Від Острозьких до Симиренків. Культурний спротив українських меценатів Російській імперії: факти

Українське меценатство на Наддніпрянщині у ХІХ столітті існувало та розвивалось під суворим тиском Російської імперії. Політика асиміляції, зокрема видання Валуєвського циркуляра18 липня 1863 року міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро Валуєв у відповідь на запит Київського цензурного комітету видав таємний відомчий циркуляр під заголовком «Про книги, що видаються для народу малоросійською говіркою». Міністр звертав увагу чиновників цензурного відомства на масове видання українською мовою підручників та книг для народу і пояснював це суто політичними мотивами, оскільки, на його переконання, «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Валуєв наголошував, що тим, хто вважає українську мову зрозумілішою для народу, ніж російська, (цитата) «більшість самих малоросів закидають сепаратистські задуми, ворожі Росії та погибельні для Малоросії».

Особливо небезпечним міністру видавалося те, що прагнення українських інтелігентів дати своєму народові освіту рідною мовою збігалося з польськими політичними домаганнями. Відтак, циркуляр приписував цензорам дозволяти до друку українською мовою тільки художні твори.
Натомість видання українською мовою релігійної, шкільної та іншої призначеної для народу літератури мало бути призупинено до ухвалення окремого урядового рішення.
Валуєвський циркуляр був схвалений імператором Олександром Другим та розісланий для виконання Київському, Віленському, Ризькому, Одеському і Петербурзькому цензурним комітетам, а також окремим цензорам у Казані та Дерпті (нині Тарту).
Відтоді цензори часто забороняли видання будь-яких українських книг, так що вже через 8 років, за висловом історика Миколи Костомарова, українська література в кордонах Російської імперії фактично припинила своє існування. (1863 року), Емського указу30 травня 1876 року російський цар Олександр Другий підписав Емський указ, яким заборонив видавати і ввозити з-за кордону українські книги, влаштовувати театральні вистави і викладати у школах українською мовою та навіть друкувати україномовні тексти до нот.
Ні Валуєвський циркуляр, ані Емський указ формально ніколи не були скасовані. (1876 року) мали на меті зупинити розвиток питомо української культури та звести до мінімуму використання української мови. Але з'явилися українські меценати, які всупереч цьому тиску почали фінансувати українські проєкти.

• Як зароджувалося меценатство в Україні?
• Чому заможні українці в ХІХ столітті – першій половині ХХ століття вкладали гроші у культуру?
• Звідки у них сформувалася відповідальність перед народом, щоб зберегти українське для нащадків?

Відповідь на ці питання можна знайти зокрема на виставці «До/Нації» у Національному заповіднику «Софія Київська» у Києві. Острозька Біблія XVI століття, Требник митрополита Петра Могили XVII століття, офорти Тараса Шевченка, ескізи Анатоля Петрицького та ще інші українські пам’ятки представлені тут, збереглися завдяки українським меценатам, для яких українська культура, формування української нації, держави були справою життя. До того ж, це історія успішних людей, які у свій час змогли реалізувати сміливі ідеї, досягнути фінансового успіху і увійти в історію як меценати.

Виставка «До/Нації» у Національному заповіднику «Софія Київська» представляє пів сотні експонатів, з яких зрозуміло, ким були українські меценати, як вони підтримували українське мистецтво, науку, освіту і який внесок зробили в українську державу. Їхні справи досі живуть.

Костянтин-Василь Острозький, Галшка Гулевичівна, Безбородьки, Терещенки, Ханенки, Попови, Симиренки. В історію українського меценатства вписане велике ім’я митрополита УГКЦ, графа Андрея Шептицького, а також графа, засновника Природознавчого музею у Львові Володимира Дідушицького.

Культура меценатства почалась у час пізнього середньовіччя. А вже меценатство у повному розумінні, за даними дослідників, почалось від Волинського князя Костянтина-Василя Острозького, який у 1576 році заснував в Острозі науковий осередок, що займався підготовкою видання Острозької Біблії.

Книгодрукар Іван Федорович (Федоров) спеціально приїхав в Острог працювати. Його вигнали з Москви за нововведення ‒ книгодрукування. Перше повне видання Біблії вийшло у 1581 році і саме завдяки їй народилась Острозька академія.

«Володимир Великий, Ярослав Мудрий і навіть Мазепа теж були меценатами, але тут важко розділити державні і приватні кошти. Власне, традиція українського меценатства виникла від Острозьких, коли була потреба дати українську відповідь на контрреформацію, тому Острозькі вкладають кошти, і на виставці можна побачити Острозьку Біблію. Було затрачено величезні гроші. Галшка Гулевичівна – меценатка у Києві. І це давня традиція меценатства, а в ХІХ столітті було чисте меценатство, яке мало різні мотивації, чому меценати починають вкладати гроші. І таких людей, які вкладали саме в український рух, не так багато. Є дуже велике число тих, ті ж Ханенки, Терещенки, які вкладали гроші у проєкти, не переслідуючи саму мету формування української модерної нації. Вони більше вже долучилися опосередковано, як Лев Бродський.

Але була низка тих меценатів, які обрали національно-свідомий струмінь, – а це Євген Чикаленко, частково Тарновські, митрополит Андрей Шептицький, Симиренки, Ґалаґани, які свідомо формували українську модерну націю», ‒ говорить Дмитро Гордієнко, провідний науковий співробітник Національного заповідника «Софія Київська».

Українські пам’ятки представлені на виставці «До/Нації» у Національному заповіднику «Софія Київська»

Релігійні традиції, зокрема, спонукали до меценатства заможних українців, вони були людьми набожними, кажуть дослідники. Митрополит Петро Могила за власні гроші відновив у Києві Софійський собор, Десятинну і Трьохсвятительську, заснував і утримував Колегіум, який згодом став Києво-Могилянською академією.

Родина Бродських побудувала лікарню, синагогу, гімназію, училище, Бессарабський ринок, Політехнічний інститут, Художній музей, Театр оперети у Києві.

Микола Терещенко пожертвував два з половиною мільйони рублів Києву, Михайло Дегтярьов ‒ удвічі більше.

Меценатство у ХІХ столітті було поширене по всій Україні. Втім, чому Євген Чикаленко проникся ідеєю української держави? Як і «фанатичний» українець Олексій Алчевський, який створив великі металургійні підприємства на Донбасі, вкладав великі гроші в український рух і зазнав репресій за це, зауважують науковці, померши під колесами потяга: офіційно казали про самогубство, а от дослідники кажуть про замовне вбивство у Російській імперії.

Газета «Рада» – щоденна українська громадсько-політична, економічна і літературна газета ліберального напряму українською мовою, яка виходила у 1906–1919 роках. Її видавав і фінансував Євген Чикаленко

Платон Симиренко, предки якого були козаками, перший запустив паровий пісково-рафінадний завод, започаткувавши сучасне е виробництво цукру-піску та рафінаду. Він займав перші позиції в Європі, був засновником раціонального садівництва в Україні, але Росія не могла вибачити йому ані успіху, ані передусім видання «Кобзаря» Тараса Шевченка. Син Левко Симиренко яблука ‒ зелений ранет ‒ назвав на честь батька «Симиренка».

«Ці люди були свідомі того, що, вкладаючи гроші в українську культуру, вони наражаються на неприємності з боку Російської імперії. А що їх спонукало? Що Шевченка спонукало писати такі «крамольні» вірші? Що спонукало стати на український ґрунт Володимира Антоновича і бути в меншості?! А Михайла Драгоманова піти з класичної історії, який був у числі перших, кого з Київського університету відправили за кордон для підготовки до професорського звання, і він повернувся?! І він замість блискучої наукової кар’єри обрав українську ідентичність. Це просто друга невідома сторона на сьогодні. Це якась метафізика, меценати починають розвивати український рух», ‒ наголошує Дмитро Гордієнко.

І список цих українців можна продовжити. Григорій Ґалаґан у пам'ять про єдиного сина Павла Ґалаґана, який помер у 16-річному віці, але, попри молодість, був заангажований в український рух, заснував приватну колегію у Києві на честь сина, вкладав гроші в освіту. Його син носив вишиванку, розмовляв українською мовою, спілкувався з селянами.

«Син Ґалаґана, чиї батьки вдома розмовляли російською, почав говорити українською, і батьки у пам'ять про дитину теж починають говорити українською. Графиня Єлизавета Милорадович-Скоропадська пам’ятала своє походження від гетьмана. Тарновський ‒ від старшини. Ґалаґани – теж від старшини.

Василь Тарновський-старший приймав Шевченка. Тарновський був меценатом, покровителем культури. Качанівка для Шевченка було улюблене місце, і вже Василь Тарновський-молодший у пам'ять про батька збирав Шевченківську спадщину. Такі шляхи були різні, але спільно вони привели до того, що утворилась модерна нація, всупереч всім державним заборонам», ‒ зауважує науковець Дмитро Гордієнко.

Спротив Російській імперії

Організатори виставки зробили інфографіку, у якій показали українське меценатство як культурний спротив Російській імперії.

• 1789 року на замовлення імператриці Катерини ІІ в Санкт-Петербурзі видали «Сравнительний словарь всех язиков», у якому українська мова описується як «російська, спотворена польською». У цьому ж році український меценат Максим Парпура за власний кошт видав перші три частини поеми Івана Котляревського «Енеїда». Землевласник Семен Кочубей згодом фінансував подальшу роботу Котляревського і авторське видання поеми.
• 30 липня 1863 року Валуєвський циркуляр заборонив публікацію релігійних, навчальних, освітніх книжок українською мовою на території Російської імперії. У відповідь, 1860-1870-ті меценати Христина та Олексій Алчевські відкривають недільні школи для жінок і дівчат з українською мовою викладання. Підтримує цю ідею і Єлизавета Милорадович-Скоропадська.
• 18 травня 1876 року Емський указ заборонив видавати українською мовою оригінальні літературні твори, тексти для нот, робити переклади з іноземних мов. І всупереч цьому в цьому році коштом Василя Симиренка, Миколи Лисенка, Михайла Старицького видають перше нецензуроване видання «Кобзаря» у Празі.

Українське меценатство ХІХ століття протистояло руйнівній політиці Російської імперії. А це відбулось тому, що заможні українці пам’ятали про своє походження, наголошують дослідники.

Вони були заможними людьми не в першому поколінні, походили переважно від козацьких старшин, були людьми віруючими. Вирвалися з кріпацтва, змогли викупити своїх родичів і стати заможними. Власне, кажуть, це й вирізняло меценатів ХІХ століття.

Підприємництво і культура

У ХІХ столітті утворився симбіоз підприємництва і культури. Олександр Кониський в Галичині почав розвивати українські видання Наукового товариства імені Шевченка. Єлизавета Милорадович-Скоропадська вкладала гроші й купувала видання в книгарні НТШ. На квартирі Кониського Олександр Барвінський і Володимир Антонович формували концепцію Галичини як українського П’ємонту, ідею соборності України, наголошують науковці.

Зал засідань НТШ у Львові

Митрополит Андрей Шептицький в тодішній Галичині фінансував не лише культурні українські проєкти, але й талановитих українців за свої гроші відправляв на навчання на Захід, в освітні заклади Європи. Створив музей і подарував йому не лише приміщення, але й понад три тисячі. Митрополит Андрей фінансував приватні українські школи, гімназії, заснував у Львові Богословську академію, безкоштовну «Народну лічницю» для всіх людей, незалежно від національності чи віросповідання, Дім сиріт після Першої світової війни, розвивав український кооперативний рух, Земельний банк.

Родина Шептицьких: графиня Софія Шептицька (уроджена Фредро), Леон біля матері, Станіслав, поруч сидить Роман (майбутній митрополит Андрей Шептицький), поза батьковими плечима Казимир і Олександр, який сидить біля батька Яна-Кантія. Краків, 1887 року

Що ж рухало цими заможними українцями?

«Це просто люди були відповідного походження, заможними не в першому поколінні. Вони жили, маючи перед собою перспективу спасіння, а ще вони вірили в Бога. Тоді меценати, окрім всього, були суспільно-активними людьми, котрі ще в ХІХ столітті, як Володимир Дідушицький, думали про суспільний розвиток. Дарували мистецькі колекції, опери, театри, створювали освітні заклади. Скарбек подарував театр Львову і хотів покращувати моральність суспільства, а не зафіксувати своє ім’я на будівлі. Ці меценати мали 10-15 генерацій предків, які не голодували, завжди були людьми честі, а також не бідними. Вони задумувалися про покращення суспільства як такого», ‒ говорить генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького, культуролог Тарас Возняк.

Тарас Возняк показує експозицію виставки правнучці Дідушицького Марії

Меценатство чи піар сьогодні?

Якщо у меценатів у ХІХ столітті – на початку ХХ століття була відповідальність перед Богом і народом, то переважно у сучасних заможних громадян України цього немає, зауважують співрозмовники Радіо Свобода.

Родина Алчевських: у центрі – Олексій Алчевський (1835–1901), Христина Алчевська (1841–1920); зліва-направо – Іван (сидить), Ганна, Григорій, Дмитро, Микола; на колінах – наймолодша донька Христя. Фото 1880-х років

Кажуть: виховання, пам'ять про велику культуру, велику державу, свій рід ‒ ці цінності втрачаються, та й доброчинність в Україні набрала цілком інших форм і змісту. Наприклад, феноменом є волонтерський рух у час російсько-української війни, який існує завдяки внескам і свідомості багатьох людей, які жертвують свої гроші на армію чи на допомогу тим, хто її потребує.

Водночас чимало заможних громадян України, які називають себе «меценатами», насправді є спонсорами і роблять піар на благодійності.

«Теперішні меценати, з огляду на те, що вони є людьми багатими в першому поколінні, ще не натішилися тими коштовними речами і дуже часто хочуть це бачити у себе в палацику. У ХІХ столітті люди зрозуміли, що без освіти, культури суспільство не буде мати шансів, не виходитиме з бідності, безперервних конфліктів. У тому й різниця з тими заможними українцями у ХІХ столітті і теперішніми. Втім, є європейські традиції в європейському контексті, і там багаті люди по-іншому дивляться на меценатство», – зауважує Тарас Возняк.

Меценат – це та людина, яка власні гроші вкладає в культуру, освіту, науку безкорисливо, не чекаючи якоїсь вигоди і навіть слова «дякую». Це те, що потрібно передовсім самій людині, яка підтримує культурний, освітній, науковий, медичний проєкти. Це внесок у майбутнє народу, держави. І це чітко можна побачити з тих справ, які зробили меценати в минулому, і це працює й сьогодні.

«У політику обрані люди, які ніде не були зауважені: ані у громадському русі, ані в бізнесі. Такий свідомий рабський набір, у них немає свідомості, відповідальності перед родиною, не кажучи про оточення. А культура залишається точкою неповернення, яку не можна знищити. Економіку російські ракети руйнують, а ось культурні коди неможливо зруйнувати, якщо діти з цим виростатимуть. Але культура без економіки не може існувати.

Меценати в ХІХ столітті творили модерну націю в умовах найтемнішого періоду історії України, коли здавалося, що все знищено. Будучи в меншості, а українські меценати поступались російським, польському національному руху, чехам в Україні, відбулася не Малоросія, а українська нація», ‒ каже Дмитро Гордієнко.

Українські пам’ятки, представлені на виставці «До/Нації» у Національному заповіднику «Софія Київська»

Організатори виставки «До/Нації» хочуть відновити історичну справедливість, імена людей, які своїм серцем і кишенею любили і творили Україну. А ще, кажуть, важливо на прикладі українських меценатів повернути позитивний образ відповідального бізнесу в Україні. І додають: якщо бізнес не просто заради збагачення чи власного добробуту, то він позитивний і веде до зростання нації, її могутності і тоді у виграшній ситуації всі.

Представлені 50 оригінальних пам’яток, але у процесі роботи над виставкою науковці відкривали нові і нові імена українських меценатів. Планують видати каталог, щоб популяризувати ідею меценатства.

Сільська церква, про вірян якої писала американська конгресвумен: що відбувається