– Цими днями у країнах посткомуністичного простору багато говорять про те, що 20 років тому усі сподівалися швидших і більших успіхів…
– Я б сказав так: у нас усіх був такий комплекс, що ми дуже добрі нації, дуже добрі люди, але просто ми живемо під більшовицьким режимом, радянським тиском, і якщо ліквідувати цей режим, ми будемо жити багатше, аніж у Сполучених Штатах, і мати таку соціальну підтримку, як у Скандинавії, але працювати, як у Польщі за старого режиму. Це ж неможливо! Треба працювати по-іншому.
Розчарування існує ще й через те, що ми сподівалися, що все пройде швидко і так, як треба – буде фантастика! Але фантастика існує тільки в романах Жуля Верна. Та врешті-решт, я думаю, що баланс цих 25 років після перебудови абсолютно позитивний, навіть незважаючи на те, що в наших країнах і корупція, і злочинність, і авторитарні замашки. У порівнянні з роками застою Брежнєва це просто інший світ.
– Коли Ви кажете про «авторитарні замашки», Ви маєте на увазі Росію? Як Ви оцінюєте політику Кремля щодо інших країн пострадянського простору?
– Що стосується мого аналізу, він такий: в усіх наших країнах є прояви путінізму. Що таке путінізм? Путінізм, як говорить пан Сурков (Владислав Сурков – перший заступник керівника адміністрації президента Росії, якого називають головним ідеологом Кремля), – це суверенна демократія. Суверенна демократія – це означає, що я суверен, я можу садити до в’язниці всіх моїх опонентів, не озираючись на Страсбург, Гаагу чи Брюссель. Коли я був у Москві, я пішов до суду послухати процес Ходорковського. Це був типовий процес перших днів сталінізму.
Думаю, що і Кавказ, і Молдова, і Україна – це великі помилки політики Кремля. Риторика на кшталт «ми покажемо клятим грузинам і цим зрадникам в Естонії!» – це повне маячня. З цієї політики не буде нічого доброго для Росії. Тому що розпалювання ворожнечі щодо грузинів чи естонців або провокації в Молдові, в Криму, в Севастополі – все це не забезпечить Росії нормального життя. Естонія і Молдова – це ж не вороги для великої країни. Майбутнє Росії в іншому. Але це така зараз міні-політика, ліліпутська політика, це від комплексів. Зараз хтось хоче зробити нову залізну завісу. Це авторитарні, антидемократичні сили, їм краще мати закрите суспільство. Тому що відкрите суспільство волелюбне, а цього не терплять кадебісти, спецслужби або просто злочинці в рядах бюрократії.
– Чи поділяєте Ви поширену в об’єднаній Європі думку, що Україна має сама «дозріти» до західних цінностей і тільки сама собі насправді може допомогти?
– Я чув багато разів це запитання, коли був у Києві, у Львові. Напевно, так. Демократія для України – це справа українців, не Євросоюзу, не французів, нікого іншого. Мене запитують: чому Європа нас не підтримує? А як вас можна підтримувати, якщо ви самі собі робите такий театр, як війна між Тимошенко і Ющенком? Що Париж, Берлін, Варшава можуть тут зробити?
Хоча Польща тут поводиться нетипово. Ми підтримуємо Україну, її право на незалежність, трішки в наших прагматичних інтересах. Ми думаємо, що незалежна Україна – це шанс і для Росії теж. Бо Україна під пресом та диктатом Росії – це подарунок для російської «чорної сотні». Тому що не може бути країна, яка пригнічує свободу іншої країни, іншої нації, демократичною і вільною сама. Це очевидні речі.
А Євросоюз насправді – це дуже елітарний клуб. Ми, поляки, до кінця не знали, можуть нас прийняти туди чи ні. Тепер бачимо, що результат нашого існування в Євросоюзі тільки позитивний. Але Україні треба розуміти, що увійти туди дуже складно. Якщо хочеш іти на прийняття до британської королеви, треба вдягти смокінг. Без смокінга не ввійдеш. А смокінг – це умови Брюсселя. Крім того, так, як у Росії ніхто не розуміє, яка різниця між Іспанією й Каталонією, так у Парижі практично ніхто не розуміє, яка різниця між Москвою і Києвом. Тепер вони нарешті зрозуміли, що Україна є! І це вже неабиякий успіх.
(Прага – Київ)
Прага – Головний підсумок посткомуністичного 20-річчя полягає у тому, що розсіялося багато ілюзій. Прийшло усвідомлення того, що для того, щоб добре жити, треба добре працювати, а демократія не створюється за один раз, нехай і внаслідок найдемократичніших революцій. Такий висновок в інтерв’ю Радіо Свобода зробив Адам Міхнік, відомий польський громадський діяч і дисидент, а за версією Financial Times іще й один із 20 найвпливовіших журналістів світу. Радіо Свобода дізналося думку Адама Міхніка й щодо України та її європейських перспектив.