Гуцули рогами і трембітами сповіщають про прихід Різдва

Івано-Франківщина – Трембітами сповіщають гуцули про прихід Різдвяних свят, які у Карпатах називають Колядою. Самі ж колядники об’єднуються у «партії», кожною з яких керує «береза». Колядують на місцевому діалекті з характерними коломийковими ритмами та інтонаціями. А от ялинок у Карпатах не ставили й дідухів не стелили.

Відомий польський дослідник Гуцульщини Станіслав Вінценз писав, що коляда у гори над Прутом, Черемошем, над Бистрицями прийшла зі святим Миколаєм, «коли рештки свободи згасли на долах, коли стару пісню потоптали, а всі справи віри і серця віддали урядам». А оскільки Карпати високі, то тут «збереглися старі пісні, давні плєси, весь звичай, такий радісний, що аж до неба підскакує».

Прикарпатська поетеса і перекладач, уродженка села Черемошна Верховинського району Галина Петросаняк каже, що ті старі пісні і давні звичаї передавалися в родинах. Із дитинства запам’ятала, як чекали Святвечора.

«Цілий день готується їжа – з ранку до вечора, – каже вона. – В нас вдома так було. З самого ранку горить ватра в печі. Всі мають свої завдання, заняття. І не бажано їсти. Тобто, варити треба – їсти не можна. І так цілий день».

«Зустрічайте колядників і коляду»

Як був малим, своє завдання у час Різдвяних свят мав і молодий івано-франківський письменник, уродженець села Брустури Косівського району Василь Карп’юк. Він по кілька годин тер мак. А найурочистішим моментом по сьогодні вважає, коли у горах лунають звуки трембіти і дерев’яних рогів, сповіщаючи, що гурти колядників ідуть колядувати.

«Під вечір чи з обіду збираються ці групи і ходять колядувати, – каже письменник. – Ходять з такими рогами – це гуцульський інструмент чи з трембітами. Цим подають звук. Так чути з одного кінця в інший, де пішли колядники. Постійно трублять. Сурма така своєрідна, подання певного сигналу. Роги трублять у нас в селі тільки на Різдвяні свята».



Вперше пішов колядувати у шестирічному віці, пригадує художник, голова обласного осередку Спілки народних майстрів, уродженець села Яворів Косівського району Василь Корпанюк. Коляду він називає найяскравішим елементом Різдва. А гуцульська коляда має ще й свої особливості: і за змістом, і за ритмікою.

«Коляди в текстах були дещо змінені в радянський час, – зауважує він. – Коляди довоєнні і воєнні мали в текстах таке патріотичне, що в радянський час не дозволялося. Але кортіло все одно то заколядувати, що ми вчилися від батьків. У школі, щоб то не чули, але межи людьми завше були раді тому.

Де Христос родився,
З Діви воплотився,
Як чоловік пеленами
У Бога повився.

Хоча були і повільні колядки.

Новая радость (не радість, а саме радость),
Новая радость світу ся з’явила:
Пречиста Діва, Пречиста Діва сина породила».

У гуцулів не було ялинки і дідухів

Дехто з етнографів припускає, що трубіння в роги і трембіти – то не лише спосіб подання сигналу, а й своєрідний ритуал проганяння злих духів. Бо традиційних для рівнинних районів України оберегів-дідухів у гуцулів не було, як і традиції прикрашання ялинок.

«В них не було ні дідухів, ні павуків. Не те що нема традиції, а через те, що там не ростуть злакові рослини – пшениця, жито, овес, всяке інше. Вони просто не знають, що така традиція є. Дідухи виникли не у нас. По всій Україні були. З дохристиянських часів були як оберіг такий», – говорить працівник відділу фольклору і етнографії науково-методичного центру культури Прикарпаття Мирон Левицький.

Зараз в гуцульських оселях є і ялинки, і дідухи, і навіть поряд із традиційними трембітами і рогами є чудернацькі африканські сурми. Та все ж багато місцевих старовинних звичаїв зберігаються, особливо по карпатських селах.

Ой, чути, чути в краю трембіти,
По свій Вкраїні, по всьому світу.