Чи готова Росія зупиняти війну та що насправді відбувається сьогодні на Покровському напрямку? Чому українські військові говорять не про мир, а про підготовку до нової фази війни?
Про це в інтерв’ю Радіо Свобода розповіла Маргарита Омеляненко – офіцерка Національної гвардії України, начальниця секції S-3 батальйону «Свобода» бригади «Рубіж». Секція, якою керує Маргарита, займається плануванням операцій та управлінням боєм. Маргарита на війні з 2014 року, пішла добровільно у батальйон «Карпатської Січ».
- Як плануються бойові операції на одному з найгарячіших напрямків фронту?
- Як російська армія змінила тактику штурмів?
- Чому технології та дрони стали ключовими на полі бою?
- Які найбільші проблеми на передовій?
- Чи адекватне ставлення в армії до жінок?
- Як можна вирішити проблему ТЦК?
- Чого хоче для країни і для себе?
– Ми зустрічаємося з вами в Києві. Ви приїхали сюди з передової, батальйон «Свобода» тримає оборону зараз на Добропільсько-Покровському напрямку, одному із найгарячіших сьогодні. Розкажіть, яка ситуація там зараз.
– Так, наш батальйон на Добропільсько-Покровському напрямку вже майже 10 місяців безперервно, безротаційно. І для особового складу це насправді тяжко, але моральний дух бійців на високому рівні.
Фактично ми були одним із тих підрозділів, які зупинили наступальний потенціал, великий наступальний потенціал противника. Ми закріпилися і залишилися на цій території стояти.
Якщо на початку штурмовий потенціал противника підтримувався технікою, тобто дуже часто виїжджали колони бронетехніки і пробували штурмувати наші позиції, наразі такої високої активності вже немає.
Тобто максимально, що вони використовують – це мотоцикли. І пішими групами також просуваються.
– Про тактику російських військових ми ще поговоримо, а які настрої бійців сьогодні на передовій? Як взагалі військові сприймають розмови про можливі мирні переговори і закінчення війни?
– Є зараз на вустах це слово втома, але, мабуть, все-таки військові, які там, дехто з 2022 року, дехто ще раніше захищає Україну, найбільш пов’язані з цим словом.
Але є все ж таки обов’язок захищати Україну з іншого боку. Це такі як ваги, які набагато, особливо в екстремальних умовах, перевищує слово втома. Тобто втома в нас зазвичай іде десь на задній план.
Настрої… звісно, що хочеться всім перемоги, в першу чергу.
Звісно, ми розуміємо, що перемога в нинішніх реаліях, в нинішніх протистояннях сил, нерівномірне співвідношення сил у нас, що вона, напевно, як мінімум у цьому-наступному році неможлива.
Рано чи пізно все-таки настане перемир’я якесь, навіть не мир, перемир’я на певний проміжок часу. Важливо його використати з максимальною користю для того, щоб знову вступити в бій із цим сусідом нашим.
Так як і після 2014 року, коли в нас почалася війна, насправді ми розуміли, що рано чи пізно ворог знову посуне, що він акумулює свої ресурси і знову почнеться війна. Так само і цього разу, навіть коли буде перемир’я, ми розуміємо, що ми маємо стати, врешті-решт, саме військовою державою, щоб могти стримувати противника, більше того, відвойовувати свої землі.
«Наш батальйон на Добропільсько-Покровському напрямку вже майже 10 місяців безперервно, безротаційно. І для особового складу це насправді тяжко, але моральний дух бійців на високому рівні», – Маргарита Омеляненко
– А на фронті взагалі є якісь ознаки того, що кінець війни наближається?
– Ні. Навпаки, штурмовий потенціал зменшується, зменшується там, де чиниться гарний спротив. На інших ділянках він починає більшим натиском сунути. Тобто, що ворог думає про те, що десь там скоро буде мир, я би не сказала. Звісно, по інформації від полонених, яких ми беремо, це зовсім уже не ті полонені, які там були раніше, зубаті, якісь ідейні і тому подібне.
Це мобілізований такий ресурс, який вони просто відправляють, дають задачу зайняти якусь нору і очікувати наступних команд. Тобто якість зменшилася істотно. Потенціал руху штурмових груп на броні також зменшився, але все ж, не відчувається того, що вони готові дати задню і відступити. Тобто вони будуть усіх слати, кого в них буде тільки змога, аби також певною мірою досягати якогось успіху.
– Ну і військово-політичне керівництво Росії, вони ж вимагають від України територіальних поступок. Питання територій одне із найскладніших під час тристоронніх переговорів. Це неодноразово визнавали різні сторони, як Україна, так і Америка. Але чи є компроміси, які для вас, як військової неприйнятні?
– Я дивлюся із своєї такої низинної ланочки, грубо кажучи, виконуючи просто одну місію чи декілька, які я можу робити.
Тобто питання більш глобального рівня, вони, мабуть, стосуються більше керівників держав.
Як не крути, все-таки хочеться розуміти і хочеться вірити в те, що президент України буде робити все для того, щоб Україна перемогла і це було з мінімальними втратами, в тому числі в аспекті територій.
І про компроміси...це тяжко. Звісно, що нам в голові хочеться все повернути, наприклад, але є розуміння, що це неможливо. Якщо говорити про, наприклад, вихід українських сил із Донецької області..
– Де ви зараз тримаєте оборону…
– Так, де ми зараз тримаємо, мені насправді це тяжко уявити, тому що це великі населені пункти з великою кількістю людей, які є українцями, які вірять в Збройні сили України і це наша земля.
І чому ми, коли ворог на нас напав, забирає наші землі, маємо ще звідкись виходити для того, щоб вони припинили свої наступальні дії?
Більше того, на п’ять років, можливо, припинять, оброблять населення і знову ті люди ще й підуть в складі Збройних сил Російської Федерації воювати проти України.
– Ну, як зараз воюють люди з так званих угруповань «Л/ДНР».
– Як і зараз... в нас такі полонені траплялися і з Херсонщини, і з Запоріжжя. Тобто реально українці, яких змушують воювати. Тому глобально питання території, як на мене, не має бути таким чинником і фактором, щоб в ньому поступатися, тому що це не зупинить.
Це їхній загарбницький такий потенціал по відношенню до України. В них же не стоїть питання в кордоні Донецької області.
«Навіть коли буде перемир’я, ми розуміємо, що ми маємо стати, врешті-решт, саме військовою державою, щоб могти стримувати противника, більше того, відвойовувати свої землі», – Маргарита Омеляненко
Ми зараз, там де наше КСП, наприклад, знаходиться, нещодавно зустріли пару, люди пенсійного віку вже, вони впізнали нашого комбата Петра Миколайовича Кузика.
Кажуть: «Ми вас знаємо, ми знаємо, що ви були в Званівці, захищали, ми були у Слов’янську, коли виїхали зі Званівки. Зараз сюди переїхали». І це все Донецька область. Тобто така чиста вишукана українська мова і бажання все-таки ж залишитися на цій землі.
Тобто, очевидно, що якщо вони вже тричі переїжджають, то мали би змогу на Івано-Франківщину виїхати, на Львівщину і тому подібне, на більш безпечну...
Але, але це їхня земля, вони це розуміють і не хочуть, тримаються своєї землі і їм максимально не хочеться лишати Донеччину. То як ми їм можемо в очі подивитися і сказати: «Та ні». Типу ми маємо це здати?
– Україна дуже чітко артикулює свою позицію, що не збирається виходити, але питання територій нікуди не зникає зі столу переговорів, які зараз на паузі. Хочу про вас поговорити. Ваші перші поїздки на фронт почалися в 2014 році, ще з часів АТО. Тоді ви отримали перший бойовий досвід, як доброволиця «Карпатської Січі». Зараз ви вже офіцерка і начальниця секції S-3 батальйону «Свобода», яка займається плануванням управлінням боями. Як ви сьогодні згадуєте свій шлях? Що вас тоді привело на фронт і мотивувало знову і знову туди повертатися?
– Коли почалася війна, я до того була в молодіжці «Свободи», також мала вже вишколи по володінню зброєю, тобто могла вже збирати, розбирати «калаш», стріляти з нього і тому подібне. Тож, коли напала Росія, я шукала можливості з’їздити на фронт і одного разу мені таки вдалося.
Ми їхали із журналісткою і священником. Я сіла їм до «волонтерки» і ми їдемо, як зараз пам’ятаю, запитання пані Наталі. Вона каже: «Дитино, чого ти туди їдеш?» Я кажу: «Не знаю».
– Ви не мали відповіді?
– До сих пір я не маю на це відповідь. Я розумію, це мабуть покликання якесь, розуміння того, що я можу бути корисною, в певній мірі розкрити такий якийсь свій потенціал, наразі вже більш логічний, як в процесах управління боєм. Кожен, як на мене, має бути на своєму місці.
Тобто певного часу я була піхотинцем. Я зрозуміла, що таке бліндаж взимку, влітку, коли спека, коли холод, зрозуміла, як це каву варити на незрозуміло чому.
«Коли почалася війна, я до того була в молодіжці «Свободи», також мала вже вишколи по володінню зброєю, тобто могла вже збирати, розбирати «калаш», стріляти з нього і тому подібне», – Маргарита Омеляненко
– Це було до початку повномасштабної війни?
– Так, якраз 2014–2015 роки, коли можна було ще їздити добровольцями. Я час від часу, пишучи дисертацію, паралельно від’їжджала десь на тиждень-два повоювати. Але як волонтер, у такому прихованому режимі. В мене вдома дізналися, що я їздила тоді добровольцем уже після повномасштабного вторгнення. Я це дуже ретельно приховувала, щоб уникати переживань.
Як на мене, певною мірою важливо відчути саме піхотну позицію для того, щоб максимально якісно захищати піхотинця, коли ти вже на більш керівній посаді і уже планування від тебе залежить чи інші якісь фактори. Тобто, коли ти побув у цій шкірі, то кожного разу ти себе уявляєш на тому місці і більш віддано віддаєшся своєї справі.
– Ви кажете, що досі не дали собі відповідь на питання або не до кінця дали, чому ви туди їдете, але оцей патріотизм, щось же ж сформувало у вас цю відповідальність за державу? Оточення, освіта, можливо? Чи якийсь внутрішній такий стрижень?
– От якийсь від початку внутрішній стрижень, я в школі, наприклад, любила вірші Шевченка, Лесі Українки, зараз Ліною Костенко захоплююся. Тобто в мене був потяг до історії України, до поезії української. Щоб в мене в родині, в оточенні надзвичайно якісь патріотичні прояви були – я такого насправді не пам’ятаю.
Надалі у Чернігові, коли навчалася, то почала відчувати потяг до якоїсь організації, яка би також відчувала те, що і я, щодо України, бажання робити якісь просвітницькі заходи, тому що Чернігів певною мірою був більш таким зросійщеним містом. Очевидно, ми розуміємо, що для того, щоб ця війна відбулася, багато років проводилися певні заходи в цьому плані з боку Росії.
«Важливо відчути саме піхотну позицію для того, щоб максимально якісно захищати піхотинця, коли ти вже на більш керівній посаді і уже планування від тебе залежить чи інші якісь фактори», – Маргарита Омеляненко
– До початку повномасштабної війни, ви кажете, що був досвід піхотинця, після все змінилося – як?
– Ми розуміли, що цей момент рано чи пізно настане. Вже ближче до цього часу з Олегом Куциним, Петром Кузиком розробляли план дій по Києву, де ми будемо зустрічатися, де ми будемо брати зброю і тому подібне.
Тому, в принципі, коли почалася повномасштабна війна, ми були умовно готові до цього моменту. Ми зібралися, оголосили про те, що ми створюємо добровольче формування.
І за маленький проміжок часу вдалося зібрати велику кількість різного роду людей, різних професій, спеціальностей.
Було трішки важкувато їх навчати володінню зброєю певний проміжок часу. Але все вийшло і далі вже розподілилися напрямки. І на Броварський напрямок, на Баришівку їздили хлопці захищати, і на Оболонь, по кожному блокпосту. Далі вже ми отримали бойове розпорядження Гостомель-Ірпінь-Буча, ці населені пункти зачищати від ворога.
І я в цей момент, мабуть, була більш таким організатором, можливо, певною мірою акуммулюючим якимось фактором по розподілу людей, їх приєднанню до нас і тому подібне. І акумулювали також собі по волонтерському напрямку, тому що направду там і бронежилети треба було знаходити.
А після звільнення уже, коли ми зрозуміли, що вже ворог провалив свій план по взяттю Києва, але ДФТГ складалося максимально із свободівців, також інших добровольців, і було розуміння, що на сході України і не тільки, це точно не на два тижні, там це буде набагато довше.
Наш командир Петро Кузик домовився про те, що ми доєднуємося до лав Національної гвардії України, бригади «Рубіж».
«І на Броварський напрямок, на Баришівку їздили хлопці захищати, і на Оболонь, по кожному блокпосту. Далі вже ми отримали бойове розпорядження Гостомель–Ірпінь–Буча, ці населені пункти зачищати від ворога», – Маргарита Омеляненко
Я ще лишалася акумулювати волонтерський рух для того, щоб забезпечувати всім можливим хлопців. І вже сама підписала контракт у липні 2022 року. На жаль, мене як жінку мобілізувати не погодилися, тому мені довелося підписати контракт.
Спочатку ми там по-іншому трішки заходили в підрозділ «Рубежа», а потім уже почав формуватися свій батальйон і ми вже розглядали людей з досвідом, які, на яких посадах можуть бути ефективними, керувати, управляти і тому подібне. І таким чином мені дісталася секція оперативного планування бою.
– Добре, давайте про неї і поговоримо. Поясніть, що це за секція, якою ви керуєте? Які ваші ключові завдання?
– Секція, одна насправді із ключових штабу, як на мене. Це дуже добре, що ми потрапили в бригаду, яка була уже сформована за натівськими більше стандартами.
Від того, наскільки якісно працюватиме штаб, наскільки якісно будуть там відібрані фахівці, залежить загалом результат на полі бою по факту.
І тому важливо тут акцентувати на тому, що насправді і в нас зараз у штабі штатно недостатня кількість місць для того, щоб виконувати весь покладений функціонал.
Хотілося би більше, хотілося би як мінімум як за натівськими стандартами, тому що за українською практикою досвід перейняли, але кількість посад урізали.
Чим займається секція? В нас зараз багато говорять про таке модне поняття «Battle Captain».
Можливо ви чули, це загалом зараз у штабах є окрема людина, яка управляє боєм. Для нас це питання не нове, тому що в нас, коли ми почали уже формувати штаб, в нас в секції S-3 – буду намагатися максимально просто пояснити – є дві людини, які несуть чергування цілодобове. І в нас був оперативний черговий, який відповідає за координацію, інформування всіх підрозділів. Тобто це такий на телефоні, на чатах, на взаємодії постійно сидить.
Це із 2023 року ми вже такою практикою послуговуємося і використовуємо по факту з моменту, як дрони активно почали літати і можна постійно бачити, володіти картинкою бою.
І є старший оперативний черговий, який саме ухвалює рішення, куди, який засіб використати. Його задача довгий період часу була дати команду – скомандувати, який екіпаж, який змінює в плані розвідки, який ударний вилітає на враження, чи варто міномет у цьому випадку застосовувати, чи варто попросити підтримки старшого начальника по артилерії. Тобто розставляє акценти і пріоритетність по ураженню і за засобами, які будуть це робити.
– Це старший черговий?
– Це старший черговий. По факту, оцей функціонал – це і є «Battle Captain», який зараз починають впроваджувати там у корпусах.
«Моя задача, як начальника секції, більше курувати, десь підказати, десь допомогти. Звісно, що коли йдуть великі штурмові дії, то і начальник штабу присутній, і командир батальйону, і заступник командира, ухвалюються рішення командирським складом», – Маргарита Омеляненко
– Ви безпосередньо, як начальниця цієї секції, так само несете це чергування?
– Коли в нас недостатньо людей, то я також можу заступати на чергування і так само бути старшим оперативним черговим. Але моя задача, як начальника секції, більше курувати, десь підказати, десь допомогти.
Ну, звісно, що коли йдуть великі штурмові дії, то і начальник штабу присутній, і командир батальйону, і заступник командира батальйону, тобто ухвалюються рішення командирським складом. Не тільки на розсуд «Battle Captain».
Але в таких не екстремальних, а постійних умовах наступу невеликих сил противника і його знищення, старший оперативний черговий чи «Battle Captain» може розуміти, що вночі за даними розвідки противник дуже часто рухається цим маршрутом, дає задачу контролювати за допомогою дронів цей напрямок для вчасного виявлення противника. І також секція – це отакий більш управлінський по бою орган. Є також адміністративний відділ, в нас ще доволі таки паперова армія.
Ми отримуємо постійно в день не одне бойове розпорядження, відписуємо позатерміновими донесеннями на ці бойові розпорядження. І теж це вагома кількість роботи.
Ведемо журнал бойових дій, ведемо робочі карти і схеми батальйонного району оборони на паперових картах досі.
У мене надія на нового міністра оборони про те, що все-таки це можна оцифрувати і використовувати потенціал для інших цілей.
– Якщо говорити про вашу щоденну роботу, як виглядає ваш типовий день, якщо взагалі бувають типові дні?
– Крім керування боєм, багато процесів відбувається паралельно, в чому і полягає якби трішки нестача людей. Хотілося би на напрямок планування також мати певну кількість людей, які там будуть відповідати суто за напрямок мінування.
У випадку, коли ми заходимо на новий напрямок роботи, тут велика робота для секції, тому що ми проводимо рекогностування – визначаємо найімовірніші місця для позицій, якщо там не було позицій, або якщо ми міняємо підрозділ, то ми плануємо ротаційні дії з цим підрозділом.
Постійне планування в секції і від нього дуже багато що залежить. Згадаю зараз Ейзенхауера, який говорив: «План – ніщо, планування – все». Коли ти покидаєш кімнату, то план змінюється вже, але сам процес планування дає змогу команді організовано вирішувати проблеми і бути готовими до викликів.
Часто не вдається використовувати, але в нас також є така система управління, військовий процес прийняття рішень MDMP.
Це те, що ми їздимо в НАТО, час від часу навчаємося. І саме за цим принципом по факту керується робота секції. Тобто ми отримуємо бойове розпорядження зверху, аналізуємо завдання, яке ми отримали, розробляємо варіанти дій.
Отримавши бойову задачу провести ротацію, наприклад, певного підрозділу, зайняти їхні позиції, ми маємо в ідеалі хоча би три варіанти дій подати на рішення командиру, які мають бути різними.
«Коли ти покидаєш кімнату, то план змінюється вже, але сам процес планування дає змогу команді організовано вирішувати проблеми і бути готовими до викликів», – Маргарита Омеляненко
Тобто якими маршрутами, шляхами ми будемо заводити особовий склад, під яку погоду, яка там періодичність заведення, в чому вони мають бути одягнені, чи це мають бути антитепловізійні засоби, чи можливо їх в дощ варто вести і в телефоні їм маршрути промальовувати. І один якийсь момент, який ти можеш опустити, насправді може призвести до непоправних наслідків.
Тому вкрай важливо бути відповідальними і контролювати також цей процес, тому що одна людина за одне відповідальна, інша за інше, а ти маєш все проконтролювати для того, щоб в кінцевому підсумку все було на вищому рівні, наскільки це можливо.
– Чи можемо ми сказати скільки людей є, а скільки потрібно?
– Вже почали клопотати про необхідність збільшення, я за секцію зараз буду говорити, хоча би до 12 військовослужбовців, наразі – шість. По факту зараз є 10 людей, просто вони стоять десь на інших посадах.
І це певною мірою заплутує і заважає, тому що, наприклад, ми на початку літа минулого року зрозуміли, що в нас 60-ті міномети не будуть уже працювати в цій війні, а взвод є у нас. І ми тоді цей взвод неофіційно переформатували у взвод наземних роботизованих комплексів.
І зараз це той взвод, яким ми неймовірно пишаємося, які віддаються своїй роботі максимально. 62 військовослужбовці вдалося врятувати за допомогою наземних дронів. Вони навчали інші підрозділи, які зовсім не розуміли, що таке НРК, але це технологічність війни, яку гріх зараз не використовувати.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:
Дрони рятують життя солдатів. Історії евакуації поранених з допомогою НРКТобто ми відправляємо не броню, яка навіть не доїде на евакуацію на передній край, а ми відправляємо наземний дрон, яким керує в безпечній уже зоні військовослужбовець, і відбувається успішна евакуація, ну це гріх не використовувати. Це треба розмножувати цей досвід і давати його іншим підрозділам. Ми так 33 підрозділи навчили.
– Цікаво зрозуміти, як народжується бій. Чи можете ви на якомусь прикладі, звісно, те, що можна говорити і озвучувати, розповісти, як відбувається це планування і потім управління боєм безпосередньо?
– Я тоді з іншої ділянки фронту, не цієї розповім.
Наприклад, на сіверському напрямку в нас була позиція на передній лінії. І так вийшло, що за цією позицією, там був противник по посадці, ми точно там знали, з дрона бачили і тому подібне, але з дрона максимально завдавали вогневого ураження і необхідно було спланувати зачистку розвідниками цієї посадки, наприклад.
От і відбувається якраз процес планування, який залежить від того, скільки часу ми маємо.
Якщо в нас є достатня кількість часу, то оці етапи MDMP, за які я говорила, військовий процес прийняття рішення, ми їх максимально розгорнуто робимо.
Ми збираємо спочатку нашу секцію, яка проводить планування. Дається задача секції розвідки максимально по противнику інформацію дізнатися. Ми ставимо задачі, розробляємо варіанти дій: як буде йти, хто, скільки особового складу. І таких декілька варіантів дій у нас є, які потім вони переростають у так званий wargaming.
Тобто S-3 відповідає за українську силу. S-2 – це секція – розвідки відповідає за противника. І ми таким чином проводимо штурмові дії, зачистку певної ділянки. Там ходи такі йдуть, як у грі, наприклад, тобто ми скількома такими-то силами проходимо 50 м сюди, то там ворог відповідає, ми робимо таку відповідь, там дрони запускаємо, ми вас виявили, починаємо працювати.
Ми заходимо в укриття, наприклад. Ну, і отакою етапністю, оцим воргейміном виявляються сильні і слабкі сторони, як і варіанти дії, як і противника, і українських сил. І на основі аналізу вибирається найкращий варіант дій, який може бути в даному випадку. І також в процесі планування вже по факту ми розуміємо, які сильніші сторони ворога і як ми будемо їх нівелювати чи зменшувати їхній вплив.
І є також найнебезпечніший варіант дій, який може бути. Відповідно, збираються потім уже командири підрозділів, які залучаються в операції, доводиться їм бойове завдання, відповідно до даного варіанту дій. Можуть бути прийняті також від них певні коригування. Можливо, вони по-іншому бачать цю задачу. І ми також це сприймаємо. І ухвалюємо таке спільне оптимальне рішення. І потім уже там висувається група, проводить зачистку і місія виконана.
«Один якийсь момент, який ти можеш опустити, насправді може призвести до непоправних наслідків. Тому вкрай важливо бути відповідальними, тому що одна людина за одне відповідальна, інша за інше, а ти маєш все проконтролювати», – Маргарита Омеляненко
– З вашого досвіду, наскільки здебільшого все йде за планом під час бою? Чи доводиться на ходу змінювати щось?
– Доводиться, часто для того якраз і відбувається процес планування, тому що в певний момент, коли щось іде не по плану, ми розуміємо, що ми це вже десь проговорювали і ухвалюємо інші рішення.
Це абсолютно нормальна ситуація. Коли розуміємо, що десь щось ми не допланували, десь щось не розрахували, десь щось змінилося, можемо дати відбій по задачі і знову повторно провести планування і виконати її успішно.
– Скільки часу може йти на планування одного бою?
– Це залежить від задачі, яка поставлена, але коли дуже швидко необхідно спланувати, то деякі етапи опускаються у плануванні. Значною мірою ми тоді розглядаємо два варіанти дій, найбільш ймовірний і найбільш небезпечний.
Збираємо командирів і з ними все проговорюємо на карті, все розписуємо, розплановуємо. Тобто це може бути і чотири–п’ять годин, наприклад, загалом на все планування, і 12. Якщо є два дні, то взагалі ідеально, якщо ми вже стоїмо на певному напрямку і нам прилітає якась задача, то це не багато часу треба для того, щоб зібрати інформацію, тому що ми і так нею по факту володіємо і постійно її оновлюємо.
– Що для вас, не як для начальниці секції, а як для людини, найскладніше і найбільш емоційно під час ведення боїв? Як ви взагалі переживаєте втрати, якщо вони трапляються?
– Мабуть, за всіх зі штабу скажу, найбільш болюче – це наші втрати. Тому що те, заради чого ми взагалі створені як штаб, в тому числі для нас на першому місці, – це зберегти життя наших військовослужбовців. Ну і, звісно, захистити Україну.
Звісно, що важко справлятися із втратами. І ще найважче, коли ми розуміємо, що ми не зможемо вивезти тіло, наприклад, бійця, який загинув.
Якраз момент, що ми не могли витягнути загиблого бійця, також став етапом того, що ми почали удосконалюватися в плані впровадження наземних роботизованих комплексів.
Тому що для того, щоб врятувати бійця, наприклад, евакуювати його, необхідно відправити ще як мінімум двох бійців. Це доволі складні і, в першу чергу, ризиковані операції для особового складу.
І таким чином, зараз за допомогою наземних дронів ми зменшуємо ризик того, коли боєць може втратити свою працездатність чи життя – найбільшу цінність. Ну, дійсно, що найскладніше – це втрати. А найейфорійніше – це коли ми знищуємо ворога.
– А як на планування впливає розвиток сучасних технологій? Ви згадували про дрони. Наскільки вони взагалі ускладнили для вас задачі або полегшили, можливо?
– Насправді полегшили. Ми по факту в бригаді були такими першопроходцями навіть у використанні дронів-камікадзе. І це значно покращує умови і ускладнює життя також нашому піхотинцю, тому що розвиток технологій відбувається ж не тільки в нас.
На жаль, ворог також має до них доступ. І якщо раніше страшна тільки артилерія була, наприклад, то зараз набагато страшніший дрон-камікадзе, який влучніший, чи дрон на оптоволокні, якого РЕБ-засоби не заглушать, які є.
Але знову ж таки, цьому так само є протидія. Тобто якісне навчання особового складу на полігоні, забезпечення їх тими самими дробовиками для збиття, проходження курсів по збиттю цих FPV-дронів.
І найцінніше зараз в цьому етапі – це максимально скритне пересування. Тобто, якщо ти не виявлений противником, то все окей. І дуже багато зараз часу піхота знаходиться на позиції саме і через те, що їм безпечніше знаходитись на позиції, бо збільшується ризик саме при ротаціях, при логістичних рухах.
За технології – вони дозволяють виявляти противника. Звісно, є нюанси, скажімо, при сприятливих погодних умовах.
Але знову ж таки, при несприятливих погодних умовах ми вже починаємо використовувати наземні дрони з кулеметами, які також виїжджають на якісь перехрестя, на патрулювання і виявляють противника, який рухається, і працюють по ньому з кулемета також.
– Технологічна зміна війни – вона в дронах, в наземних роботизованих комплексах. В чому ще?
– Мабуть, в бажанні знаходити ці нові технології і розвиватися. Тому що завжди щось буде наступне. І от хто перший осягне це наступне, в того і буде перевага на полі бою. Тобто важливо не зациклюватися… в нас були, наприклад, спочатку дрони-камікадзе на радіокеруванні.
Почали глушитися РЕБ-засобами, з’явилися на оптоволокні. Несприятливі погодні умови – наземні дрони використовуємо. Хотілося би, щоб на вищому рівні нова технологія не була методом вирішення вже якоїсь існуючої проблеми, а це були як нові методи, які на випередження вже.
– Тоді які ви бачите ключові виклики сьогодні на війні?
– Можу говорити про наш батальйон «Свобода». І до кожного виклику ми намагаємося готуватися в аспекті планування і тому подібне.
Але, наприклад, на Покровський напрямок нам дали змогу декілька днів лише підготуватися. Ми були на злагодженні, нас з Сіверська тільки відвели. І нам моментально поставили бойову задачу висуватися на захист Покровська.
Тобто, можливо, в аспекті такого виклику на війні не хотілося би, щоб такі ситуації були, тому що, як на мене, особливо на складні ділянки має виїжджати укомплектований, підготовлений підрозділ.
А так виходить часто, що батальйоном «Свобода» намагаються дірки закривати на лінії бойового зіткнення, а про комплектацію, забезпечення і тому подібне в останню чергу всі думають.
«Найскладніше – це втрати. А найейфорійніше – це коли ми знищуємо ворога», – Маргарита Омеляненко
Бо в нас виклик стоїть не тільки в тому, щоб зайняти батальйонний район оборони і утримувати оборону, а виклик в нас насправді стоїть і в тому, щоб знайти собі забезпечення через волонтерів.
На жаль, в нас досі, на п'ятому році війни, проблеми із забезпеченням, хоча хотілося би, щоб ми про це взагалі вже не думали.
Тобто паралельно, крім оцих всіх процесів, в нас також майже кожна людина в штабі і загалом в батальйоні комунікує з волонтерами.
Шукаємо Matrice 4Т, шукаємо «Autel-и», шукаємо ті самі наземні дрони, хто нам проплатить.
І зараз, наприклад, по балам трішки скажу.
Мабуть, усі чули про цю систему єБали, за рахунок того, що ми отримуємо бали через виконання завдання певними засобами, чи за проведену евакуацію за допомогою НРК, вона нам стала від держави, наприклад, ледь не єдиним джерелом отримання засобів. Це має бути додаткове джерело.
Тобто не маємо ми піклуватися, де нам взяти дрони, які на іншій частоті, наприклад, літають, тому що ці перестали літати.
– Тобто держава вам, батальйону, який зараз стоїть на Покровському напрямку, не надає належне забезпечення?
– На жаль, ні. Не тільки нам. Насправді, дуже багато, велика кількість підрозділів не отримують, відчувають нестачу засобів. На жаль, на превеликий жаль.
– Чому так відбувається, як ви думаєте?
– Можливо, недостатня зацікавленість осіб, які цим займаються, недостатнє розуміння важливості цих процесів, які вони роблять, тяглості за документами, щодо закупівель тощо, що від цього дрону залежатиме життя піхотинця, наприклад, чи від цього дрону залежить, чи піхотинцю доведеться з «калашмата» вбивати ворога, який до нього зайде в окоп, чи ми його зможемо на відстані виявити і вбити.
Тобто це технологічно спрощує війну, насамперед для піхотинця, який міг би бути лише маркером лінії бойового зіткнення, наприклад. Мабуть, у цих людей немає розуміння, наскільки це важливо. І я насправді не знаю, як достукатися... як різні світи якісь.
– А батальйон робить ці спроби? Намагається якось комунікувати з Міноборони, з командуванням?
– Намагаємося. Не завжди успішно, але ми намагаємося.
Ми і медійно висвітлюємо ці, м’яко кажучи, проблемні питання, тому що від них багато що залежить.
Пояснюємо, які нестачі, яких засобів, що треба закуповувати, тому що на деяких складах можуть лежати FPV-дрони, але те, що вони нам їх дадуть, це нічого не змінить, тому що вони не летять.
Тобто оця наша процедура закупівель і тому подібне, вона також гальмує нам технологічне оновлення, тому що якщо сьогодні там летить частота там 2,7, грубо кажучи, завтра її ворог заглушить і нам уже там треба частота 3,3, наприклад, а її немає.
В нас на першому місці піхотинець. Кожен боєць, який на лінії бойового зіткнення. І ми розуміємо, що якщо нам сьогодні не буде дрона підняти, який виявить ворога, це набагато збільшує ризик для нашого воїна. І ми будемо про це говорити, бо в нас іншого варіанту немає. Цей боєць сподівається на нас. Він сподівається на те, що ми його прикриємо. Тобто в нас інших варіантів немає, як шукати, купувати і кричати про це.
– Ще хочу повернутися до російських військових. Ви казали, що вони також розвиваються, також вдосконалюються. Є щось, в чому сьогодні от ви бачите, російська армія випереджає, можливо, українську?
– Візьму до уваги, мабуть, їхню розвідку наших тилів, тобто їхні розвідувальні крила. Я ще не зустрічала цих випадків, наприклад, коли на крилі такий собі дрон-матка, який запускає, з нього злітають уже FPV-дрони.
Щодо НРК, ми зараз ще їх випереджаємо, хоча ми також зустрічали вже на полі бою, навіть FPV-шники вже їх знищували, але тут вони якось не прогресують. Імовірно, це все-таки пов’язано з тим, що для них життя їхнього солдата – це ніщо. Немає в них за мету вивезти свого загиблого чи евакуювати пораненого. Все, відірвало ногу, сам винуватий.
Вони більш технологічно розвиваються саме в розвідці, там в цих самих «шахедах» і тому подібне.
До речі, через відключення їх від старлінків ми теж відчули це, тому що їхні штурмові дії… на кожній броні, напевно, були старлінки, щоб їхнє управління могло в оперативно дивитися, де вони їдуть, коригувати їм напрямок. В них трішки перебилося управління боєм і управління своїми військами через відключення старлінків. Але, безсумнівно, на жаль, цю проблему вони також вирішать. Але ми зараз маємо такий момент, коли їм важче це робити, наприклад, і ми знову ж таки маємо цим скористатися в глобальному якомусь аспекті.
«Ми нашій піхоті майже забороняємо вступати в бій, якщо противник проходить повз, а не заходить на позицію, для того, щоб вони себе не виявляли, а ми могли БПЛА знищувати противника», – Маргарита Омеляненко
– Якщо говорити про їхню тактику, як вона змінилась останнім часом? Чи спостерігаєте ви зміни на своєму напрямку?
– Так. На початку були механізовані штурмові дії, тобто це броня, танки із тралами, які розміновують дорогу.
Ми ж також мінуємо ПТМками з важких дронів. То вони запускають спочатку танки із тралами, розміновують, а далі вже інша їде броня. Останнім часом не їде броньована техніка, мотоцикли, квадроцикли і піші групи противника. Тобто, більше того, якщо раніше вони по двоє пускали, то зараз навіть поодинці починають пускати.
І залежно від того, яка там бригада на нашому напрямку стоїть, то вони або дроном супроводжують – це дає нам змогу краще виявити і вбити, тому що ми теж літаємо.
Але є такі моменти і такі бригади, які на супровід дають їм телефони чи графічні карти, наприклад, надруковані, де просто промальовують маршрут із ключовими точками і вони рацією відбиваються, яку точку вони пройшли. То ці рухи вони можуть робити і при поганій погоді. Тому тоді в нас більший акцент саме на те, що піхота доповідає, наприклад.
Тобто ми нашій піхоті майже забороняємо вступати в бій, якщо противник проходить повз, а не заходить на позицію, для того, щоб вони себе не виявляли, а ми могли повітряними засобами, БПЛА знищувати противника.
– Ви сьогодні багато згадували про піхоту, про цінність кожного життя на фронті. Тому хочу вас запитати якраз про особовий склад. Чи достатньо сьогодні людей? Чи відчуваєте ви нестачу?
– Людей недостатньо насправді. Саме через це є певна виснаженість особового складу, тому що в нашому батальйоні викладаються на всі 100%. І пілоти розуміють, що вони можуть і протягом двох-трьох місяців навіть побути на позиції, тому що немає ким їх поміняти, наприклад. Людей дійсно не вистачає.
Ми проводимо також рекрутингову кампанію, залучаємо особовий склад, але цього недостатньо. Тому для нас це також технологічність і використання різних засобів, які без людини працюють, умовно, оператором є тільки людина.
– А хто сьогодні приходить у військо? І наскільки вмотивовані новомобілізовані бійці нести службу?
– Приходять різні, різного віку абсолютно. Наскільки вони вмотивовані – це по-різному теж, абсолютно. В нас є там і молоді хлопці 24-23 роки, які прийшли за цим контрактом мільйонника, наприклад, і відпрацювали на піхотних позиціях, але вмотивовані.
Але знову ж таки, на рівень вмотивованості впливає колектив, в який потрапляє людина. Тобто навіть із українця, який сказав би, можливо, що «та ні, я не піду, я не буду це робити», але колектив робить свою дію, емоційно передає відчуття того, що якщо не ми захистимо Україну, то хто буде захищати твою сім’ю в тому числі.
І певною мірою таким чином ми підвищуємо мотивацію особового складу, який приходить до нас. Тому що, звісно, якість зменшується з часом, бо спочатку всі просто максимально добровольці. Зараз уже більш, можливо, хто приходить, це уже усвідомлене рішення.
Часом дехто перебуваючи в цивільному житті, навчається літати на дроні, тому що розуміє, що якщо його там схопить ТЦК, наприклад, то він уже має певну навичку володіння, яка цінна і його не в піхоту, наприклад, пустять. Якщо узагальнити, то незалежно, наскільки вмотивована приходить до нас людина, вона в нашому колективі стає вмотивованою.
– А добровольці приходять досі, чи хвиля, яка була в 2022-23-му роках зменшилася?
– Приходять, знову ж таки, кожному в голову не заглянеш і насправді не зрозумієш, чи це він приходить, бо там в нього певні умови і він розуміє, що його зловлять ТЦК рано чи пізно.
Насправді цінно, коли людина все одно сама прийняла для себе рішення і пішла у військо. Тому що часом є такі випадки, коли там друзям телефонують уже з ТЦК кажуть: «Ой, заберіть нас до себе, бо нас тут прийняли». А це вже набагато складніше, ніж коли ти вже прийняв рішення.
І це не те, що ми там приймаємо тільки в піхоту. Наразі ми найближчим часом будемо в безпілотному аспекті ще більше розвиватись.
Ми і пілотів набираємо в нас майстерня щодо РЕБ-засобів є, майстерня по FPV-дронам, майстерня по дронам-камікадзе. Тобто це зовсім не професії, які мають бути на лінії бойового зіткнення, але це люди також із специфічними навичками, які вкрай корисні у війську. Тобто зараз йти у військо – це не означає, що ти підеш зараз під Покровськ на піхотну позицію.
– Але не виключено.
– Не виключено однозначно, залежить також від командирів. Ми намагаємося знаходити спільні рішення і розуміння, що навіть на піхотну позицію має йти підготовлена людина з фізичними здібностями і має пройти певний процес навчання.
– Сьогодні на п’ятому році війни часто кажуть, що тил все більше забуває про війну. З вашого погляду і досвіду, чи відчуваєте ви це? Чи справді це так?
– Оскільки в моєму оточенні все-таки люди, які або воюють, або допомагають армії, це не так. І багато хто ображається, коли я, наприклад, можу собі дозволити таке сказати, тому що вони дійсно викладаються.
Але є розуміння, що ця віддаленість є і вона зростає. Як на мене, її можна умовно побороти чи зменшити цю відстань таким чином, що в сім’ї, наприклад, хоча б одна людина має воювати, незалежно від того, на якій посаді, незалежно на якій позиції.
Але коли сім’я слухає безпосередньо від цієї людини, розуміє, відчуває, тобто в їхньому безпосередньому, близькому оточенні, яке важливе для них, є людина, яка їх захищає, то можливо в такому аспекті тоді зменшиться оцей розрив. Бо він пов’язаний саме з тим, що є люди, які дуже тісно пов’язані з армією, які воюють, які спілкуються, які допомагають, які волонтерять, а є люди, які зовсім далекі від цього.
Тобто телеграм-канали чи новини, ютуб якийсь, якесь інтерв’ю і тому подібне. Тобто вони цим не живуть. Як на мене, зараз, коли в нас війна, війною має жити кожен українець. Та не виключено відпочити, поїхати і тому подібне. Але на першому місці зараз має бути війна, допомога, як би тяжко тобі не було, піхотинцю точно важче набагато.
– Водночас тема мобілізації стала такою доволі тригерною для суспільства. Нині, якщо подивитись на ті ж соцмережі чи коментарі під відео, то багато нарікань на процес мобілізації, на порушення прав. Ви бачите з цим проблему?
– Абсолютно бачу. І цю проблему не те, що необхідно вирішувати, вона вже назріла і потребує найшвидшого і максимального вирішення.
Питання проблеми з ТЦК і мобілізацією, вони насамперед пов’язані із невідомістю. Тобто людина, наприклад, не розуміє, куди вона йде, нащо вона йде, підготовка БЗВП – це страшні нереальні умови, які не навчають реальній війні, яка є на полі бою. Це все можна вирішити насправді і ставленням ТЦК, яке є до людей і ставленням людей, яке є до ТЦК.
Бо для мене це болюче питання, тому що це момент, який роз’єднує українців, а мало би бути навпаки.
Я обурююся цими випадками, як ТЦК час від часу затримують людей. Але і ставлення українців теж до мобілізації має бути інше, тому що ми все-таки в Україні, ти маєш розуміти, що ти українець, і ти маєш захищати державу. Якщо ти корисний зараз на іншому місці, але можеш також допомагати, то окей, плюс, взагалі не питання. Але має бути задіяність кожного українця певною мірою для того, щоб захищати.
– Що має мотивувати сьогодні українців йти служити?
– Мабуть має бути знову ж таки грамотна державна політика щодо ідентичності, роз'яснення що хочуть росіяни і що чекає кожного українця, якщо чобіт росіянина зайде на цю землю.
І, в принципі, багато територій це відчули, і багато українців це зрозуміли. І ті, хто це знає, ті точно не стоять осторонь. От така мотивація має бути – захистити себе, свою сім’ю, свою землю і не дати цій нечисті іти реально далі.
«Після війни у війську я, напевно, б не хотіла залишитися. Я все-таки хочу повернутися у цивільне життя», – Маргарита Омеляненко
– За останньою інформацією, я знайшла цифри, Олександр Сирський, головком Збройних сил, сказав, що в Збройних силах перебуває понад 75 000 жінок, із них понад 55 000 – це військовослужбовиці. З вашого досвіду, як за роки війни змінилося ставлення до жінок у війську? Ви на собі відчули якісь зміни?
– Я в такому підрозділі, де неважливо чоловік ти чи жінка, важливо те, як ти себе проявляєш і який ти функціонал на собі несеш. Тобто у нас немає там перепон для жінок абсолютно ніяких.
На жаль, знаю, що в багатьох військових частинах є надвідношення, можливо, до жінок, як до іншої статі, яка щось не може зробити чи якось так не може зробити.
Хоча, як на мене, жінка навпаки може віддаватися і віддається у війську в набагато більше разів, ніж чоловіки певною мірою.
Тому я не можу поки що сказати, що адекватне і нормальне ставлення, на жаль, у війську до жінок.
Мені здається, що воно краще у силах безпілотних систем, можливо, тому що це інша, нова структура, яка вже сформована під час повномасштабної війни. І от у них, я знаю, жінки на керівних посадах займаються, працюють, і взагалі не питання в цьому.
А в цих якісь командири, які ще лише з таким совковим стрижнем, можливо, в голові, то з ними ще тяжко. І я не впевнена, що їх і можна буде вже переформатувати свідомість і якось змінити ставлення до жінок.
– Якщо говорити про майбутнє, чи думали ви про життя після війни і які плани взагалі, чи хотіли б залишитися у війську, чи можливо повернутися до цивільного життя?
– Після війни у війську я, напевно, б не хотіла залишитися.
Я все-таки хочу повернутися у цивільне життя, хочу подорожувати, маю певні ідеї щодо підприємницьких ініціатив. Тобто в голові вже щось задумується, тому.. але за потреби, звісно, я готова буду прийняти те, що мені доведеться можливо в війську залишитися.
Для мене зараз плани побудовані лиш на тому, що є зараз, сьогодні, завтра і все, що пов’язане з військом і оновленням, забезпеченням і тому подібне.
Живу сьогоднішнім днем, завтрашнім днем і викладаюся наскільки можу.
– Що вас мотивує викладатися на повну, наскільки можете?
– Довіра до мене, напевно. Відповідальність за людей, бажання вберегти і дати змогу бійцям повернутися додому після кожної ротації. Сподіваюся, що і тут в нас іще ротація буде. Загалом я просто людина така, що якщо я для себе щось обрала, то я буду максимально віддаватися цьому. От чисто інтуїтивно, психологічно.
– На завершення ще останнє питання. Що б ви хотіли, щоб про війну зрозуміли ті, хто ніколи не був на фронті?
– Мабуть, я би хотіла, щоб вони усвідомили, що війна в країні, громадянином чи громадянкою якої ти є.
Тобто не можна просто відсторонитися і сказати, що це не тут, це десь там, в мене ніхто не воює і мені тут добре сидіти в ресторанах, прогулюватися і тому подібне.
Я б хотіла, щоб кожен українець усвідомив, що в нас війна. Війна!
І явно нічого хорошого від цього слова очікувати не можна. І від усвідомлення того, що в тебе на землі йде війна і формуватиметься вже бажання допомогти і бути причетним до того, щоб ця війна закінчилася швидше.