Катерина Шутко
«Суддя перепитала 10 чи 20 разів: «Ви розумієте, що в Україні погано, там війна? Ви точно хочете туди?». Тоді ще перекладачка дуже погано перекладала, обходила гострі кути. Я кажу: сиджу в італійській клітці, а вона каже, що я сумую за домом. Розумієте?» – пригадує Іван Зекунов судове засідання в Італії, на якому просив дозволу повернутися в Україну.
Після початку великої війни його разом з іншими вихованцями дитячого будинку евакуювали до Італії. Там Івану змінили українського опікуна на італійського, перевели з родини в комуну, де жили дорослі мігранти з інших країн. За словами хлопця, українським дітям також обмежували спілкування між собою.
Іван каже: звертався до різних служб і вивчав італійську, аби самостійно пояснити в суді, чому хоче додому, попри війну. Наприкінці 2023-го він повернувся в Україну. Нині хлопець займається захистом прав дітей. Своєю історією евакуації, життя за кордоном та боротьби за повернення додому Іван поділився з проєктом Радіо Свобода «Ти як?».
Початок повномасштабного вторгнення Іван Зекунов зустрів у сумському дитячому будинку імені Супруна – тоді йому було 14 років. До закладу хлопець потрапив ще малим: там уже перебувала його сестра, а мама через хворобу не могла повноцінно опікуватися дітьми.
Іван Зекунов
Іван розповідає, що близько двох тижнів разом з іншими вихованцями залишався у дитячому будинку. Діти ночували на матрацах в актовій залі на першому поверсі, директорка шукала продукти, оскільки постачання за тендерами припинилося, а працівники, які приходили на роботу, розповідали про російські танки, блокпости та вуличні бої. Восьмого березня 2022 року дитячий будинок евакуювали – спершу в межах України, а згодом за кордон.
Раніше керівниця дитячого будинку Любов Рудика у коментарі Радіо Свобода розповідала, що разом із вихованцями поїхала до Італії на запрошення благодійного фонду, з яким дитячий будинок співпрацював ще до повномасштабного вторгнення – діти їздили туди на оздоровлення. За її словами, виїзд погодили зі службою у справах дітей та керівництвом Сумської області. Після приїзду вихованці отримали статус тимчасового захисту, зазначала Рудика, а згодом місцеві суди почали призначати їм італійських опікунів.
Життя і обмеження в італійських комунах
Спершу в Італії українських хлопців та дівчат розмістили у місцевих сім’ях, розповідає Іван. Він потрапив до міста Мезаньє на південному сході країни. Хлопця прихистила сім’я підприємців, яка не мала дітей. З нею, каже Іван, він спілкується й досі. У родині хлопець прожив близько пів року.
Туристи дивляться на центр Риму, 11 травня 2011 року
Одного дня, пригадує Іван, сім’ї повідомили про судове засідання.
«Ми вже раз їздили, щоб отримати дозвіл на проживання, тому і поїхали без проблем. Прийшла жінка з ноутбуком, ставила різні провокативні запитання. Напевно, щоб знайти якийсь компромат щодо законного українського представника (директорки дитячого будинку – ред.). Питала, чи вона не отримує коштів, якоїсь фінансової вигоди за супровід дітей, їхнє влаштування у сім’ї. І на цьому все закінчилося».
Іван каже, що на всі запитання відповідав заперечно і не здогадувався, що після цього засідання йому змінять опікуна – замість української директорки дитячого будинку ним стане італійська адвокатка. Про це хлопець дізнався вже з рішення суду.
Вони будь-яким чином вводили в оману
«Я її (італійську адвокатку – ред.) уперше побачив навіть не на суді, а коли вручали інше рішення суду про моє переведення з сім’ї до комуни. Вони будь-яким чином вводили в оману. Подзвонили, що треба приїхати, поговорити. Нам ще тоді екскурсію провели. Потім ми заходимо до соціальної служби, а там кладуть на стіл рішення суду у справах неповнолітніх – про переселення до комуни. Я був у шоці, бо навіть не зміг підготувати речі».
Український прапор на тлі Колізею, Рим, Італія, 3 травня 2019 року
Так Іван переїхав до Неаполя, де оселився в комуні разом із дорослими мігрантами з інших країн.
Телефоном дозволяли користуватися одну годину на день, обмежували прогулянки на вулиці
«Здебільшого це були переселенці з Африки, Азії. По дві-три людини жили в одній кімнаті. Я в цій комуні був один (українець – ред.). Було дуже складно ментально, культурно. Була дизентерія, я почав хворіти. І з моєї дитячої позиції це були такі протести: я говорив лише українською. А працівники комуни почали встановлювати суворі графіки – телефоном дозволяли користуватися одну годину на день, обмежували прогулянки на вулиці. Їм не подобалося, що я не вподобав їхні національні страви, ментальні та культурні особливості».
Іван каже, що неодноразово просив перевести його до іншої комуни, де жили українські діти. Про це він говорив представникам комуни, соціальної служби та навіть викликав поліцію. Про бажання переїхати хлопець повідомляв і своїй італійській адвокатці-опікунці, однак, за його словами, вона постійно переносила їхні зустрічі.
«Ми вже давно мали з нею (адвокаткою – ред.) зустрітися, але в неї постійно щось траплялося: то потрапила в аварію, то в неї якийсь суд. Завжди були відмови, щоб не приїхати. І вона була незадоволена, що соціальна служба переводить мене до іншої громади в комуну, бо там уже буде інший опікун-адвокат. За людиною ходять гроші. Є людина – вона стабільно має щомісячний заробіток».
Регіон Калабрія, Італія
Зрештою Івана перевели в комуну в Казарано на південному сході країни, де жили ще двоє українських дітей із сумського дитячого будинку. Однак і там, каже хлопець, було непросто.
Нас намагалися роз’єднати, пересварити
«Нас намагалися роз’єднати, пересварити. А яким чином? Одного віддають у футбольну секцію. Він щодня ходить, а інші сидять у будинку. Тобто один має привілеї, а інші – ні».
За словами Івана, це був не єдиний випадок, коли українським дітям обмежували спілкування між собою. Він розповідає, що за три кілометри від попередньої комуни жили дві сестри, з якими він хотів бачитися. Молодшій було п’ять років: вона, розповідає Іван, вже розмовляла лише італійською, тоді як він спілкувався з нею українською. За словами хлопця, саме через спілкування рідною мовою їхні зустрічі припинили.
Від захисту власних прав – до захисту прав дітей
Іван каже: після численних звернень представників українського консульства до адвокатів та судів евакуйованим з України неповнолітнім призначили міжнародного опікуна. Після цього розпочалися судові процеси щодо їхнього повернення додому.
Іван Зекунов
«Я був першим, хто отримав рішення суду про повернення додому. Суддя перепитала 10 чи 20 разів: «Ви розумієте, що в Україні погано, там війна? Ви точно хочете туди?». Тоді ще перекладачка дуже погано перекладала, обходила гострі кути: «Дитина має жагу до дому або сумує за домом». Я кажу: сиджу в італійській клітці, а вона каже, що я сумую за домом. Розумієте? Я вчив італійську, а тоді почав вивчати її інтенсивно, щоб розмовляти із судом і пояснювати те, що мав на увазі».
Наприкінці 2023 року Іван та ще декілька дітей повернулися з евакуації в Україну.
За словами керівниці сумського дитячого будинку імені Супруна Любові Рудики, станом на кінець квітня більшість вихованців закладу вдалося повернути в Україну, однак четверо дітей перебувають в Італії. Одного з хлопців усиновила італійська родина, попри чинний в Україні мораторій на міждержавне усиновлення, а також попри те, що підліток має родину в Україні і його мама не позбавлена батьківських прав.
В Офісі українського омбудсмана наголошували, що рішення про усиновлення є незаконне. Там також повідомили Радіо Свобода, що італійська родина змінила українському хлопцеві прізвище.
У Державній службі у справах дітей на запит Радіо Свобода повідомили, що для захисту прав та інтересів дитини створено міжвідомчу комісію, залучено адвоката для представництва інтересів хлопця в Італії, а також подано апеляційну скаргу на рішення суду щодо усиновлення.
Іван після отримання премії від Кабінету міністрів України, Київ, 12 серпня 2026 року
Після повернення в Україну Іван закінчив ліцеї і коледж, повернувся до Сум та вступив на юридичний факультет університету. Також він став членом Офісу дітей та молоді «ДІйМО» – консультативно-дорадчого органу при Міністерстві соціальної політики, сім’ї та єдності України. Шостого серпня Кабінет міністрів України присудив Івану премію за особливі досягнення у розбудові України.
«Я зараз займаюся питанням захисту прав дітей. Я бачив, що деякі постанови працюють не для дитини, а в незрозумілому напрямку. І почав надавати пропозиції. У нас потрібно змінити, зокрема, житлову політику. Після 18 років дитина виходить із дитячого будинку чи іншого закладу, де вона перебувала, а потім їй немає де жити. Я думаю, що житло – це база».
- Після початку повномасштабного вторгнення, за даними Державної служби у справах дітей, за кордон евакуювали понад чотири тисячі дітей. Станом на червень 2026 року близько 1200 із них залишаються в евакуації. З них 1080 мають статус дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування.
- У відомстві зазначали, що після повернення з-за кордону не всі діти можуть повернутися до місць, де жили раніше, адже значна частина закладів розташована поблизу зони бойових дій або на окупованих територіях. Тому дітей розміщують у відносно безпечних регіонах України, допомагають їм адаптуватися, возз’єднують із біологічними родинами або влаштовують у сімейні форми виховання. Частину дітей також скеровують до закладів професійної освіти.