Арктика все частіше опиняється у центрі міжнародної уваги. Лід, який десятиліттями стримував судноплавство та обмежував доступ до ресурсів, стрімко відступає через зміну клімату. Разом з ним змінюється і політична карта регіону: нові маршрути та можливості для видобутку перетворюють Арктику на простір стратегічного суперництва, що зростає.

У 2024 році стало помітніше військове співробітництво Росії та Китаю в Арктиці. У липні російські та китайські стратегічні бомбардувальники вперше разом патрулювали район біля Аляски. У жовтні китайська берегова охорона вперше вийшла до Арктики для спільного патрулювання з Росією.

На цьому тлі президент США Дональд Трамп знову заговорив про контроль над Гренландією. У січні 2026 року він прямо пов'язав це питання з Росією та Китаєм: «Якщо ми цього не зробимо, Гренландію захоплять Росія чи Китай». А вже у лютому НАТО посилило свою присутність в Арктиці. Генсекретар Північноатлантичного альянсу Марк Рютте пояснив це зростанням військової активності Росії та інтересу Китаю до арктичного регіону.

Телевізійна та онлайн-мережа «Настоящее время», створена Радіо Свобода для російськомовної аудиторії розповідає, як змінюється російсько-китайська співпраця в регіоні.

«Росія відчинила двері». Як Китай з'явився в Арктиці

Протягом десятиліть Росія виступала за те, щоб ключові рішення щодо Арктики залишалися за державами регіону, і орієнтувалася насамперед на співпрацю в рамках Арктичної ради. Китай проте шукав способи закріпитися на Півночі, в тому числі через участь у великих економічних проєктах.

При цьому для Пекіну присутність в Арктиці мала значення не лише з економічної точки зору. Ксенія Вахрушева з Арктичного проєкту екологічної організації Bellona пов'язує цей інтерес у тому числі із прагненням Китаю брати участь у формуванні нового балансу сил у регіоні.

«Китай хотів би бути присутнім в Арктиці, оскільки це стратегічно важливий регіон, до якого сьогодні прикута увага світових політиків і найбільших держав. При цьому, окрім Росії, практично всі арктичні країни входять до НАТО, тому питання безпеки і глобального впливу тут набувають особливого значення. Китай, у свою чергу, прагне бути серед тих держав, які відіграють помітну роль у забезпеченні».

Російсько-китайська співпраця в Арктиці почала розвиватися на початку 2010-х років навколо проєкту «Ямал ЗПГ». Це великий газовий проєкт на Ямальському півострові з виробництва та експорту зрідженого природнього газу (ЗПГ). Пізніше він став одним із головних майданчиків взаємодії Москви та Пекіну в регіоні.

Але при цьому Москва не поспішала допускати Китай до регіону: китайським вченим відмовили у проведенні досліджень, а участь китайських верфей у будівництві криголамів російська сторона не підтримала.

Однак після запровадження західних санкцій проти Росії за окупацію Криму в 2014 році та початку бойових дій на сході України, Москва була змушена активніше шукати партнерства з Китаєм.

Так, у 2015 році Росія продала Китаю додаткову частку у проєкті «Ямал ЗПГ». Це, у свою чергу, відкрило Пекіну нові можливості для реалізації власних арктичних амбіцій.

«Для Китайської національної нафтогазової корпорації це було вигідним комерційним інвестуванням. Російський уряд створив сприятливі умови: надав податкові пільги та інфраструктурну підтримку, включаючи будівництво порту. З комерційного погляду участь Китаю була виправдана», – каже Вахрушева.

У «Білій книзі» 2018 року Китай уже оголосив себе «приарктичною державою» та виклав свою політику в цьому регіоні. Влада заявила про концепцію «Шовкового полярного шляху», вона стала частиною ініціативи «Один пояс, один шлях».

Китай почав активно розвивати співпрацю з арктичними країнами, вкладаючи кошти в транспортну інфраструктуру та енергетичні проєкти, а також посилюючи свою присутність у міжнародних організаціях, пов'язаних з управлінням Арктикою.

У 2019 році Китай також продовжив розширювати інвестиції в російські енергетичні проєкти та купив частку в проєкті «Арктік СПГ-2».

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну активність Китаю в Арктиці досягла рекордного рівня – насамперед у торгівлі, енергетичній співпраці та використанні Північного морського шляху, розповідає Арільд Му.

«[До 2022 року] Росія прагнула, якщо не обмежити можливості Китаю в Арктиці, то принаймні мінімізувати його вплив. Однак після початку війни та ізоляції Росія значно відчинила двері для Китаю. Наприклад, це випливає із заяв про спільний розвиток Північного морського шляху – питання, яке до [масштабної] війни навіть не піднімалося», – пояснює Му.

За даними аналітичної компанії Strider Intel, кількість китайських компаній в арктичному регіоні Росії зросла з 10 у 2015 році до 359 до середини 2023 року.

Мілітаризація російської Арктики

Співробітництво Росії та Китаю в Арктиці відбувається не тільки в економічній сфері. Останні кілька років стратегічне значення регіону виходить на перший план.

В Арктиці сьогодні понад 50 військових баз та інших об'єктів Росії та країн НАТО, і близько половини з них перебувають під російським контролем. Багато російських об'єктів з'явилися ще за радянських часів, але з 2014 року Москва активно їх відновлює та модернізує, одночасно будуючи нові бази та аеродроми.

Водночас посилюється й військова активність країн НАТО у регіоні. Вступ Фінляндії та Швеції до НАТО у 2023 та 2024 роках фактично розділив арктичний регіон на дві приблизно рівні частини: в одній домінує Росія, в іншій – країни НАТО.

На цьому тлі Москва та Пекін почали активніше демонструвати співпрацю у військовій сфері, розповідає Ілля Шуманов, співзасновник некомерційної аналітичної організації «Арктида», яка займається експертним аналізом та розслідуваннями російської Арктики.

«Поки що рано говорити про повноцінне військове співробітництво між двома країнами, проте це важливий символічний сигнал готовності Китаю до партнерства з Росією, адресований Заходу», – говорить він.

У квітні 2023 року Берегова охорона Китаю підписала меморандум про взаєморозуміння з Прикордонною службою ФСБ Росії з метою зміцнення співробітництва у сфері морського правозастосування. Угода передбачає спільні дії щодо боротьби з тероризмом, незаконною міграцією, контрабандою та нелегальним рибальством в арктичних водах.

У 2024 році Росія та Китай провели перше спільне патрулювання стратегічними бомбардувальниками поблизу узбережжя Аляски. У жовтні того ж року Росія та Китай провели перше спільне військово-морське патрулювання.

І хоча у Вашингтоні зростання співробітництва Росії та Китаю в Арктиці все частіше розглядають як потенційний виклик безпеки, оцінки загрози всередині самого регіону не завжди збігаються з американськими.

У дослідженнях з арктичної політики вказується, що США схильні розглядати участь Китаю в регіоні як частину геополітичного суперництва, тоді як північноєвропейські країни розглядають його як економічне співробітництво.

Відмінності щодо оцінки загроз виявляються й у публічних заявах. Наприклад, у січні 2026 року північноєвропейські дипломати відкинули заяви президента США Дональда Трампа про зростаючу військову присутність Росії та Китаю в районі Гренландії.

У розмові з Financial Times один із високопоставлених дипломатів заявив, що подібні висловлювання не відповідають реальній ситуації: «Немає ні кораблів, ні підводних човнів».

В офіційних документах Китаю військова присутність в Арктиці не розглядається: основний акцент зроблено на наукових дослідженнях, економічній співпраці, доступі до транспортних маршрутів та освоєнні ресурсів.

«Інтерес Китаю в Арктиці можна швидше описати як розвідувальний, – каже Наїль Фархатдінов, генеральний директор «Арктиди». – Він передбачає радше експеримент та спостереження за ситуацією, ніж політику щодо масштабного нарощування присутності чи організації великих перевезень».

Китай як єдиний партнер на Північному морському шляху

Одним із найнаочніших прикладів розвідувального інтересу Китаю в російській Арктиці є Північний морський шлях (ПМШ).

Маршрут проходить вздовж північних та східних кордонів Росії та дозволяє помітно скоротити шлях між Азією та Європою – приблизно на 8000 кілометрів. Саме тому він привертає все більше уваги: порівняно з маршрутом через Суецький канал, Північний морський шлях може зробити перевезення коротшими і швидшими.

Довгий час ПМШ залишався майже недоступним через щільну багаторічну кригу. Але інтерес до цього шляху зростає дедалі більше в міру танення льодів.

З середини 2000-х років лід почав відступати у літні місяці, розширюючи навігаційний сезон та відкриваючи нові можливості для арктичного судноплавства. В останні роки навігаційний сезон збільшився до 4-5 місяців, а до 2030-2040 років прогнозують, що шлях може бути судноплавним майже пів року.

Незважаючи на бажання Китаю освоювати ПМШ, ще до 2022 року його можливості були серйозно обмежені. На тлі зростаючого міжнародного інтересу до ПМШ як до найкоротшого коридору між Європою та Азією Росія почала посилювати правила доступу.

У 2018 році в Росії ухвалили закон, який обмежив іноземним судам використання маршруту – тепер лише судна під російським прапором можуть перевозити нафту, газ та вугілля. Незабаром були нові ініціативи, що передбачають допуск до таких перевезень тільки суден, побудованих у Росії.

2022 року російський уряд спрямував $29 млрд на розвиток маршруту до 2035 року. План передбачає перетворення ПМШ на ключовий коридор для вивезення арктичних ресурсів та розвиток портової інфраструктури в регіоні.

Але на тлі санкцій та міжнародної ізоляції, що були запроваджені після повномасштабного вторгнення РФ в Україну в 2022 році, Москві довелося шукати співробітництва на сході.

У перший рік повномасштабної війни проти України кількість транзитів через Північний морський шлях упала майже вдвічі. Незважаючи на це, вже в 2023 Росії вдалося повернути обсяги вантажних перевезень Північним морським шляхом на рівень 2021 року: ці показники багато в чому стали результатом перенаправлення вантажопотоків російськими корпораціями, а не зростання інтересу з боку іноземних партнерів.

Експорт російського зрідженого природнього газу і нафти до Китаю Північним морським шляхом завжди становив основну частину вантажопотоку ПМШ. Однак у 2023 році цей показник досяг безпрецедентного рівня – 93% від усього трафіку.

До 2024 року транзитний вантажопотік Північним морським шляхом виявився майже повністю зосереджений на маршрутах між Росією та Китаєм: 95% вантажу йшло з Росії до Китаю, ще близько 4% – у зворотному напрямку. У 2025 році ця структура загалом збереглася, хоча з'явилися й поодинокі рейси за іншими напрямками.

Хоча участь Китаю в ПМШ допомогла Росії зберегти вантажопотік на рівні, близькому до довоєнного, відхід західних партнерів суттєво обмежив можливості його подальшого розширення.

У 2021 році Володимир Путін поставив за мету довести вантажообіг по ПМШ до 80 млн тон до 2024 року; ця ж мета була закріплена в «Плані розвитку Північного морського шляху до 2035 року» та федеральному проєкті «Розвиток ПМШ».

Однак за підсумками 2025 року обсяг перевезень становив близько 37 млн. тон, трохи знизившись з 37,9 млн. тон у 2024 році. Таким чином, фактичний вантажообіг залишається більш ніж удвічі нижчим від заявленої мети в 80 млн тон, що вказує на помітний розрив між планами Москви щодо розширення ПМШ та його реальними темпами розвитку.

«Очевидно, що найближчим часом ми не побачимо значного зростання вантажопотоку ПМШ, оскільки немає ознак формування нових економічних партнерств із Росією», – пояснює Ілля Шуманов.

Через санкції Росія також зіткнулася з нестачею сучасних технологій та даних, необхідних для метеорологічного моніторингу, льодової розвідки та навігації на ПМШ. На допомогу прийшли китайські компанії і стали активніше брати участь у створенні комунікаційної та навігаційної інфраструктури та постачанні необхідних систем та даних.

Власні рішення Росія продовжує розвивати, проте обмеження на доступ до передових технологій уповільнюють цей процес. У результаті залежність від китайських технологій та даних зростає, у тому числі у сфері супутникового моніторингу Арктики.

Незважаючи на те, що російські чиновники та державні ЗМІ продовжують створювати образ рівноправної співпраці з Китаєм, на практиці Росія опиняється в уразливій позиції з точки зору впливу та контролю за маршрутом, вважає Шуманов.

«Продавець залежить від покупця. І подальше зниження ціни – це поразка в правах російських платників податків, тому що це буде менш вигідно для російської економіки, – каже Шуманов. – І коли ми говоримо про залежність від одного економічного партнера, коли ми всі яйця в один кошик складаємо, ми розуміємо, що Китай починає диктувати».

«Публічний інтерес та реальні інвестиції»

У той же час Китай розвиває власні можливості для роботи у полярних морях. Китай має щонайменше п'ять полярних дослідницьких криголамів і регулярно відправляє їх до Арктики. При цьому точна кількість нових криголамів, які Китай планує або вже будує, у відкритих джерелах не розкривається.

Офіційно китайські криголами в першу чергу використовуються для наукових досліджень та полярних експедицій. Проте кордон між науковою та розвідувальною діяльністю в Арктиці стає менш очевидним у міру поширення технологій подвійного призначення на дослідницьких судах, зазначає дослідник Арктики Павло Дев’яткін.

За даними The New York Times, Росія також висловлювала стурбованість можливою розвідувальною активністю Китаю в російському секторі Арктики.

Додатково Пекін розвиває технології створення більш потужних суден. У 2025 році китайська суднобудівна компанія представила концепцію багатофункціонального атомного криголама завдовжки близько 165 метрів та водотоннажністю майже 30 тисяч тонн. Однак поки що це лише проєкт, даних про початок будівництва немає.

На даний момент атомні криголами сьогодні є лише в Росії: вісім таких суден перебувають в експлуатації. Жодна інша арктична країна, включаючи США і Канаду, атомних криголамів не має.

«Якщо Китай побудує цей криголам, Росія втратить статус єдиної країни, що володіє атомним криголамним флотом. Це особливо важливо в умовах кліматичних змін, – зазначає дослідник Наїль Фархатдінов. – Звільнення Арктики від льоду не означає, що вона стає вільною для навігації. Навпаки, льодова обстановка стає менш передбачуваною і стійкою і це підвищує потребу в більш потужних та стійкіших судах».

Інтерес Китаю до криголамного флоту та ПМШ багато в чому обумовлений енергетикою. Участь в російських проєктах допомагає Пекіну закріплювати довгострокові постачання та диверсифікувати джерела імпорту. За останнє десятиліття Китай став одним із помітних інвесторів у російський енергетичний сектор.

Масштабна участь Китаю у російських арктичних проєктах розпочалася у 2013 році. Тоді китайська державна нафтогазова компанія CNPC придбала 20% у проєкті «Ямал ЗПГ».

У 2019 році дві найбільші китайські державні нафтогазові компанії – CNPC та CNOOC – купили ще по 10% у проєкті «Арктик СПГ-2». Так Китай став одним із головних іноземних учасників російських енергетичних проєктів в Арктиці. При цьому йшлося не лише про інвестиції. Китай також отримував доступ до російських ресурсів та можливість розраховувати на довгострокові постачання газу.

Після запровадження перших американських санкцій проти «Арктик СПГ-2» у 2023 році поставки з проєкту виявилися обмеженими. У 2024 році Китай практично не отримував зріджений газ з «Арктик СПГ-2», однак у серпні 2025 року прийняв першу партію з проєкту. До вересня до Китаю надійшло вже три такі вантажі.

«Багато в чому саме завдяки Китаю проєкт продовжує працювати, – відзначає дослідник Наїль Фархатдінов. – При цьому «Арктик СПГ-2» працює далеко не на повну потужність. Через санкції запуск другої і третьої ліній був відкладений, а в 2025 році проєкт почав постачати зріджений газ до Китаю. На сьогоднішній день Китай залишається єдиним відомим покупцем газу з того проєкту».

Китай продовжував активно закуповувати російський зріджений газ і з інших проєктів. У січні-серпні 2025 року він імпортував близько 4,1 млн. тон російського зрідженого газу, ставши найбільшим покупцем цього типу газу.

Хоча співпраця з Китаєм щодо проєкту «Арктик СПГ-2» триває, низка інших енергетичних проєктів – «Мурманський СПГ» та «Обський СПГ» – були відкладені на невизначений термін, у тому числі через недостатню підтримку з боку Пекіну.

«Інвестиційна політика Китаю досить обережна, але одночасно прагматична. Пекін не хоче вплутуватися в ризиковані проєкти, де поки практично нічого немає і потрібна масштабна участь – наприклад, у будівництві залізниць або освоєнні родовищ з нуля. Такі проєкти для нього занадто затратні і невизначені. Інша річ – проєкти, де інфраструктура вже створена. Там ризики значно нижчі», – каже Наїль Фархатдінов.

Показовим є і приклад газопроводу «Сила Сибіру-2». Незважаючи на багаторічні переговори та підписаний у 2025 році меморандум, Китай поки що не поспішає переходити до повноцінної реалізації проєкту. Сторони продовжують узгоджувати ціну газу, умови постачання та розподіл витрат на будівництво.

У 2026 році Пекін включив підготовку проєкту до плану розвитку на 2026–2030 роки, проте остаточної угоди про будівництво та терміни його початку досі немає.

«Російській владі важливо показувати, що Росія в Арктиці не залишається одна. Тому будь-які прояви інтересу з боку Китаю – участь у Східному економічному форумі або візит китайської делегації до Мурманська на арктичну дискусію – для Москви вигідні. Але такі контакти ще не означають реальної економічної присутності, – зазначає Фархатдінов. – Тут важливо розрізняти публічну зацікавленість та реальні інвестиції. Китай справді виказує інтерес до російської Арктики, але говорити про те, що він вже там реально присутній – це ще передчасно».

Титан, літій та екологія

Обережність Китаю помітна і в проєктах видобування критично важливих мінералів. Для Пекіну нікель, мідь, літій та рідкісноземельні елементи – важлива сировина для виробництва акумуляторів, електромобілів та електроніки.

Після 2022 року ці ресурси стали важливішими і для Росії. Санкції обмежили доступ до західних технологій та постачання. Росії довелося шукати нові родовища, розвивати власну переробку та замінювати імпорт. Для цього російські компанії почали шукати нових партнерів, зокрема у Китаї. Але багато із запланованих проєктів або були скасовані, або опинилися на затяжній паузі.

На початку 2023 року велика китайська будівельна компанія обговорювала співпрацю з «РосТитаном» у розробці Піжемського родовища в Республіці Комі – одного з найбільших у світі за запасами титану та кварцової сировини.

Проєкт передбачає будівництво нової залізниці та розширення глибоководного порту для відвантаження продукції. Реалізація проєкту була запланована на 2026 рік, проте на даний момент роботи щодо нього не розпочалися.

Санкції та пов'язані з ними обмеження змушують російські компанії шукати нові форми співпраці з китайськими партнерами. Наприклад, «Норнікель» планував перенести частину мідної переробки до Китаю. У 2025 році «Норнікель» продовжував переговори про створення спільного підприємства в Китаї, проте на початку 2026 року початковий китайський партнер вийшов із проєкту, і компанія почала шукати нового.

Деякі проєкти з китайською участю зіткнулися з фінансовими труднощами після того, як Китай посилив обмеження на транскордонні платежі з Росією. Так, китайсько-російський проєкт із розробки найбільшого вугільного родовища в Забайкаллі – Зашуланського – втратив фінансування через дефіцит коштів.

«Після 2022 року ситуація з китайськими інвестиціями в російську частину Арктики поступово почала змінюватися. Частина проєктів була фактично згорнута, частина залишилася на рівні амбіцій, а деякі були перенесені на пізніший термін, – каже Фархатдінов. – При цьому є проєкти, які технологічно неможливо просто зупинити. Це не завод, де можна вимкнути світло і просто взяти та законсервувати – це означало б остаточно втратити вкладені інвестиції. Тому для держави та великих корпорацій, які працюють в Арктиці, це залишається певним тягарем та складністю, на які доводиться зважати».

Участь Китаю відіграла ключову роль спробах Росії відновити власне виробництво літію. «Полярний літій» – спільне підприємство російських промислових гігантів «Норнікель» та «Росатом» – підписав угоду з китайською компанією про вивчення властивостей руди на Колмозерському літієвому родовищі, розробку технологій її збагачення та виробництва літієвої продукції.

Літій нерідко називають «новою нафтою» через його ключову роль у сучасних технологіях. При цьому, незважаючи на значні запаси, власний видобуток літію в Росії було зупинено ще 1997 року. Після 2022 року ситуація погіршилась: найбільші постачальники літієвої сировини – Чилі та Аргентина – припинили експорт до Росії.

«Очевидно, у російської сторони недостатньо фінансових ресурсів, технологій чи гарантованих покупців для освоєння літієвого родовища, оскільки їй доводиться залучати китайські компанії до видобутку цієї стратегічної сировини, як представники «Росатому» неодноразово її називали», – прокоментувала норвезька екологічна організація Bellona.

Родовище, що розробляється Ловозерське (Колмозерське) розташоване в безпосередній близькості від населених пунктів та інфраструктури, що робить його особливо привабливим для промислового освоєння.

Але саме тут упродовж поколінь саамі займалися традиційними видами діяльності – оленярством, рибальством, полюванням та збиранням дикоросів.

Корінні народи побоюються додаткових ризиків, які можуть принести російсько-китайське співробітництво. Правозахисник Павло Суляндзіга наголошує, що китайські компанії, як правило, не дотримуються міжнародних стандартів захисту прав корінних народів та прав людини.

«Китайські компанії майже завжди відповідають однаково: ми дотримуємося законів цієї країни. А якщо не дотримуємося – йдіть до суду. Але в країнах з авторитарною системою суди зрідка працюють на користь місцевих громад», – пояснює він.

Екологи та представники корінних народів Півночі побоюються, що розширення видобутку ресурсів в Арктиці може посилити навантаження на тендітні тундрові екосистеми, водні джерела та території традиційного природокористування. Для корінних народів такі зміни ставлять під загрозу традиційні практики – оленярство, рибальство та полювання.