У Росії діти «ворогів народу» досі не можуть повернутися до Москви

Метью Луксмур

Чи зможуть отримати компенсацію діти репресованих? У Росії Конституційний суд має намір розглянути справу, яка може прокласти шлях до повернення власності для трьох жінок, народжених у примусовому вигнанні. Їхні батьки були репресовані радянським урядом. Нині жертви сталінського терору хочуть отримати компенсацію за московські будинки, конфісковані у їхніх сімей, і таким чином отримати шанс переселитися в місто, яке повинно було бути їхнім домом.

Золотковський, Росія – Все життя Єлизавету Михайлову вчили мовчати. Народжена на засланні у родині «ворогів народу», вона була немовлям, коли її батька в 1949 році було повторно заарештовано і відправлено назад до таборів примусових робіт ГУЛАГу. Таборів, що становили кістяк радянської економічної системи за часів Йосифа Сталіна.

Коли вона росла, питання долі батька в родині не обговорювалося.

«Мати попереджала мене: «Ні в кого нічого не питай. Якщо скажеш щось не так, то завтра можете опинитися на Колимі», – казала вона. І Колима була не метафорою – у цій безлюдній холодній пустелі на Далекому Сході Росії», – розповідає Єлизавета Михайлова.

Семен Михайлов, її батько, виживав протягом семи років після його першого арешту в 1937 році у розпал Великого терору Сталіна.

Але Михайлова, яка нині живе у Володимирській області, на півдороги між селищами Ґусь-Желєзний і Ґусь-Хрустальний, вже не мовчить.

Разом з двома іншими жінками, батьків яких ув’язнила радянська влада та вислала з Москви за злочини, які вони не вчинили, вона звертається до Конституційного суду Росії з проханням відшкодувати майно, яке її родина втратила, та забезпечити право переселитися до міста, яке вона вважає своїм домом.

Закон є, але повернутися не можна

Цей юридичний бій Михайлова веде вже 28 років. За два місяці до розвалу в грудні 1991 року, коли СРСР доживав свої останні дні, було ухвалено законодавство про реабілітацію жертв політичних репресій, спрямоване на встановлення порядку компенсації сім’ям, що були переслідувані, та сприяння їхньому поверненню до міст, з яких їх вигнали. Але зміни до цього закону від 2005 року зробили таке повернення практично неможливим для таких людей, як Михайлова.

Вона вважає відновлення московського будинку її родини – це більше, ніж питання історичної справедливості. Для жінки, якій зараз 71 рік, і яка живе у напівзруйнованому будинку в селі за 200 кілометрів, це – єдина надія на краще життя, яке вона інакше не може собі дозволити. Свою пенсію, в еквіваленті близько 230 доларів, вона ще мусить ділити з двома дорослими дочками, Ніною та Владиславою. А коли їжі не вистачає, іде до лісу, який також допомагає вижити.

Покарані Сталіним, караються досі

Ситуація двох інших жінок, які були дітьми «ворогів народу», не сильно відрізняється. Матір Аліси Мейсснер, Анну заслали до лісової, сільської місцевості у Кіровській області, коли Сталін вирішив, що етнічні німці стали неблагонадійні після вторгнення нацистів до Радянського Союзу в 1941 році. Вона сьогодні живе лише в 70 кілометрах від «спеціального поселення», де вона народилася. Євгенія Шашева, третя заявниця, проживає за 2 тисячі кілометрів від Москви у віддаленій північній Республіці Комі, на околиці табору ГУЛАГу, куди її батька Бориса Чебоксарова було відправлено після арешту в 1937 році, в пік сталінської боротьби з «ворогами народу».

«У нашому селі нічого не залишилося, воно вмирає», – сказала Мейсснер в телефонному інтерв’ю. «Якщо у мене є хоч часточка надії вийти звідси, я хочу використати цей шанс».

У той час, коли багато росіян воліють нічого не знати про сталінські репресії, а у школах по всій країні викладають вичищену версію радянського минулого, Михайлова, Мейсснер, Шашева та багато інших людей, як вони, є живим свідченням травм тієї історії. Через вісім десятиліть після репресії батьків, вони фактично продовжують жити на засланні.

«Для більшості росіян радянські репресії – це щось, що сталося дуже давно – пережиток минулого, що не впливає ні на наші теперішні реалії, ні на наше суспільство, – розповідає 29-річний юрист Григорій Вайпан. – Але для цих жінок та багатьох інших, як вони, репресії ніколи не закінчувалися».

Протягом багатьох років Михайлова, Мейсснер та Шашева збирали цілу низку історичних документів для підтвердження своєї справи. Кожна подавала скаргу за скаргою в місцеві суди, чекаючи, коли вони будуть заслухані, а в остаточному підсумку їх відхиляли. Позов, який вони зараз подають до Конституційного суду Росії, найвищого правового органу в таких справах, є їх останнім шансом отримати компенсацію за десятиліття дискримінації.

Навіть це є досягненням. За словами Вайпана, Конституційний суд приймає до розгляду лише 0,5 відсотка з 15 000 скарг, які він отримує в середньому щороку. Ця справа, слухання якої планується розпочати 22 жовтня, лише другий позов щодо жертв репресій радянських часів за всю історію Росії, що дійшов до судового розгляду. У першому випадку, у 1995 році, суд постановив, що діти жертв, реабілітованих державою, мають такий же правовий статус, як і їхні батьки. Це рішення відкрило шлях Михайловій, Майсснер та Шашевій до відшкодування майна, конфіскованого режимом Сталіна.

Їхня справа стосується статті 13 знакового закону від 1991 року, яка дає право тим, хто втратив своє житло внаслідок репресій, та їхнім дітям повернутися до міст, в яких проживали їхні сім’ї до вигнання. Також закон дозволяє бути внесеними до черги на державне житло. Цим законом держава вперше визнала, що радянська влада вчинила злочини проти власних громадян і запропонувала їм компенсацію. Це призвело до реабілітації близько 4 мільйонів людей і вперше визначило концепцію «політичних репресій».

«Це був великий символічний жест, багато в чому тому, що він розширив часові рамки репресій», – каже Кетлін Сміт, професор Джорджтаунського університету, яка багато писала про політику пам’яті в Росії.

«Вони вже говорять не лише про 1930-і та 40-і, але визнають, що репресії були частиною Радянського Союзу з першого дня і до останніх політичних в’язнів 1970–80-х років», – говорить дослідниця.

Але, законодавство було недостатньо чітко прописано на практичному рівні.

«Це був більше декларативний закон, – каже Сміт. – У ньому широко описані різні категорії чи типи жертв, але з точки зору положень, які було потрібно практично виконувати, ця частина ніколи не була дороблена».

Поправки, внесені в 2005 році вже за президента Володимира Путіна, якого критики звинувачують в активному применшенні темних епізодів минулого країни, ще більше підірвали корисність закону для жертв репресій, які вимагають компенсації. До позивачів поставили жорсткі вимоги, виконати які було практично неможливо для людей, які живуть за межами Москви. Це і є ті зміни, які три жінки оскаржують в Конституційному суді.

Для Михайлової, яка 11 років тому переїхала до Володимирської області з Молдови, де вона народилася на засланні, переїзд до Москви – це мрія. Офіс Вайпана підрахував, що на гроші від продажу її сільського будинку, що руйнується, вона зможе купити лише 5 квадратних метрів нерухомості в Москві, виходячи з офіційних цін. Вартість будинків Мейсснер та Шашевої трохи більша.

За словами Яна Рачинського з правозахисної громадської організації «Меморіал», яка надала юридичну підтримку жертвам репресій і сприяла лобіюванню закону 1991 року, немає офіційної статистики про те, скільки жертв репресій досі живе у вигнанні в Росії. На підставі запиту на інформацію, який офіс Вайпана направив до московської комісії з реабілітації, станом на 2016 рік 91 сім’я чекала на репатріацію до столиці Росії. Але ця кількість охоплює лише Москву та включає лише тих, кому вдалося потрапити до списку на чергу на отримання житла до того, як процедура була значно посилена в 2005 році.

Вайпан і Рачинський погоджуються, що чисельність по всій Росії, ймовірно, становить кілька тисяч людей. Майже всі зараз є пенсіонерами, а середній термін очікування на державне житло в Москві становить 30 років. Тож навіть ті, хто зможе потрапити до списку, ймовірно, ніколи не побачить квартир, які їм належать.

Незважаючи на обіцянки закону 1991 року, кошти на компенсацію реабілітованим жертвам репресій були скорочені на користь інших пріоритетів. Рачинський, який заявив, що говорив з різними російськими чиновниками про цю ситуацію, звинувачує уряд в «абсолютно цинічному підході».

«Це – не свідома кампанія проти жертв репресій, – каже він. – Вони просто байдужі до них. Це невелика частина суспільства, яка не має важливого електорального значення і не організовує протести. Тому не потрібно витрачати на них гроші».

У будинку Михайлової, я переконався, що протест – це останнє, про що вона думає. Переглядаючи фотографії свого батька на просидженому дивані, вона розмірковує про своє ставлення до радянської влади, яке, очевидно відбиває і ставлення її батька. Вона багато у чому підтримує Путіна, так само, як її батько Семен Михайлов багато у чому підтримував Сталіна до своєї смерті в 1974 році. Ця система зруйнувала життя цієї родини, але вона ж його і підтримувала потім.

«Він ніколи не критикував радянську державу, – сказала вона. – І мати ніколи її не критикувала. Це було їхнє виховання. Вони були дітьми революції».

Вона показує зім’яту фотографію, на якій зображена її сестра Леніна, 17-річна дівчина, яка схилилася над батьком, незабаром після його першого повернення з таборів у 1947 році. Леніна, названа на честь більшовицького революційного лідера Володимира Леніна, померла в лютому у віці 89 років, відчайдушно сподіваючись, що вона доживе, щоб повернутися до міста свого народження.

«Моя сестра пережила ці страшні речі, але вона не дожила, щоб побачити свою мрію, – зауважує Михайлова. – І мій батько був би розчарований, якби я не довела цю боротьбу до кінця».

Хвора літня жінка здригається від жаху, коли згадує, в яких умовах жила родина у вигнанні: «Нас дискримінували протягом усього життя. Усі постраждали, розумієте? Моя мати, мій батько, мої сестри. Вони знищили нашу сім’ю. Тепер вони повинні хоча б відшкодувати наше майно».