Одна «здала», інші сховали. Медсестра-байкерка Зоя Ковалець про втечу з окупації і роботу в стабпункті ЗСУ

Росіянам Зою здала сусідка, яка у неї ж і ночувала. Операційна медсестра 47-ї бригади ОМБр ЗСУ Зоя Ковалець на початку повномасштабного вторгнення опинилася в окупації на Херсонщині. Коли російські війська зайшли в її рідне селище Високопілля, вона почала передавати ЗСУ інформацію про пересування окупантів. Коли ж росіяни дізналися про це – почали шукати її по всьому селищу. Зою переховували сусіди. Через два місяці їй вдалося вибратися з окупованого селища. Медикиня одразу пішла допомагати в шпиталь, а згодом мобілізувалася у ЗСУ.

Про найважчі спогади із Запорізького напрямку фронту і чому вона називає його «молодим»?

Як сусідка напоїла російського солдата, щоб врятувати Зою? Та чому її називають «Кіборг» та це пов’язано із мотоциклами? Свою історію Зоя Ковалець розказала кореспондентці Крим. Реалії.

Старша операційна медсестра 47-ї окремої механізованої бригади ЗСУ «Маґура» Зоя Ковалець показує стабілізаційний пункт на Сумському напрямку. Його облаштували під землею, у бліндажі.

«Немає такого приміщення, яким, на сьогоднішній день в цьому населеному пункті ми могли б скористатися, зняти чи обладнати будиночок. Тому зробити це в бліндажі. І в цілях безпеки – це нижче», – розповідає Зоя Ковалець, старша сестра евакуаційного відділення 47 ОМБр ЗСУ «Маґура».

Місця небагато, але тут розмістили все найнеобхідніше. Свята-святих –операційний стіл. Наближатись до нього суворо заборонено, жартує Зоя.

«Якщо хтось несанкціоновано торкається стола, він ризикує отримати, так скажемо, тілесні ушкодження. Так, я можу не стриматися, тому таких ризикових небагато», – сміється Ковалець.

Майже три роки тому пані Зоя добровільно мобілізувалася до лав ЗСУ. Пішла у військо, бо, каже, хотіла помститися після того, що пережила під час перебування під окупацією.

«По-перше, я розуміла, що тут від мене буде більше користі. Це один момент. Інший – те, що я все-таки не могла найти себе і мені хотілось помститися. Розумієте, коли ти чуєш: там той загинув, той пропав, це було дуже боляче. А потім, коли я вийшла з окупації і вже працювала, я бачила цих зранених хлопців, ці відірвані ноги і руки. І вже питання не стояло», – пояснює медикиня.

Зоя Ковалець, операційна медсестра 47 ОМБр ЗСУ

54-річна Зоя Ковалець народилася і прожила майже все своє життя у селищі Високопілля на Херсонщині. Працювала в місцевій лікарні, останні два роки була завідувачкою фельдшерського пункту в селі Князівка.

Російська армія зайшла у Високопілля 13 березня 2022 року.

«Я живу близько до околиці, передостання вуличка. І вони, як заїхали своїм транспортом, зразу стали в нас між моїм будинком і лікарнею. Там такий невеличкий парк. І для них була дуже зручна місце, оскільки корпуси лікарні і поліклініки, вони з'єднані коридором, плюс виступ рентгенологічного відділення. І там такі імпровізовані кишені. А цей парк межує прямо з нашою територією. Тому вони заїхали і техніка стояла у нас прямо перед під'їздом», – згадує Зоя Ковалець.

Кілька днів мешканців будинку російські військові взагалі не випускали на вулицю. У будинку одразу ще й зникло світло та вода.

Окупація: як переховувалася?

«Із самого першого дня – це був тотальний грабіж. Тотальний грабіж. Виносили все, ходили в нас по будинку, ходили по квартирах, виламували двері там, де було замкнено. Повиносили все. Вийти з квартири було страшно, особливо вночі», – розповідає Зоя.

Жінка згодом почала збирати інформацію про пересування російських військ і передавати її своєму колишньому чоловіку – батьку її сина – Валентину. Він на той момент служив в 60-тій бригаді ЗСУ.

«Заходить колона, ти дивишся і порахував з того, що ми бачили, потім я зідзвонювалася, у мене в Воронцовському районі у Осокорівці жила мама. Я там кількох людей знаю. А ті люди знають інших. І от вони розказують, що по такій трасі повз «Кавун» в сторону Воронцовки проїхала техніка, в такій-то кількості, замикає колону два «Урагани». І я дзвоню хлопцям, передаю», – розповідає медикиня.

Але одного разу на ночівлю до неї попросилася сусідка з сином. Зоя підозрює, саме вона здала її російським військовим.

«Скоріше за все. Не скоріше за все, а так воно і є. Сусідка мене здала «оркам» (ще із 2014-го року російських військових та проросійських бойовиків в Україні почали називати «орками», оскільки як і вигадані істоти з романів Джона Толкіна, вони відзначаються нелюдськістю, варварством, жорстокістю (це зафіксовано міжнародними правозахисними організаціями і ООН) – ред.). Вона в мене лише ночувала, а вдень йшла до себе. Вони її там провідували, потім вони почали носити їй технічну воду. В нас навіть розмови були такі, які послуги треба надавати «оркам», щоб вони носили тобі воду. Потім вони її десь забрали», – каже пані Зоя.

Незабаром інші сусіди попередили Зою, що її розшукують російські окупанти. Зоя тоді ночувати почала ходити в підвали до односельців. Як саме виглядає жінка, росіяни не знали:

«Ох, то було страшно, ночували ми в підвалі, і коли вони заходять, і з автоматами виводять всіх на коридор, коли кажуть, ми шукаємо таку-то. І ти стоїш, серце калатається, і ти не знаєш, чи здадуть тебе свої ж, чи не здадуть. Ото було страшно»

Зоя Ковалець під час чергування на стабілізаційному пункті

Сусіди Зою не виказали російським військовим.

Зоя пригадує, як одна з родин прихистила її у своєму підвалі, там у них було вільне ліжко. Коли Зоя відпочивала, російські солдати вкотре прийшли шукати її:

«Я пам'ятаю це ліжко, в якому сітка прогиналася майже до підлоги. І був сусідський хлопчик Стасік. Вони прийшли, я зрозуміла, що мене шукають, і я пам'ятаю, що я сповзла під ковдрою, і це мене врятувало. Коли я лежала на цьому прогнутому ліжку, мене було не видно. І у мене до цих пір, ви знаєте, такий осад: я не можу пояснити ці відчуття, бо я ховалася за спиною цієї дитини. Розумієте?! Якби я вийшла, то ще не факт, що вони б не постріляли нас там усіх. Бо якби тільки мене одну... І потім, щоб я не казала, все-таки страх він присутній, розумієте»

А ще був випадок, коли місцева депутатка Ковбель Ольга Львівна напоїла російського військового, щоб врятувати Зою:

«Із першого під'їзду Ольга Львівна. Вона нині покійна, вона потрапила під обстріл і загинула. Вона тоді якось налагодила розмову з цими «орками», вони всі пішли, залишився один, чергувати. І вона з ним завела таку розмову, щось там про маму, про те, про се і запропонувала йому випити. Він погодився, але він не виходив. І коли вона принесла йому пляшку, він напився і заснув. А Ольга Львівна забрала мене до себе в квартиру. Я відсиділася в її квартирі. А тоді я викинула свою куртку, бо сказали, що вони нібито знають у чому я одягнена. Як я тоді тікала! Боже, де я тільки не бігала, де я тільки ховалася: по смітниках, і попід залізницею. Я боялася йти до знайомих, бо я думала, щоб не накликати біду на інших людей. Було холодно, це був березень…»

Як виїхала з окупації?

Два місяці Зоя пробула в окупації. Їй вдалося вийти, коли російські військові невеликими групами почали випускати цивільних.

Зоя каже, росіяни спеціально дозволили тоді евакуацію людей, щоб прикрити себе, адже під час неї обстріли з боку ЗСУ призупинялися:

«Я ризикувала. Одяглася дуже скромно, в драних спортивних штанах. Старенький велосипед і поприкручувала, я значить всіх своїх тваринок. В мене були органайзери для перевозки. Свинки, в мене були звичайні хом’яки, хом’ячки джунгарики, папуги кокарі, папуги хвилясті, в мене були черепахи, в мене були декоративні жабенята. Дві собаки, то я всіх тваринок вивезла. Можливо вони відволікли увагу. Мене запитали на виході телефон. Я телефон свій сховала, а в мене був мамин старенький, він був на той час вже зламаний. Я йому показала, він давив на той телефон, я кажу, що ж ти давиш, він не заряджений, він не працює. І він так психанув, значить, пустив мене»

Проте дорога, якою російській військові дозволили виходити людям, була замінована:

«Були протитанкові, протипіхотні міни. То треба було йти дуже уважно, бо їх було навіть видно. Вони притрушені були таким дрібним гравієм. Але їх було видно. Можна було піти іншою дорогою, скоротити шлях. Також вийти на Зеленодольськ, але вийти з іншої сторони дамби. Тудою було б набагато ближче, але тудою нас не пускали»

Зоя з онуком в деокупованому Високопіллі на Херсонщині. З особистого архіву Зої Ковалець

У Зеленодольську людей зустрічали волонтери.

Зоя зв’язалася зі своїм сином, він забрав її до себе у Кривий Ріг.

Жінка згадує, з окупації вона вийшла в суботу ввечері, а на ранок понеділка вже була в місцевій лікарні, яку перепрофілювали під шпиталь. Там вона вперше приймала поранених бійців.

Збройні сили України звільнили Високопілля 3 вересня 2022 року.

Прапор України в той день українські військові встановили на будівлі саме тієї лікарні навпроти якої жила Зоя, де колись працювала, в якій російські військові облаштували свій командний пункт.

Після звільнення селища стало відомо і про воєнні злочини російських загарбників, зокрема, розстріли та зґвалтування місцевих мешканців.

«Вже коли звільнили селище, то знайшли складені трупи в підвалі, то десь на території занедбаної харчосмакової фабрики, там вони просто складували тіла людей. Деяких забирали, люди взагалі пропадали. Забрали і все, і немає»,– каже Зоя Ковалець.

Стабпункт: цукерки в калюжі крові

Мобілізуватися Зоя Ковалець хотіла одразу як вийшла з окупації, та у військкоматі їй спочатку відмовили. А в лютому 2023 року зателефонували самі. І вже в квітні, після базової військової підготовки та курсу такмеду, медикиня потрапила в 47-у бригаду ЗСУ, де служить дотепер.

Спочатку операційна медсестра потрапила на Запорізький напрямок, в передову хірургічну групу.

Ковалець зізнається, цей період вона вважає найважчим, не так через її перший фронтовий досвід, як через великий наплив поранених та відсутність операційних медсестер:

«По-перше, було дуже багато поранених. Проміжків для відпочинку не було від слова взагалі. Було дуже важко. І важко було в плані того, що не було операційних сестер. У мене в напарниках були лор, медбрат, дівчинка була рентгенлаборант, і дитяча інфекційна, і хлопчик був працівник зі складу медичної техніки. Та кого тільки не було, розумієте»

Медики стабілізують пораненого

Зоя додає, справа навіть не у фізичному навантаженні, важко було адаптуватися морально:

«Якщо порівнювати напрямки, то Запорізький напрямок, я б його так назвала «молодий». Дуже багато було молоді. Військовослужбовців мого віку були взагалі одиниці. Можливо були трошки молодші, но основна маса була молодь. Коли привозили цих хлопців: відірвані руки, відірвані ноги чи там інші якісь травми. Це було дуже важко морально. Вони пішли потоком, їх настільки багато, і були такі випадки, що ти весь час не можеш викинути їх з голови, ти весь час думаєш, а що там, а як там, а чи вдалося, чи прооперували, чи він вижив. Мені одна колега сказала, перестань про це думати. Я не могла зрозуміти, як це можна перестати думати, але вона сказала, ти так собі з'їси нервову систему, тобі треба ставитись до цього, як до роботи»

Медикиня зізнається, окремі випадки назавжди врізалися у пам’ять:

«Коли перекладали хлопчика, знімала одяг і посипалися цукерки, а йому було рочків за двадцять. Це дитина, яка любить цукерки. Розумієте, суто по-материнськи це було важко сприймати. А мене потім питають, а цей хлопчик вижив, а я не знаю. Я пам'ятаю тільки оце молоде обличчя і пам'ятаю цукерки, які випадають в калюжу крові. Все, що було далі, я не знаю. Це важко, дійсно важко.

Ще були такі випадки, вони начебто і не мають ніякого значення, але, наприклад, коли привезли хлопчика, скажем так, привезли живого, але хлопчик не вижив. І коли тіло розслабилось, у нього із долоні випала малесенька іграшка. Вона випала, коли ми працювали, я ще пам'ятаю, я її так пожбурила ногою, бо ти не можеш нахилятися у процесі роботи. Потім, коли його вже пакували в цей пакет, я підняла її і віддаю санітару, а він каже, викинь у смітник.

А я кажу, а як їй можна викинути? Людина в останній свій подих вона тримала цю іграшку в руках. Можливо, тій жінці, тій дитині, це буде щось означати, що тато до останнього подиху думав про цю дитину. Не просто ж так він їй тримав цю іграшку. Кажу, хочеш викинь сам, я не можу, у мене рука не підніметься її викинути. Розумієте, і такі моменти, вони як слайди, і цих моментів багато, воно так нашаровується, а потім воно тебе наздоганяє»

За цей час медикиня змінила не одну локацію, була на Донецькому та

Авдіївському напрямках. На Сумщині, де вони зараз, такого великого потоку поранених немає. Ситуація на фронті стабілізована. Під час чергування медики очікують в бліндажі.

Зоя показує їх побут. На ліжку автомат, над ліжком – малюнки дітей. З кишені Зоя дістає подарунок від свого сина - її талісман. Каже, саме родина – син та троє онуків – не дають їй опускати руки, коли важко.

«Соромно перед дітьми просто сказати, що бабуся заіржавіла, тому з усіх сил стараюся якось тримати себе в формі, фізично і морально, щоб не було просто соромно перед онуками», – каже Зоя.

Відволіктися від важких думок їй допомагають ще мотоцикли.

Зоя зі своїм сином. З особистого архіву Зої Ковалець

Байкерка

Зоя – байкерка. На службі в Сумах вона теж на мотоциклі. Ганяє, коли є нагода.

«Якщо чесно він був незапланований, ми одного разу були в місті з колегою, він захотів подивитися, а так трапилося, що подивився він, а купила я», – сміється жінка.

Мотоциклами Зоя захоплюється ще з дитинства.

Свій позивний «Кіборг» вона отримала ще задовго до служби в армії від друзів-байкерів, після того, як потрапила в аварію.

«У мене було багато пластин, шурупів, і на той час так зачепилося за мною це, і хлопці прозвали, так воно зачепилося до цього часу», – ділиться Зоя.

Тепер мріє разом із сином на байку об'їхати всю Україну.

«Це емоції, я відпочиваю, розумієте. Я коли за кермом, я не відчуваю ні часу, ні втоми, це те, що дає відпочити мізкам, такий драйв, адреналін», – каже медикиня.