випадками доводиться працювати військовому хірургу? Зокрема, як вдалося врятувати військового, якого доправили «майже без голови»?

А ще – про нестачу медиків на фронтів, про те, що характер травм може розповісти про тактику російської армії, українську та російську військову медицину і про те, чому військовий хірург боїться демобілізації «зі сльозами на очах». Про це – в інтерв’ю Богдана Журавля Радіо Свобода.

– Богдане, вітаю Вас у студії Радіо Свобода. Не так давно хтось із ваших підписників у вас запитав: «Як справи?». І ви чесно відповіли: «Ви знаєте, останні 4 чи 5 років однаково – ніяк». Чому ви відповідаєте «ніяк»?

– В армії просто стираються твої емоції. Ну, можливо, не в армії, можливо, на війні, бо я не служив до повномасштабки, і ти з часом перестаєш якось експресивно, емоційно реагувати на якісь події у твоєму житті.

Тобто я не пригадую останнім часом якихось таких подій, які дуже сильно мене радували або дуже сильно мене засмучували. Тому воно проходить завжди ніяк, як я і написав.

– Ви були пластичним хірургом у цивільному житті, у 2022-иу доєдналися до війська. Наскільки вам складно було влитися у військо, адаптуватися там?

– Дуже складно. Я міський хлопчик. Я нещодавно виклав сторіс, де я бігаю по прифронтовому селу і підходжу до бика, і підписав там щось, типу: «До донбаських тьолок я прийшов», а мені всі там по черзі пишуть: «Це бик!» (сміється).

І я такий: «Ну, вибачте, рєбята, я просто не розрізняю бика і корову».

Я багато чого не вмію робити, тому суто в плані побуту мені було важко, бо я білоручка.

– А загалом, що вам найскладніше в армії?

– Служити.

Я на все маю свою думку, і мені дуже важко служити, важко виконувати накази. Ми сперечалися з усіма командирами, які в мене були.

Але зараз це вже простіше, бо насправді по вертикалі влади над нами самі тільки лікарі. Це вже простіше.

Може, негарно так буде сказати, але дуже тяжко служити, якщо над тобою офіцер без досвіду, без критичного мислення і який хоче перед кимось вислужитись – це насправді дуже важко.

Але це переважно було на початку повномасштабного вторгнення, коли армія представляла собою напівхаотичний мурашник, де деякі підрозділи воювали круто і давно, а деякі підрозділи тільки зароджувалися і там досі кантували (техніка створення чіткої лінії по краю росту волосся – ред.) зачіску і висаджували квіти по периметру військової частини, щоб її краще підсвітити. Це прямо сильно вибивало з колії.

«Військові – це кріпаки для цивільного населення»

– Тоді в мене з’явилася нагода зачитати цитату з вашої книжки «Букурія». Ви про себе цікаво написали.

«Усім привіт, мене звуть Богдан. Я був хірургом, але тепер я офіцер Національної гвардії України. Я не оперую, не п’ю, не їжджу на конференції. Я радий, що іноді їжджу додому і радий, що іноді вдається переконати когось не відправляти моїх людей на вірну смерті. Я не вмію відмовлятися від прямих наказів, хоч би якими дикими вони не були, бо я кріпак цивільного населення України і мої права мені не належать».

– У мене аж мурашки пішли.

– У мене теж. Цікаво, що змінилося з того часу?

– Не змінилось глобально нічого. Я розумію, що армійський механізм дуже грамотний. Я дуже багато про це думав: чому, наприклад, в армії у начальника є начальник, яким хтось керує, яким хтось керує, яким хтось керує.

Тобто, якщо, наприклад, ми говоримо про якусь загрозливу для життя ситуацію, місію або наказ, то, звісно, і командиру, і навіть самому солдату простіше, коли цей наказ дає хтось через два, три, чотири ланки. Бо потім не знайдеш винуватих у цій ситуації.

Але є і хороша сторона цієї армійської системи, коли ти мусиш виконати наказ. Коли були якісь складні, небезпечні задачі, коли ми розуміли, що не факт, що повернемося, я прокручував це в голові й прекрасно розумів, що це велике щастя – отримати такий наказ, а не самому ухвалити таке рішення.

Бо в багатьох ситуаціях, якби цього рішення не було, загинули б люди або ми не змогли б когось евакуювати. А коли в тебе є чіткий наказ, ти сам перед собою виправдовуєш свій вчинок: я не міг відмовитися, мені наказали.

– От ви себе назвали «кріпаком цивільних». Що ви вкладаєте в ці слова? Ви апелюєте до справедливості?

– Ні, я не апелюю до справедливості, і в мене ніколи не було таких гасел, що всі мають служити і всі будуть служити.

Але комунікація влади з народом з перших днів повномасштабного вторгнення була більше спрямована саме на цивільних. І це, мені здається, трошки негарно щодо військових.

Якщо, наприклад, ми говоримо про причини для відстрочки, то їх набагато більше, ніж причин для звільнення з армії.

Умовно: Олексій Гончаренко (народний депутат) запропонував, щоб при народженні дитини чоловіку надавалася відстрочка на рік. Зрозуміло, очевидно, військові в коментарях спитали: а військовим буде надаватись на рік звільнення в такій ситуації? Звісно, що ні.

Тобто військові – це кріпаки для цивільного населення, і цивільне населення, звісно, не хоче ставати такими самими кріпаками.

«Я потрійний «сепар»

– Розкажіть про ваш кар’єрний шлях в армії: де ви служили, ким служили.

– Бойовий мій шлях був на двох напрямках – Запорізький і Донецький. Останні два чи три роки – це напрямок Покровськ – Добропілля.

– Я правильно зрозуміла, що ви родом із Запоріжжя?

– Так. Я потрійний «сепар».

– Поясніть.

– Я родом із Запоріжжя. Багато років я провів у Придністров’ї. І два роки я провчився в Донецьку. Тобто на всіх етапах життя мене окуповані території переслідують.

– От із Донецьком цікава історія. Тому що ви вступили в медінститут у Донецьку, провчилися там два роки. Початок війни в 2014 році.

– Застав.

– Так. І ви змушені були виїжджати. Ви виїжджали в серпні. І я подумала: на цей час уже звільнили Маріуполь. А що вас тоді змусило поїхати з Донецька?

– Я дуже хотів лишитись. Я хотів довчитись, бо я там пустив уже коріння, мені дуже подобався Донецьк.

Але батьки мені сказали, що цим дипломом я потім тільки підтертись зможу. Це морально було важкувато.

Але я щасливий, що тоді батьки наполягли, і все-таки я отримав нормальну освіту.

Ну, тоді зовсім інша ситуація була, я вам чесно скажу. Страшно нам тоді не було, ми просто не розуміли, що взагалі коїться. І більше того, я через півроку поїхав документи забирати з мамою (сміється).

А в мене вибору не було. Всі університети на підконтрольній Україні території казали, що вони мене не приймуть без оригінальних документів із Донецького медичного.

Мені довелося через півроку після початку війни їхати в Донецьк через всі блокпости. Настільки ми тоді не розуміли, куди ми взагалі їдемо.

І, можливо, проблема, яка досі зберігається, в тому, що неправильно висвітлюють події.

– У якому сенсі?

– Впадають у крайнощі. Тобто нема чогось такого середнього, розумієте? Нам то показують, як звірства якісь роблять. То просто забувають, і в нас повний інформаційний штиль. У людей, які живуть у тилових регіонах, навіть нема такого відчуття нестабільності лінії бойового зіткнення.

І, в цілому, немає розуміння – який механізм війни.

Такі базові речі цивільним треба знати для того, щоб взагалі правильно інтерпретувати оці зміни. Бо дуже часто таке буває, що противник уже за 10 кілометрів, ми ще в цьому прифронтовому місті якось тримаємось. Але розуміючи, що на відбувається фронті – який страх, ми вже напружені, ми на чемоданах, грубо кажучи, ми розуміємо, що нам у будь-який момент доведеться переїжджати.

І при цьому, коли ти там виходиш зі стабпункта перекурити і посц*ти десь під деревом, біля тебе пробігає малий-шестирічка з м’ячем. І ти такий: «А що ти тут робиш?».

І в мене тоді теж до кінця не було усвідомлення, що таке взагалі війна. Тому я взяв під пахву маму, і ми поїхали в окупований Донецьк забирати мої документи.

Тьфу-тьфу-тьфу, без якихось наслідків.

– У вас залишились там якісь друзі?

– Майже всі виїхали в якісь інші регіони або інші країни. Ніхто з моїх приятелів не лишився в Донецьку, і ніхто з моїх приятелів не виїхав на Росію.

Сусід мій по кімнаті, який сам був із Ростова, він, звісно, повернувся пробувати лікувати зуби в Ростов. Але, згадуючи його інтелектуальні здібності, я думаю, що він навчився тільки їх виривати або вибивати.

– Тобто вже під час повномасштабної війни ви мобілізованих знайомих з того боку не зустрічали?

– Ні, на щастя. Я не знаю, чим би це закінчилось.

Як тепер рятують поранених на «нулі»?

– Хотілося б поговорити про ваш досвід, зокрема медичний. Раніше ви про це сказали, що ви працювали на Запорізькому напрямку, зараз обороняєте Донеччину. Як за цей час змінився характер поранень? І з чим ви маєте справу найчастіше?

– Змінився. На Запорізькому напрямку доволі часто були пострілушки, кульові поранення. Ми записуємо це в медичній документації як поранення внаслідок стрілецького бою.

А зараз, звісно, в основному це осколкові поранення в результаті влучання дрона. Значно розширилася кілл-зона.

Кілл-зона – це та умовний простір від лінії бойового зіткнення в один бік і в інший, у якому вже дуже небезпечно пересуватися. Тобто ніякий міфічний снайпер тебе не пристрелить, а дрони.

– Як це вплинуло на роботу медиків?

– Напряму. Розумієте, пункти, які приймають поранених, не можуть бути ідеально замасковані. Бо там постійно якийсь рух транспорту – броньованого, неброньованого.

Цивільні часто заходять. Це нас страшенно дратує, бо ми розуміємо, що ми маємо їм допомагати, але вони в розвалочку ходять і просто невідомо, що вони потім із цією інформацією роблять. А навіть якщо вони з цією інформацією нічого поганого не роблять, вони самі себе так ведуть – в небо махають: «От ми тут, прийшли».

Тобто, замаскувати пункт прийому поранених неможливо ідеально. І при цьому це дуже цікава ціль для противника. Бо вони розуміють, що в будь-який момент часу там велика кількість топових спеціалістів медичної служби, плюс доволі велика кількість може бути поранених, яких треба добити.

Тому стрьомно, відверто стрьомно.

Я ж кажу, якщо в 23-му році, коли безпілотників було мало, ми розміщувалися за п’ять кілометрів від лінії зіткнення і їздили на каву. А зараз ми за 20 кілометрів – боїмося вийти з підвалу.

– Чи могли б ви описати ваш типовий день у медичному пункті від моменту, як ви приходите на роботу?

– Зараз я – військовий хірург, працюю на стабілізаційному пункті. І займаюся, в основному, допомогою анестезіологічній службі (сміється).

Якщо це колеги послухають, вони оцінять мій жарт, бо, здавалося б, хірург – це незамінний спеціаліст, який має, наприклад там пришивати відірвану руку.

Але насправді на стабілізаційному пункті хірургічної роботи обмаль, ми працюємо часто як асистенти-анестезіологи. Бо коли привозять пораненого, близького до смерті, переважно працюють над тим, щоб відновити його життєво важливі функції, щоб він «не став» до госпіталя.

Тобто щоб у нього не текла кров річкою, щоб у нього працювало серце, щоб він дихав, і щоб у нього, якщо голова розвалена, щоб вона хоча б не розпліскувалась по дорозі. Оце наша задача.

Тому я як хірург: ну що, прокидаєшся, чекаєш поранених, засипаєш. Прокидаєшся, чекаєш поранених, засипаєш.

– Я, до речі, чула від медиків, що через щільність дронів зараз зникає навіть таке поняття, як стабілізаційні пункти, бо їх дедалі важче розгортати.

– Я частково погоджуюся із цим твердженням, але зникає не можливість розгорнути стабілізаційний пункт, а, напевно, зникає доцільність розгортання стабілізаційного пункту.

Чим довше триває війна і чим більше розширюється кілл-зона, тим ближче до шпиталю ми мусимо підкочуватися зі своїм стабілізаційним пунктом.

І вже доходить до абсурду. У нас такого, звісно, не було.

Ми хоробрі рєбята в тому плані, що ми до останнього сидимо там, де вже все навколо зруйноване.

Але є деякі бригади і підрозділи медичні, які не соромляться розгортати стабілізаційний пункт за шпиталем. Відповідно, пораненого з поля бою везуть туди, в об’їзд шпиталя, а потім повертають у шпиталь. Це абсурдна ситуація.

Для чого? Якщо можна його завести в шпиталь і закрити к є*іням той стабілізаційний пункт.

Тобто доцільність стабілізаційних пунктів потихеньку стирається. Зрештою їхню роль, думаю, перебере на себе шпитальна ланка, а стабілізаційні пункти зіллються із нею.

Але що стосується надання медичної допомоги на лінії зіткнення, я думаю, що бойові медики, з якими ми спілкувалися, скоріше це мали на увазі: що надання кваліфікованої медичної допомоги на лінії зіткнення зараз майже нульове.

Моя допомога більш доцільна у відносному тилу, ніж сидіти в траншеї і чекати, поки до тебе прийде акубарік (боєць із акубаротравмою) і ти йому полікуєш вушка.

Але найбільшою проблемою є навіть не це, а величезне, просто нереально величезне плече евакуації.

Плече евакуації – це той час і та відстань, яку проходить поранений з моменту поранення до якогось закладу надання медичної допомоги. Якщо раніше це були години, то зараз це навіть не дні.

Що відбувається з військовим від моменту поранення до операційного столу?

– Як зараз виглядає евакуація? Наскільки вона ускладнилася?

– Нещасний поранений, бо зараз поранених, крім як нещасним, назвати неможливо.

Нещасний поранений чекає того моменту, поки йому по рації керівництво не передасть, що небо чисте. Це може бути дві години, може бути день, а може бути тиждень. Якщо він доживає до цього моменту. А може дожити він до цього моменту або якщо поранення легке, або якщо йому хтось зміг все ж таки надати допомогу.

І він починає пішки виходити 5-10 кілометрів до того моменту, поки його не зможе забрати броньований немедичний транспорт. Це називається кейс-евак. Тобто він залітає в броню, або його заносять, і ця броня на максимальній швидкості летить у бік наступних етапів цього ланцюга.

Там його забирає медичний транспорт. Йому там же медики підрозділу надають первинну кваліфіковану медичну допомогу. І відвозять на стабункт.

Зі стабпункта він переправляється на шпитальну ланку. І звідти вже, в залежності від спланованої логістики медичного куратора, він роз’їжджається по різних областях, по центрах.

– На якому етапі маршруту зараз найбільший ризик втратити людину?

– Від позицій до медевака. Ці два етапи.

Перший – умовно піший, коли людина або пробує виходити сама, або її забирає НРК. І другий етап, коли вона вже має можливість сісти в бронегрупу, бо бронегрупа вже хоча б може спробувати доїхати.

Звісно, що їх підбивають і на цьому етапі, але хоча б є шанс виїхати звідти живими. Тобто ці два етапи, до того, як повантажать цього пораненого в карету швидкої, – найбільш небезпечні і саме тут високий ризик невдалих евакуацій.

– Поранених зараз менше доїжджає до лікарської допомоги?

– Поранених зараз, на щастя, в цілому менше. Не така інтенсивність бойових дій. Чому не така інтенсивність?

Бо зараз всі ховаються. Зараз бойові дії, я не знаю, що відбувається на рівні ДШВ, як зараз проходять штурми, я навіть поняття не маю. Мені здається, що зараз це неможливо і всі штурмовики зараз виконують інші задачі.

Але візьмемо звичайний стрілецький батальйон. Основну роботу роблять БПЛА-шники – і з того боку, і з цього боку. Всі інші сидять по норах і виконують стабілізуючу роботу.

Але при цьому і зменшення кількості поранених, в тому числі, на жаль, пов’язано з тим, що важкі доїжджають набагато рідше.

Легкі то доїжджають, масово. Інше питання, що змінився характер ран, в тому, що ті легкі, які доїжджають, – у них ці рани активно інфіковані, часто з комахами, часто гниють.

– Бо довга евакуація.

– Так-так.

Це трошки неприємно і для самого пораненого, і для того, хто його обробляє, звісно, в цих червах копошитись.

Але це на якість подальшого життя, якщо вдало все пройде з реабілітацією, не впливає.

– А що зараз для вас, як військового хірурга, є найскладнішим?

– Я тугодум. Я живу швидко, але думаю повільно. Мені треба заздалегідь планувати, щоб якісно щось зробити.

І часто буває таке, що привозять пораненого, хірургічної роботи немає, але треба допомогти.

Непрямий масаж серця, взяти на групу кров, допомогти анестезіологам поставити центральний катетер. І я відчуваю себе якимось студентом, відверто, бо я бігаю туди і сюди, туди і сюди: чим допомогти? Та нічим, іди нах*р.

А є люди, які включаються в процес. От у нас багато анестезіологів – у нього просто за секунду: клац – і він розуміє, що тому треба оце зробити, бо в нього, скоріш за все, у грудну порожнину тече. Сам бере і робить, не чекає команди. Той уже набирає кров із центра, той уже там щось ще робить.

«До нас поступив військовослужбовець майже без голови, і ми його запустили»

– Які найскладніші випадки у вашій практиці останнім часом траплялися, які вам доводилось вирішувати?

– Привезли пораненого, якому чи вибуховою хвилею, чи якимось елементом транспорту відірвало руку повністю з плечовим суглобом.

І він до нас приїхав, у нього грудна клітка розпадалась навпіл, і нам довелось якось це все стягувати, зупиняти кровотечу, і одночасно робити дренаж грудної клітки. А по правилах дренаж грудної клітки не може ставитись через рану. А раною була вся ця сторона грудної клітки.

Тобто йому разом із рукою відірвало шкіру з бокової поверхні тулуба, тобто рана всюди. І ми якось там стягували цю шкіру, щоб запакувати це все в футляр, і тільки потім ставили дренаж. Це було цікаво, нестандартно.

– Він вижив?

– Він вижив, у нього ще брали інтерв’ю, хлопчина красавчик, таке пережити!

Ну і, звісно, остання така трагічна ситуація сталася з бійцем, з яким ми колись починали служити разом. Він знаходився в бліндажі з каністрами палива, і після вибуху FPV-шки це паливо загорілося. Він отримав дуже важкі опіки й п’ять діб просидів із ними там, поки не зміг вийти.

Він до нас приїхав, а опіки – це дуже небезпечна штука. Людина може виглядати не так страшно, але все може закінчитися дуже печально. Так воно і сталося.

Тобто він до нас приїхав повністю у свідомості, в адекватному стані, йому вже нічого не боліло, бо період больового синдрому пройшов

Ми його по максимуму обробили, і санітари, і медсестри, які не розуміли важкості його стану, ще із ним жартували: «Нічого, все попересаджуємо від свині».

Ну, лікарі, звісно, всі стояли сумні, бо ми прекрасно розуміли, що він доїде до Дніпра і там помре від опікового шоку, від хронічної ниркової недостатності. І десь на третю добу він помер.

– Наскільки часто вже на вашому етапі ви розумієте, чи виживе людина? І наскільки вам морально важко через це проходити?

– Ми стараємося не робити прогнозів. По-перше, це не має сенсу.

У нас така стратегія – якщо до нас приїжджає уже неживий, а у нас є вільний стіл, ми стараємося його запустити.

Якщо, звісно, всі столи зайняті важкими пораненими, то до «чорного» – «чорний» – це людина, яка померла, – ми не докладаємо зусиль, бо ті «червоні», які в нас є на столах, можуть стати «чорними».

До нас поступив військовослужбовець майже без голови, і ми його запустили.

Він до нас приїхав без ознак серцевої діяльності, без дихання. У мене навіть є світлини цієї ситуації – і там звичайно страх. І ми його запустили. Його ми запускали вручну.

І прогнози ми ніколи не будуємо, бо у нас була неймовірна кількість ситуацій, коли ми були впевнені, що людина виживе, а вона вмирала.

І була неймовірна кількість ситуацій, коли ми були впевнені, що ми запустили цього пораненого для того, щоб показати собі, що ми можемо це зробити, а він потім виживав і навіть нормально реабілітувався.

– Зважаючи на те, що зараз, як ви кажете, на передовій не завжди є можливість отримати професійну допомогу, чи стали військові за ці роки краще підготовлені до поранень і першої допомоги? Що вони зараз роблять краще, а чого досі не вміють?

– Змушений вас засмутити, я б хотів дуже сказати, що вони стали більше підготовленими.

Дуже велика кількість бусифікованих, у яких мотивація щось вчити, навіть те, що стосується збереження його життя, нульова.

Вони думають про те, як би їм непомітно зникнути з армії, щоб їх не побачили. У них цим зайнята голова.

Звісно, в серйозних підрозділах цей відсоток менший, але теж зустрічаються.

Відповідно, часто таке трапляється, що навіть дивишся аптечку бійця перед виходом, а в нього турнікет «Пітон» – китайське кончене г*вно, яке абсолютно не працює.

«Військовий хотів попрощатись, виповз – і вижив»

– Що досі вас може здивувати на війні?

– Здатність людини до виживання.

У мене був боєць, я про нього в книжці писав, який був важко поранений. Він хотів написати дружині, що «все, пока», а телефон розряджений.

І він виповз – і вижив. Бо просто хотів зарядити телефон, щоб попрощатися.

У нас колись був поранений, який сидів навпочіпки, і прилетів осколок від 120-ї міни. Йому просто м’які тканини попи відірвало. Візуально – це страх Господній. Тобто можна сказати, що він десь на пательню стрибнув сракою – і таке трапилося. Все відірване, все просто висіло.

А дядько такий моцний, якийсь теж десантник чи морпіх, і ми йому кажемо: «Трошки, трошечки попу підніми, щоб ми під неї підклали пелюшку, щоб ця кров не текла на стіл».

Він на мостик стає. Ми такі: «Як ти це зробив?» Він каже: «Ну, ви ж попросили допомогти, я ж маю вам допомогти, я ж не дебіл, я ж не слабак».

І це прямо такі ситуації, вони дуже заряджають. Це прямо фантастика.

І друге, що дивує (але воно потихеньку перестає дивувати, бо я сам таким стаю), це оце недбальство щодо власного життя і здоров’я.

Коли ти настільки адаптуєшся до цієї постійної небезпеки і перестаєш боятися настільки, що це вже нездорово.

Тобто навіщо включати РЕБку? До неї треба тягнутися за сидіння, і я ще там, не знаю, потягну собі плече – так поїдемо. Або: «Та нащо це світломаскування?»

Або: хочу я побігати, я вже заплив жиром. Ну, я розумію, що побіжу під сіткою, але мені це треба для мого морального духу, щоб я позаймався спортом. Я розумію, що це небезпечно, і, звісно, я це буду робити в навушниках.

Ну, тобто стирається ця грань між безпекою і небезпекою. І це, звісно, дивує, але це погано.

– Що у військовій медицині за ці роки, на вашу думку, змінилося на краще? Назвіть дві-три речі. І що залишилось таким, що ще треба допрацювати.

– Рівень надання медичної допомоги на стабілізаційних пунктах і передових хірургічних групах значно виріс, на мою думку. Рівень обладнання виріс. У нас є РЕБОА. Це така система, що дозволяє перекрити аорту, коли все витікає.

У нас круті флагманські рентгени і УЗД, прямо на стабпункті, за десять кілометрів від фронту. Це блатне обладнання, яке раніше було у високоспеціалізованих центрах, в кардіохірургії, наприклад, у крутих лікарнях швидкої допомоги десь за кордоном. Зараз воно у нас – у підвалах.

І третє, напевно, що покращилось, – це міжнародна комунікація.

От я півроку тому їздив в Естонію на навчання, ми тиждень там провели, і це все організувало Командування медичних сил.

– Західним медикам є чому навчити українських медиків, у яких зараз досвіду, мабуть, значно більше?

– Є.

Я дуже скептично був налаштований на оцю взаємодію, бо мені дали кілька вихідних. Мене це дуже дратувало, що мені треба туди їхати, бо я хотів би, наприклад, провести цей час з дитиною. І я казав дружині: «Чому вони мене там можуть навчити? Вони мають приїжджати до нас вчитись».

Я приїжджаю в Естонію, а там у нас головним куратором був травма-хірург, і, в принципі, вони всі там травма-хірурги.

І це хірурги з величезним досвідом, які ні дня не були на війні, але при цьому вони все своє життя збирають заново, як лего, людей після ДТП, після падіння з висоти, повертають до життя після утоплення, після удару струмом.

І ти розумієш, що досвід у них настільки колосальний, вони з таких ситуацій виходили, що у тебе ось такі очі весь цей курс, і ти не можеш уявити, як можна на такому рівні оперувати.

– А от, до речі, ви пластичний хірург, і ви наочно показували, як ви збираєте людям обличчя іноді. Це для вас така велика перевага, як часто доводиться це робити?

– Ні, це насправді суто маркетингова фішка. Для підвищення охоплення сторіз. Ну, насправді, чесно.

Збирати тканини обличчя, коли вони розірвані, не важко. Це базова хірургічна навичка, але воно виглядає дуже гарно. Коли все розвалено, а ти це все збираєш пошарово, зашиваєш і показуєш, це виглядає надзвичайно цікаво.

«Проти нас воюють кровожерливі ган*они»

– А що сьогодні поранення можуть розповісти вам про те, як воює російська армія і хто воює з того боку? Ви можете це побачити по характеру поранень?

– Так, воюють кровожерливі ган*они, в яких мало що лишилося людського. І ми це бачимо по масових пораненнях або смертях цивільного населення.

Раніше я цього не помічав. Можливо, я хотів цього не помічати.

Зараз, коли особливо на цих напрямках, де ми воюємо, проти нас стоїть серйозна десантура.

У мене такий образ, коли я заплющую очі, що це якісь відбиті чуваки в тільняшках, які просто дня без крові пережити не можуть.

Бо по-іншому я не можу собі уявити, чому в трьох бабок, які сиділи на лавці, пили якесь домашнє вино, прилітає «Молнія».

Це не розповіді очевидців. Це те, що я бачив, і воно мені закарбувалося в пам’яті назавжди, і ніколи вже звідти не піде.

– У 2023 році ви писали, що російська армія, маючи перевагу майже в усьому – артилерії, авіації, флоті, – так жорстко програє в медицині. Щось змінилося відтоді?

– Так, флот. Флот у них трохи змінився (сміється).

А що стосується медицини – ні, вони такі самі тупорилі в цьому плані. Я не прихильник морально-банкрутського ставлення до ворога. Я розумію, що в деяких сферах вони профі: в інженерії, у зв’язку, у розвідці, багато в чому.

І вони відбиті, відверто відбиті.

У нас, коли на стабпункті з’являється полонений, це дуже часто якийсь молодий пацан, якого, принаймні з його слів, загребли десь у Тюмені, а він пішов під дронами на штурм. І коли там його поранило, в принципі, це на його моральний стан ніяк не вплинуло.

Це трошки така звірина риса, яка, на жаль, нам ніяк у війні не допомагає. Тобто вони воюють озлоблено, професійно й ефективно.

Але медицина, звичайно, – «обнять і плакать». Коли того самого пораненого привозять і він собі щось пробував десь обмотати, це, як правило, якийсь морок, просто вєтош.

– Наземні роботизовані комплекси – наскільки вони зараз на фронті поширені? Наскільки вони помічні?

– Вони не те що помічні – якби не вони, ми б, напевно, всі там згнили в тій посадці.

Зараз єдина можливість спробувати дістати пораненого, який не може йти, це НРК. Машина туди не поїде, бо це стовідсоткова ймовірність, що вона згорить разом із тими, хто в ній, і цим пораненим.

НРК теж часто підбивають, на жаль, але це дає шанс пораненому все-таки вижити. Тобто використання безпілотників на колесах змінило правила гри – це просто нереальний геймчейнджер.

Коли медичні підрозділи починали це пробувати, тестували ще у 2023 році або, можливо, навіть наприкінці 2022-го. І тоді ми всі до цього дуже скептично ставилися, бо бандура повільно їде, нею треба навчитися управляти, їх тоді було майже неможливо знайти на ринку, і вони, мені здається, були ще дорожчі. Вони і зараз не дуже дешеві. І ми такі: «Ну, тіпа, ок, спробуйте».

А зараз… Ви ж розумієте, що НРК – це не тільки евакуація. НРК – це вся логістика. Це підвезення води, боєкомплекту, палива.

– Чула таку статистику, що зараз, скільки, здається, два НРК вивозять трьох поранених у середньому?

– Ну, насправді, якщо два НРК вивезуть хоча б одного пораненого, це вже добре. Якщо десять НРК вивезуть одного пораненого – це добре.

Це не те, що я намагаюся налякати статистикою. Я, навпаки, намагаюся пояснити, що життя одного пораненого військовослужбовця дорожче, ніж десять чи двадцять НРК.

І дійсно буває так, що пробують раз за разом: одне пустили, друге пустили. І коли НРК підбивається, але на ньому немає пораненого, ніхто не сумує за цим НРК. Ну і х*р із ним, ми друге відправимо.

Набагато гірше, коли вже на зворотному шляху воно підбивається з пораненим на борту.

– Про цінність життя – ми багато зараз бачимо відео в мережі, от одне з останніх – НРК підбили і командир роти сам поїхав забирати поранених.

– Красавчик. Але я теж із приводу цього писав у Тредсі. Сам по собі вчинок героїчний, але, на жаль, дуже багато таких схожих або ідентичних вчинків залишаються поза кадром. Тому чудово, що цю людину знайшли і нагородили, але погано, що дуже часто такі вчинки лишаються непоміченими.

А з іншого боку, ми настільки вже героїзувалися, настільки багато щодня такого трапляється – ситуацій, коли, неважливо, побратим чи командир, жертвують собою, своїм спокоєм, своїм здоров’ям, своїм життям подеколи.

Настільки висока концентрація таких героїчних вчинків, що якщо дійсно кожного нагороджувати, то цінність державної нагороди впаде майже до нуля. Як із цією ситуацією впоратися, я навіть, якщо чесно, не знаю.

– А чи можете ви згадати якийсь конкретний приклад, який ви особисто можете навести?

– Так, у нас був зампобой батальйону.

Зампобой – це права рука командира батальйону, це офіцер, який відповідає за ведення бойових дій. Тобто в нього в голові всі ці карти, позиції. Це якраз той приклад, коли людина пішла по кар’єрній драбині за свої заслуги, а не тому, що так склалися карти або хтось так захотів перетасувати все.

І була ситуація, коли ми тільки виїхали на Запоріжжя і треба було провести рекогностування. Він його провів особисто, хоча це вже було не дуже, скажімо, безпечно. А потім так вийшло, що групу нашої розвідки засікли під час відходу, частину перестріляли, частину поранили.

Ця група розвідки демаскувала, так трапилося, в цьому ніхто не винен, цю групу піхоти, яка сиділа в траншеї, і їх почали крити. Почався мінометний обстріл, дуже багато тоді було поранених, дехто, на жаль, загинув. У тому числі загинув один із бойових медиків, мій.

І тоді зампобой прийняв рішення особисто туди поїхати і розрулити це все. Він повернувся з дуже важкою контузією. Через добу, всю ніч він там як козел стрибав.

Але, на мою думку, це один із прикладів. Це, звісно, не щось із ряду вон, але це якраз яскравий приклад того, коли офіцер є людяним, жертовним і несе відповідальність за свої рішення.

– Зараз таких офіцерів більше? Бо ви у своїй книжці називали таких офіцерів «білими воронами».

– Зараз таких офіцерів, на мою думку (знову ж таки, може, це пов’язано з тим, що я потрапив у таке ком’юніті, але я сподіваюся, що це стосується всієї армії в цілому) – переважна більшість.

Я говорю суто про бойові формування. Звісно, у нас лишається багато частин, які я б із задоволенням розформував, або скоротив до мінімуму, або перевів усіх у підпорядкування…

– Які частини ви вважаєте варто розформувати чи скоротити?

– Всі тилові.

Ми рік тому їздили в Шостку набирати людей. Якщо коротко, ми за три дні ледь набрали шість чи сім людей, і з них, напевно, половина розбіглася вже за ніч до відправки.

Ти їм пояснюєш, що ми не справляємося, ми воюємо з перших днів повномасштабки, от суто наша частина, і просто людей уже не вистачає. Ви маєте теж нам допомогти.

Це абсолютно не діє.

«Зарплата 16 тисяч? Є варіант»

– А вас тригерять історії, коли ваші колеги, цивільні медики, не долучаються до війська? Я, до речі, читала один ваш пост, і здалося, що до них у вас претензій більше, ніж до цивільних, які не хочуть долучатися до війська. Ви кажете, що можете зрозуміти їхній страх.

– Я розумію страх людей, які не хочуть бути пораненими, не хочуть бути покаліченими, не дай Боже, не хочуть бути вбитими. Я прекрасно це розумію.

Я сам, якщо мені зараз подзвонять і скажуть, що переводять мене гранатометником або стрільцем, то я, напевно, всц*ся тут прямо у вашій студії. Тобто це страшно, я розумію цей страх.

Але коли ми говоримо про лікарів, саме про лікарів, то, з одного боку, вони скаржаться, що в них зарплата 16 тисяч гривень, а з іншого боку, коли заходиш на сайт медичної служби великої бригади чи корпусу, то там мільйон лікарських вакансій. Мільйон.

Не вистачає неврологів, не вистачає ЛОРів, не вистачає терапевтів, не вистачає дерматологів, не вистачає хірургів, травматологів, анестезіологів. Страшно, як не вистачає. Навіть стоматологів не вистачає. Тобто лікарське місце знайдеться майже в будь-якій спеціальності. Психіатрів дуже мало.

І коли ти їх слухаєш, а вони бідкаються, особливо чоловіки, я в цьому плані трошки сексист. Я все-таки вважаю, що жінка без свого бажання служити не має. Хоча я з величезною повагою ставлюся до посестер, але я вважаю, що це не має бути примусово.

Тим не менш, чоловіки-лікарі кажуть: «У мене зарплата 16 тисяч, що мені робити?» Є варіант!

І при цьому чому я не підтримую їхній страх? Ти ж будеш працювати на рівні шпиталю. Якщо ти боїшся стабілізаційного пункту, це теж можна пояснити, бо це кілл-зона, КАБи, дрони і так далі.

Але ти ж можеш працювати у шпиталі, прямо у шпиталі. Тобто ти нічим не будеш відрізнятися від тієї дитини в Павлограді, яка грається з м’ячем, за рівнем відстані до фронту, за рівнем небезпеки. Нічим абсолютно.

І там теж не вистачає кадрів.

– Як ви гадаєте, чому така ситуація склалася? Чому в людей немає мотивації долучатися до війська? Ми знаємо, що складна ситуація, в принципі, з бойовими посадами. Яка ситуація з медиками?

– Жахлива. Я думаю, що має пройти час. Не так давно затвердили закон, що людей із вищою медичною освітою не мають права залучати на нелікарські посади. Ніби так він звучить. Має пройти час, щоб у це повірили.

Величезна проблема була: я прийшов в армію хірургом і два роки вибирався з піхоти. І люди це бачать і розуміють, що з ними може бути те саме. Має пройти певний час, щоб довіра до війська в людей повернулася. Це перше.

Друге – питання відпусток і питання вихідних. Ми всі розуміємо, що про кінцеві терміни служби вже можна навіть не заїкатися, але нам би хотілося трошки більше відпочивати.

І тут уроборос (символ змії, що кусає власний хвіст, утворюючи коло – ред.) такий виникає.

Змія кусає себе за хвіст: дефіцит кадрів сприяє тому, що ми менше відпочиваємо, а відсутність нормальних відпусток і відпочинку сприяє посиленню дефіциту кадрів. Якщо це коло якимось чином вдасться розірвати, тоді дефіцит поповниться.

Але я скажу відверто абсолютно, що в підрозділах, у яких поважають людську гідність і людські права, один із таких підрозділів – це корпус «Азов», у якому я зараз служу, то там дуже агресивно ставляться до командирських рішень, які ці права порушують.

Розумієте, про що я?

Тобто, якщо умовно генерал «Редіс» або хтось нижче дізнається, що взяли на службу в «Азов» лікаря і відправили на посаду бойового медика без його бажання, або якщо дізнаються, що людина не пішла у відпустку, яка за законом дозволена, то будуть у цього командира великі проблеми. І це добре. Це створює відчуття оцієї протекції, яка так була нам необхідна.

Коли прямий твій командир може бути не дуже хорошим і може чудити, як йому заманеться, але якщо ти поскаржишся вищому командиру, до цього командира будуть застосовані санкції.

– У вас був інший досвід, зокрема, ви про це пишете в книзі. Можете коротко сказати, який саме це був досвід?

– Досвід був жахливий.

Це був 2022-23 рік, я служив в іншій частині. Це був час хаотичного війська. Зараз я у відпустці за 2025 рік. При тому, що останні два роки я ходжу у відпустки стабільно й регулярно.

Перший рік я взагалі не пам’ятаю, щоб у нас були відпустки. Потім якось їх почали давати, а про вихідні й мови не було. І тоді отак ми жили.

– Але це було не через те, що неможливо було дати відпустку?

– Так, це було просто: «Я не хочу про це думати. Мені треба думати про те, чи видали котелки всьому особовому складу. Я не хочу думати про ваші відпустки. У нас війна надворі. Зараз рік повоюємо, потерпіть – і все буде добре».

– Для контексту додам: щоб зробити пропозицію дружині, вам довелося на кілька днів втекти.

– Так, піти в СЗЧ.

– Цікаво. Ще одна цитата з книги, яка мене вразила:

«Командире, послухайте, відправляти людей недоцільно, будувати там пункт сортування недоцільно – це са***убство з нульовою користю. Прислухайтеся».

Що відповів командир, я не буду спойлерити, але ці слова сприймаються ніби голос волаючого в пустелі. Чи змінилися підходи з того часу?

– Так, безумовно. І в тому числі завдяки автономізації медичної служби.

Я не знаю, яка ситуація у Збройних силах України, але в Нацгвардії медична служба отримала вагу.

Я нещодавно місяць провів у батальйоні, згадав молодість – і я кайфонув. Це прямо був курорт.

Нарешті командування батальйонів почало ставитися до медичної служби з повагою і прислухатися.

– А що змінилося? Що на це вплинуло?

– Медіа. Стопудово. Почали показувати, що медики щось роблять.

«Мобілізація в Україні провалена»

– На рівні бригади ви бачите, кого ВЛК визнає придатним до служби. Наскільки часто до вас потрапляють люди, стан здоров’я яких, на вашу думку, не дозволяє їм виконувати бойові завдання? І чи створює це для вас проблему?

– Прекрасне питання.

Я, в принципі, не погоджуюся з цим законом чи наказом, який визначає придатність військовослужбовця до служби.

Ми всі прекрасно розуміємо, що його писали за тих часів, коли піші марші були набагато коротші.

Якщо ми зараз говоримо про..., приміром, військовослужбовця із цукровим діабетом першого типу, якого ВЛК може визнати придатним, і при цьому ми розуміємо: якщо в нього на позиціях закінчиться інсулін, то в дронщика, який буде щось заносити їм на позицію, виникне питання: занести пів літра води чи три шприц-ручки з інсуліном.

Тобто це не в’яжеться з нинішньою реальністю. Це треба переписувати і переглядати.

– У чому проблема?

– Проблема в тому, що в армії й у медичній службі дуже повільно проходять реформи. Дуже повільно. Ми досі не можемо цілком і остаточно перейти на корпусну систему. Про що говорити, коли йдеться про накази й закони, які стосуються цих питань?

– Я запитувала, чи є проблемою для командира бригади, коли до нього приїжджають люди, які непридатні до служби. А він каже, що зараз в армії всі хворі: і ті, хто з 2022-го воює, і ті, хто приходить зараз. І мовляв, нам же треба виконувати завдання, треба тримати хоча б ділянку. І, до речі, прийшло багато людей, які дуже критикували, обурювалися й казали: «Хіба це нормальний підхід?». Але яке цьому рішення?

– Ніякого. Мені нема що додати. Я згоден із тим, що в армії більшість зараз має якісь хронічні захворювання.

Але коли мене викликають до військовослужбовця, а він каже: «У мене 20 років був варикоз, а зараз він мене турбує», – у мене завжди перше питання: чого ти його не вилікував до армії?

Я розумію, що тебе могли закинути в бус і кудись повезти, але це не має бути моєю проблемою як начмеда. І це не має бути проблемою твоїх побратимів, які чекають на твою допомогу, які чекають на ротацію.

Ми не говоримо про ротацію із зони бойових дій – звісно, про це вже ніхто не думає. Ми говоримо про ротацію з позицій, коли, умовно, одну бронегрупу або одну позицію з трьох людей можна замінити іншими трьома людьми, і вони будуть сидіти на позиціях не три місяці, а місяць.

А так із цієї трійки один новоприбулий скаржиться, що в нього варикоз і йому треба терміново його оперувати. То що мені йому відповісти? Я ж не скажу йому: «Біднесенький, так, у тебе хронічне захворювання, ти не будеш виконувати завдання».

– Одна з ваших цитат: «Коли бачу дорослих чоловіків, які їздять на автівках у центрі мегаполіса, я можу зрозуміти їхній страх, але не приймаю його і не маю до них співчуття. Мобілізація в Україні провалена», – констатуєте ви. «Але в цьому винні не тільки урядовці. Винні, зокрема, ті, кого не влаштовував справедливий рекрутинг на початку повномасштабки».

– Абсолютно вірно.

– Зараз це, вочевидь, проблема номер один в Україні. Поясніть ваше бачення.

– Моє бачення – це страшна катастрофа, з якої виходу не буде. Ми вже не встигнемо. Тобто це або дуже сумно закінчиться, або просто сумно закінчиться. Рекрутинг врятувати ми вже не зможемо.

Коли я їду містом і бачу величезний банер «Хартії», і скільки людей прийде з цього банера? Нуль. Я впевнений, нуль людей прийде. Так це в «Хартії».

Мобілізація в Україні провалена, і вона вже, як фенікс, не відродиться.

І це, зокрема, проблема комунікації уряду з населенням. Це проблема особисто Зеленського, який чомусь оминає всі ці роки й ігнорує цю проблему – принаймні не виходить із нею до людей.

І це також проблема населення. Бо в мене є відчуття, що на початку повномасштабки, незважаючи на великі черги у військкоматах і купу всього іншого, все одно велика кількість чоловіків вирішила піти шляхом: «Моя хата з краю». Якось воно та й буде, без мене впораються. І цього не сталося.

А тепер уже вони свої рішення аргументують тим, що «бусифікація», порушення прав.

Ну, це не первинна їхня думка, я впевнений, – нікого. Ніхто на початку не міг про це подумати й якось це спрогнозувати. А зараз просто дуже зручно цим виправдовувати своє рішення.

– На вашу думку, що може врятувати ситуацію? Або, принаймні, як ви бачите – як будуть далі розгортатися події?

– Я думаю, що ми рано чи пізно дійдемо до нульового приросту. Коли вже не буде навіть цих хворих і повільно тікаючих людей, яких ловлять і привозять.

Ми дійдемо до цього, і всі частини, які не можуть набрати собі людей, почнуть звертати увагу на недостатній, але все-таки хоч трохи ефективний рекрутинг медійних бригад.

І почнуть робити якісь спроби в цьому напрямку. Власне, вже роблять.

Якщо і це буде абсолютно неефективно, що не виключено, тоді будуть скасовувати – на жаль чи на щастя, мені, чесно, байдуже, бо я розумію, що мене вже ніхто не поміняє, – категорії тих, хто має право на відстрочку.

Оскільки у нас усе налаштовано обличчям до цивільних і попою до військових, почнеться з того, що почнуть назад забирати резервістів.

Тобто твоя медична проблема не така вже й проблема, твоя інвалідність не така вже інвалідність, твої троє дітей – не такі вже й троє дітей, бо ти колись був військовим. Згадаєш, все буде класно, – і от із цього все почнеться.

А закінчитися може будь-чим, у тому числі, на мою думку, абсолютно несправедливими й тривожними речами, як-от підвищення мобілізаційного віку або примусова мобілізація жінок, які не є медиками.

– До речі, ви якось сказали: «Дуже жаль, що прірва між верствами населення в Україні збільшується і внутрішній конфлікт неминучий». Він уже почався? Ми бачимо, зокрема, останній випадок – напад у Луцьку на працівника ТЦК. Ці напади частішають, відбуваються бійки. Це про те, що ви казали?

– Так, цей конфлікт почався. Я сподіваюся, що все-таки якось це можна буде спробувати врегулювати.

Але в моїй голові зараз вирішення цих двох проблем – першої, мобілізації, і другої, величезної прірви між цивільними та військовими – можливе тільки в тому випадку, якщо протягом максимум двох років закінчиться війна.

– Команда Федорова встигла напрацювати перший етап реформи армії, презентувала нові контракти. Що ви про це думаєте? Чи плануєте підписувати новий контракт?

– Я думаю, що це така ситуація, коли ти приїхав міняти резину, тобі її поставили, а закрутити забули.

Типу, воно все звучало непогано, терпимо воно все звучало, хоча до цих контрактів багато питань. Але воно ж так і не працює. При тому, що самі сервіси, які Федоров презентував до того, як став міністром оборони, працюють чудово.

Ну, це те, про що ми кажемо: до цивільних обличчям, до військових – попою. Мене це дратує.

– Ви вже мрієте про демобілізацію? Готові підписати контракт на 12 місяців, відпрацювати їх – і вже хотіли б жити цивільним життям?

– Якби можна було підписати контракт на 12 місяців, я б від щастя з вашої студії у вікно вистрибнув. Мені, я думаю, світить мінімум 24 місяці. І навіть якщо їх вдасться підписати, а потім чесно піти на заслужений відпочинок, я на це готовий. Але сумніваюся, що це вдасться.

Тому так, я мрію про демобілізацію. Але, по-перше, тільки про законну демобілізацію. Якщо колись у мене закрадалися думки і я розглядав варіант незаконної демобілізації, то я вже від цього відійшов.

А по-друге, я мрію про демобілізацію не в разі найпесимістичнішого сценарію. Я дуже боюся цього сценарію, який, на жаль, зараз навис над нами. І якщо все буде так, як може статися, краще вже я буду ще 5-10 років воювати.

– Який сценарій?

– Це дуже голосно сказати – капітуляція. Я не думаю, що це взагалі можливо, абсолютно розгромна капітуляція. Але підписання мирної угоди з абсолютно неприйнятними умовами...

Єдина теза, з якою я погоджуюся, коли читаю телепнів, які дуже сильно топлять за швидкий мир, при цьому не пропонуючи жодних інструментів для його досягнення, – це те, що з кожним роком умови, які нам висуває Росія, стають гіршими. З цим я погоджуюся на сто відсотків.

І от я боюся того часу, коли ми довоюємося до того, що ці умови стануть нестерпними і нам усе-таки доведеться їх прийняти. Тоді, я думаю, ця демобілізація буде не те що зі сльозами на очах – вона буде взагалі депресивна, страшна, і невідомо, якою фільтрацією вона може закінчитися.

За це мені страшно. Навіть не так за себе, як, якщо чесно, за своїх рідних.

Ну, подивимося.

«У мене в голові завжди є план Б»

– Чи будуєте ви якісь плани на життя? Які вони?

– Я ж на початку сказав, що я «прожжоний» оптиміст. Я в голові тримаю все, що може бути, але вірю, що все буде добре. Тому планів на життя в мене величезна кількість.

Я приїхав у Київ зараз навчитися зменшувати груди. Я горю своєю професією, займаюся нею в будь-який вільний час. Розвиваюся як спеціаліст в усіх сферах, продовжую писати книжки.

Тільки-но закінчив, і то ще до кінця не закінчив, бо треба покласти шубу на сарай, зробити ремонт у будинку. Тобто планів у мене величезна кількість.

Але моя дружина з мене сміється. Я трошки скнара – не в тому сенсі, що мені шкода на щось витрачати гроші, а в тому, що в мене в голові завжди є план Б. Я вважаю, що в кожної людини має бути невелика, а бажано велика фінансова подушка.

Тому я тримаю це в голові, але при цьому продовжую повноцінно жити.

– Але при цьому ви побудували у Вінниці будинок. Тобто все-таки оптиміст перемагає?

– Так, звісно. Знаєте, мені дуже подобається фраза одного з моїх наставників із хірургії.

Коли приїжджав пацієнт і ми думали-гадали, що в нього може бути – банальний апендицит чи якась вкрай рідкісна онкологія, – він завжди нам казав: «Правда завжди десь посередині».

Тобто статистично в більшості випадків будь-яка ситуація закінчується чимось середнім у плані співвідношення оптимізму та песимізму.

Я не вірю, що буде все суперчудово. На нас чекають великі проблеми, великі виклики. Але я й не вірю, що все буде настільки погано.

– А що вам сьогодні приносить радість?

– Моя дочка, моя дружина. У мене дочка вже в тому віці, коли вона каже «тато» і грається зі мною. Це супер. Я дуже люблю свою дружину, і ми часто проводимо час разом.

І друзі. Я обожнюю своїх друзів. Коли ми збираємося, то постійно ржем як коні, і нам є що обговорити. І в Києві їх багато, і у Вінниці багато. Я такий компанійський чувак.

Це, напевно, три такі стовпи.

Ну, звісно, рідні. До мене зараз сестра приїхала з Португалії, повернуся у Вінницю – її побачу.

Такі нематеріальні речі.

Матеріальні давно вже не викликають у мене абсолютно ніяких емоцій. Ми купили дружині нову машину, я на неї подивився – і, в принципі, на цьому мій інтерес закінчився. Я майже добудував музичну студію, в якій пишу музику, – і вона теж не викликає в мене особливих емоцій.

Тобто таке.

– Дуже дякую вам за цю розмову. Є ще купа тем. Ось ви підкинули їх. Дуже цікаво було з вами поспілкуватися.

– Дякую, навзаєм.