«У Кремлі тоді жертв не рахували» – історик Станіслав Кульчицький про Голодомор 1932-1933 років

Дев’яносто років тому, восени 1932 року, більшовицький режим, щоб упокорити український народ, пішов на вчинення страшного злочину – вбивав українців голодом, зауважують дослідники і очевидці.

Що спонукало Сталіна піти на такий крок, якими методами був організований штучний голод? Про це «Історична Свобода» говорила з істориком Станіславом Кульчицьким.

Історична Свобода | «У Кремлі тоді жертв не рахували» – історик Станіслав Кульчицький про Голодомор 1932-1933 років

– 90 років тому, аби упокорити Україну, українців вбивали голодом. Зараз Росія не змогла перемогти Україну у відкритому бою. І тому, аби змусити українців до покори, намагається душити «енергетичним голодом»?

– Звичайно, це так. Сьогодні Росія все робить для того, щоб знищити українців, якщо їх не можна підкорити, перетворити на малоросіян.

Часто кажуть, що в Україні були голодомори у множині. В принципі це вірно. Тому що голод був у 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 роках. Але все-таки треба виділити один Голодомор, коли найбільше людей загинуло.

– Хочу звернути увагу на один документ, який був ухвалений 90 років тому, 14 грудня 1932 року, в Москві на спільному засіданні ЦК ВКП(б) і Ради народних комісарів: «Про хлібозаготівлі в Україні, на Північному Кавказі та в Західній області». Серед іншого, там йдеться, що «легковажна… не більшовицька «українізація» майже половини районів Північного Кавказу при повній відсутності контролю за українізацією школи та друку з боку крайових органів, дала легальну форму ворогам радянської влади для організації спротиву заходам і завданням радянської влади з боку куркулів, офіцерства, реемігрантів-козаків, учасників Кубанської Ради і т.д.».

У більшовиків був такий термін – змичка. Це коли одне пов’язане з іншим. Цей документ доволі великий, але звідти неочевидно: де змичка між національним і аграрним, між українізацією і хлібозаготівлями?

– Змичка полягала в тому, що є соціальний, економічний і національний бік справи. Серед національних республік Україна найбільше турбувала Сталіна.

Почну з такого парадоксального твердження, що в 1932 році і раніше існувало три України. Перша Україна – це західноукраїнські області, які тоді перебували під владою Польщі. Там був Пілсудський, якого Сталін вважав особистим ворогом. Друга – це радянська Україна, тоді ще з центром у Харкові. Сталін остерігався: якщо щось почнеться в центральній Україні, то це буде дуже небезпечно, бо може втрутитися Польща.

Поштова листівка із зображенням мапи України «Carte de L’Ukraine». Червоним кольором позначено територію, яка потрапила до складу СРСР. Ця листівка була видана в Бельгії у 1930-х роках

А була ще третя Україна – Кубанська. За переписом 1926 року, в Кубанському окрузі 915 тисяч українців. Тобто в 1932 році – вже більше мільйона. І вони активно спілкувалися з основною Україною – з Харковом, з Києвом. І з боку радянської України, і з боку кубанців почалися такі заявки: давайте возз’єднаємося. Це набувало таких масштабів, що в Москві почали турбуватися.

– Але чому хлібозаготівлі стали приводом для згортання українізації на Кубані?

– У постанові, яку ви процитували, ясно сказано, що ось ці колишні офіцери, члени Кубанської Ради, куркулі і так далі стримують заготівлю хліба.

Станіслав Кульчицький

Починаючи з 1930 року, хлібозаготівлі в Україні та на Кубані фактично являли собою ту ж саму продрозверстку, яка була в 1919-1920 роках. Ленін скасував її в березні 1921 року, запровадивши натомість Нову економічну політику.

Починаючи з 1930 року, селянство дуже бідувало, тому що на них наклали такий вантаж хлібозаготівель, що вони ледь-ледь справлялися. Але вони відвоювали в 1930 році присадибну ділянку. Тому що Сталін хотів суцільну колективізацію, тобто насадити комуни. Ні, селяни, в першу чергу українські, хоча російські теж підключалися, дали відсіч. Але все-таки в 1930 році основна небезпека йшла від України. І Сталін відступив.

У 1930 році хлібозаготівлі вже репресивні, тому що були дуже високі, порівняно з попередніми роками. В 1931 році вони не зменшуються, а збільшуються. Стільки забрали хліба з України, що в першій половині 1932 року в Україні стався голод. Не всюди – близько 150 районів із 450 почали голодувати, причому сильно голодувати, навіть реєстрували випадки канібалізму.

І тут треба наголосити на тому, що треба відділяти першу половину 1932 року від другої половини 1932-го і 1933 року. Той голод, який був у першій половині 1932 року, в Кремлі серйозно сприйняли. Там бачили, що це результат хлібозаготівель. У Кремлі хотіли забезпечити посівну кампанію 1932 року, а для цього треба було вийти зі стану голоду. І тоді Сталін зупинив деякі кораблі, які вже стояли в Одесі з вантажем кукурудзи і пшениці, і направив ці вантажі до голодуючих районів. Також у чотирьох країнах закупили деякі партії хліба і відправили до інших регіонів, щоб з України не постачати. Крім того, консервні заводи, яких в Україні було досить багато, отримали таку інструкцію, щоб певну кількість своєї продукції віддати в голодуючі райони. Далі близько трьох мільйонів селян поїхали в Білорусь чи в Росію, де не було сутужно з хлібом. Щось вони брали з собою на обмін, навіть царські червонці залишалися ще у селян, і привозили додому хліб. Влада теж не зупиняла цього.

Я все це перелічив, щоб показати: той голод, який був у першій половині 1932 року, не був бажаний для Сталіна.

А тепер перейдемо до голоду другої половини 1932 року і, ясна річ, 1933 рік. Сталін не зупинив продрозверстку під час заготівлі хліба, під час жнив 1932 року. І селяни побачили, що хліб забирають так, як забирали в 1930-1931 роках. А на той час майже всі селяни вже були в колгоспі. І тоді селяни перестали працювати у колгоспах. Це був не організований, а стихійний саботаж. Бо жодних організацій між селянами не дозволялося. Але це був дуже дружній саботаж: осіння сівба і хлібозаготівлі в другій половині 1932 року практично провалилися. Селяни почали ховати свій хліб, який у них був, зовсім невеликі запаси.

Натомість Сталін дав команду чекістам – і почалися обшуки. Балицький, який стояв на чолі українських чекістів, доповідав, що з 1 грудня 1932 року до 21 січня 1933 року чекісти викрили 15 тисяч «ям» у будівлях селян і 620 «чорних комор» у колгоспах. У «чорних коморах» ховали необлікований хліб, який не хотіли здавати державі. При цьому чекісти залучали кінооператорів. А в містах тоді, коли в кінотеатрах показували якийсь фільм, то перед ним показували кіножурнал. І ось кінооператори фіксували оці «ями», щоби вбити клин між міським населенням і українськими селянами, які «хочуть кістлявою рукою голоду задушити радянську владу і міське населення».

Пошук хліба в одному з селянських дворів, Гришинський район Донецької області, перша половина 1930-х років

Тоді чекісти розбудували щільну мережу сексотів, завдяки якій знали, що робиться не тільки у кожному місті, а й у кожному селі. І вони почали доповідати про «гострі настрої» в українському селянстві. Отже, з одного боку, саботаж, з іншого – назрівання того, що вже було у 1930 році. Тоді Сталін мусив написати статтю «Запаморочення від успіхів» і заспокоїти селян. В 1930 році селянам віддали присадибну ділянку з коровою, птицею і так далі. А тут в другій половині 1932 року знову провал хлібозаготівель і «гострі настрої»!

Тут треба розуміти, що Сталін на початку 1930-х ще був безумовним одноосібним диктатором. Тобто Сталін після війни – це вже інша людина. А в 1932 році деякі радянські службові особи негласно порушували питання про те, що цей генсек нас не туди веде, треба його звільняти. І в цій ситуації Сталін вирішив використати досвід Леніна.

У 1921 році, коли трапився колосальний голод в південних губерніях України і в Поволжі, Ленін уклав договір з ARA, Американською адміністрацією допомоги. В червні 1921 року ARA пішла у Поволжя і почала рятувати людей. Але про Україну мовчали! Бо Україна тоді була заполонена сотнями повстанських загонів! Тому Ленін просто дозволив голоду нищити українське село. Внаслідок цього повстанський рух зник. Сталін цим досвідом і скористався.

Глава радянського уряду Молотов очолював надзвичайну комісію з хлібозаготівель в Україні, а Каганович – на Північному Кавказі, на Кубані. Там він «чорні дошки» придумав. І негайно, впродовж кількох днів, досвід «чорних дощок» поширили на основну частину України. Тут було приблизно до тисячі сіл, біля яких стояла «чорна дошка»: «Ти заборгував по хлібозаготівлях!». Міліція оточувала ці села. Як писав у рапорті італійський консул у Харкові, коли оточували село, то з нього нікого не випускали і забирали там всю їжу. Не лише хліб, якщо він був, а всю їжу! І таким чином населення в «чорних дошках» просто-напросто гинуло від голоду.

Відтак 1 січня 1933 року Сталін звернувся до харківського керівництва з дорученням попередити українське селянство про те, що треба віддати державі той хліб, який «був вкрадений у держави». А якщо будуть опиратися, то діяти проти селян, відповідно до закону «про п’ять колосків».

– Його ще називали закон «сім-вісім»: «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і зміцнення соціалістичної власності».

– Так-так. Це був дуже жорсткий закон у тому розумінні, що там йшло до розстрілу. Якщо на весь цей лист сталінський подивитися, то перше – здавай, якщо не здають, то треба обшуки робити. Тобто це була інструкція про налагодження суцільних обшуків на всій території України і Кубані. Тут вже не лише села з «чорними дошками».

До цього були підключені «незаможники». Їм, як премію, віддавали все, крім хліба, який забирали. Але хліба було зовсім мало. Балицький доповідав про приблизно 2 мільйони пудів. Хоча Україна «заборгувала», як то казали, десятки мільйонів пудів. І в результаті, як пилососом, все продовольство тривалого зберігання, яке селяни залишали до нового врожаю, в них забрали. Це перша ланка сталінської репресивної акції, спрямованої проти України та Кубані.

Друга акція – це фізична блокада. Вся Україна була оточена, хіба пішки можна було йти в Росію чи в Білорусь. Голодні люди йшли і по дорозі помирали.

Третя акція – інформаційна блокада. Ніхто не знав, що робиться в сусідньому районі. І ця інформаційна блокада тривала до грудня 1987 року, коли перший секретар ЦК КПУ Щербицький на ювілейному засіданні визнав, що був голод, «викликаний кліматичними умовами».

Отже, ось ці три акції: вилучення всієї їжі, фізична та інформаційна блокади. І на завершення була ще й четверта акція: допомога держави продовольством, фуражем і насінням для того, щоб забезпечити посівну кампанію 1933 року. Тоді казали не про голод, а що «селяни потерпають від тимчасових продовольчих труднощів», то треба їм допомогти. Але допомога була тільки на польових станах колгоспів і радгоспів. Тобто людям, які ще зберігали фізичну здатність працювати.

– Криза хлібозаготівель була по всьому СРСР. Чому саме українські і кубанські селяни опинилися на вістрі атаки більшовицького режиму?

– Україна і Кубань були найбільшими постачальниками товарного хліба і чинили активний спротив колективізації. Сталін в одному з листів до Кагановича зізнався: «Україну ми можемо втратити». Це 11 серпня 1932 року. Якби «гострі настрої» переросли у вибух, то все палало би, а на Кубані підтримали б.

– В Кремлі уявляли масштаби голоду на початку 1933 року?

– Вони жертв не рахували. І в результаті виникла ситуація з переписом 1937 року. Це другий після 1926 року. Коли почали підраховувати кількість населення, то визнали, що дані по Україні не можуть бути опубліковані. Тому що в Україні було менше населення, ніж в 1926 році. Переписників звинуватили в підробці результатів. Тільки у 1939 році проводели перепис, причому з «поправками» деякими, і в підсумку отримали трошки-трошки більше населення, ніж у 1926 році.

– Між іншим, про переписи. За переписом 1926 року, українці становлять на Кубані 62,2% населення, а за переписом 1939 року – лише, 4,7%.

– Ясна річ, загинуло багато українців. Основна ж частина втрат полягає в тому, що їх просто перестали записувати українцями. Мабуть, тільки найбільш хоробрі наполягали на тому, що я – українець.

«Красноармейская звезда», 2 січня 1933 року, відсканована перша шпальта числа. Матеріал виставки «Рассекреченая трагедия: Голод на Кубани 1932-33» Краснодарського державного історико-археологічного музею-заповідника ім. Феліцина

– Треба ще врахувати депортації. У постанові від 14 грудня, серед іншого, йшлося про виселення «в північні області СРСР» всіх мешканців станиці Полтавської, «за винятком дійсно відданих радянській владі».

– Менше п’яти станиць подібним чином були виселені. Але виселили саме ті станиці, де було осердя українського руху.

ВІДЕОСВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ ГОЛОДОМОРУ

Голодомор 1932-33 років: свідчення, дослідження, факти

Історії українських розкуркулених

Читайте ще тут:

230 років тому: як Кубань ставала українською

Російські фейки про історію півдня України: на них будується пропаганда

Русифікація проти українізації. Україна у 1920–1930-х роках

«Історичний фактчекінг» поглядів Путіна: історики називають факти, якими маніпулює президент Росії

Український Таганріг. У 1926 році українці становили понад 70 відсотків населення Таганрозького округу

Листи з Донбасу 30-х років: що побачив інженер-іноземець на сході України під час Голодомору?

Список розстріляних у Сандармоху українців і вихідців з України