«Куди ж я поїду?» Чи справді переселенцям не вистачає місць для розселення після евакуації

Люди часто відмовляються від евакуації, мотивуючи це тим, що їм ніде оселитися – хоча тимчасове житло гарантує держава. Тоді в чому причина? Коли люди не можуть знайти собі помешкання, вони інколи повертаються назад у прифронтові райони.

Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) зібрали дані Міністерства соцполітики, поспілкувалися з представниками громад, благодійниками та переселенцями, щоб з’ясувати:

• Куди насправді селяться люди після евакуації?
• Куди селять маломобільних людей, які потребують постійного догляду?
• Скільки насправді в Україні місць для евакуйованих?
• Чи справді їх не вистачає?
• Якщо вистачає, чому люди можуть все одно повертатися у зону бойових дій?
• Що робити, щоб поселити у тимчасове житло всіх ВПО, які його потребують?
• Що робити, аби система розселення працювала краще?

Геріатричний пансіонат у Підбужі

«Молилась Богу, плакала, сиділа, просила, щоб Бог хоч стіни зберіг. У мене там діти виросли. Дівчинку поховала, чоловіка поховала два роки тому. Тут батьки поховані», – розповідає жителька Дружківки Донецької області Людмила в автівці медеваку, який везе її на Харківщину. Жінка перенесла кілька інсультів, подбати про неї нікому.

Дім і літня кухня пенсіонерки згоріли під час обстрілу. Вона облаштувала житло у сараї. Людмилу в супроводі медичних працівників евакуюють на Харківщину представники гуманітарної місії «Проліска».

Спершу її відвезуть у транзитний пункт для надання юридичних послуг і пошуку житла. Разом з Людмилою там шукатимуть помешкання для жительки Костянтинівки Донецької області Олени. Вона – незряча, тож потребує спеціального супроводу.

«Я не бачу зовсім нічого. Жила в Миколаївці Костянтинівського району. Мене евакуювали в Кіндратівку. Чоловік помер ще до війни, молодший син загинув у 2014 році, старшого вбили в 2025 році. Це був обстріл. Нас евакуювали з сім’єю. Я у сестри жила, нашу хату розбомбили. Постійно бомблять, а дрони – це жахливо. Особливо оці «шахеди». Це нікуди вийти навіть неможливо», – ділиться жінка.

З транзитного пункту представники «Проліски» повезуть жінок більш комфортним транспортом до Лозової.

«Оскільки сьогоднішні наші старенькі – самотні, їм запропонують кілька варіантів, де вони зможуть, пробачте, доживати своє життя», – каже представник гуманітарної місії «Проліска» в Донецькій області Євген Ткачов.

Зазвичай маломобільних людей із прифронтових територій приймають їхні родичі. Ті, хто може обійтися без постійного догляду, селяться у державні або приватні гуртожитки, надані благодійними організаціями, або ж шукають помешкання самотужки.

На львівському вокзалі волонтери громадської організації «Птаха України» зустрічають евакуаційний потяг з Донеччини. Пенсіонерка Алла Масюченко прибула з Дружківки з чоловіком, донькою, онукою і трьома правнуками.

«Від дому нічого не залишилося, крім пічки», – каже жінка.

Родину Алли поселили у безкоштовному гуртожитку Львівської області, який надала місцева громада.

«Все життя – у валізі»: у Львові щодня приймають близько 30 переселенців з прифронту

Послідовність евакуації: від шелтеру – до МТП

Людей, які організовано виїжджають евакуаційними автобусами, у супроводі екіпажів поліції або волонтерів, спершу доправляють до транзитних центрів (їх ще називають шелтерами). Там їх реєструють і надають первинну допомогу.

Далі – спрямовують на розселення туди, де на момент евакуації є вільні місця. Ці місця називаються МТП – місця тимчасового проживання. Вони можуть розташовуватись в іншій області або віддаленій громаді, як у випадку з родиною Алли Масюченко. Зазвичай, попри назву, вони не є тимчасовими – людей звідти не виселяють роками.

Часто переселенці не хочуть від’їжджати далеко від дому. Жителька Куп’янська Анна Вербицька евакуювалась до Харкова, її поселили в гуртожитку. Жінка сама звернулася до волонтерської організації з проханням допомогти з виїздом.

«Вони спитали, скільки часу нам знадобиться, щоб зібрати речі. Мені знадобився буквально день. І наступного дня звідтіля вже виїхали. Вагалися, бо було шкода покидати житло, але зараз його вже немає, воно повністю зруйноване», – пригадує Анна.

Умовами проживання жінка задоволена.

«В кімнаті нас троє. Кухня спільна, свій санвузол, все влаштовує. Розповідали люди, що виїжджати страшно, що не нададуть ніякої допомоги – все надається стабільно. Тут лікарня поруч, можна в будь-яку секунду звернутися до лікаря. Ми ні за що не платимо, ніхто нічого не вимагає за проживання. Скільки потрібно часу, стільки і можна проживати. Хто хоче, той підшукує собі роботу: хтось – постійну, хтось – підробіток», – каже переселенка.

Якщо люди виїхали самостійно (не з поліцією, військовою адміністрацією чи екіпажем волонтерів), вони мають самі звернутися до ЦНАПу, управління соціального захисту або військової адміністрації за місцем перебування. Там перевіряють статус ВПО і наявність вільних місць. Якщо місця є – людей направляють у МТП і поселяють у нього.

«Є гарні приклади. Донецький соцзахист ділився тим, що на Рівненщині до кожної родини, яка приїжджала, підходили індивідуально під час державного розселення. Сім'ї з дітьми намагались селити в будиночки, де є школа поруч», – розповідає в програмі Донбас Реалії координатор напрямку евакуації благодійного фонду «Схід SOS» Ярослав Корнієнко.

Шелтер для переселенців у Дніпрі, грудень 2024 року

Чому тоді люди можуть повернутися у зону бойових дій?

Втім, трапляються випадки, коли через брак приміщень ВПО поселяють у лікарнях чи інших приміщеннях без перегородок, де відсутня приватність, або коли евакуйовані не можуть знайти житло, яке задовольняє їхні вимоги. Почувши про такі негативні історії, багато людей на прифронті не поспішають покидати своє житло під регулярними обстрілами, мовляв – «ми там нікому не потрібні».

Ось приклад з Лиману, де волонтери вмовляють подружжя пенсіонерів виїжджати, однак жоден не погоджується: «Ми боїмося. Всього боїмося. Залишимося тут», – каже мешканка з-за порогу своєї квартири.

«Ми ризикували життям, щоб доїхати до вас», – переконують волонтери, яких про евакуацію літніх попросили їхні діти.

Коли людям не вдається нормально влаштуватися, вони інколи повертаються у прифронтові райони. Донбас Реалії не раз писали про такі випадки.

В Україні немає критичного дефіциту місць для ВПО – цей факт Донбас Реалії підтвердили як в Міністерстві соціальної політики, так і представники організацій, які займаються евакуацією і розселенням людей. Але це не означає, що евакуйованих можна швидко й зручно поселити. Також часто ті, хто виїжджає самостійно, не отримують місць у МТП. Ось приклад колишньої жительки частини окупованої Луганської області Тетяни, яка нарікає на погане інформування щодо отримання житла від української влади.

Розбираємося, чому так відбувається.

Скільки в Україні місць для евакуйованих?

Станом на січень 2026 року в країні є 79 257 вільних місць для тимчасового проживання ВПО у 1116 будівлях (гуртожитках, модульних містечках, санаторіях, пансіонатах, переобладнаних школах тощо). Це цифри Міністерства соціальної політики у відповідь на запит Донбас Реалії.

Найбільше місць – у Дніпропетровській (137), Закарпатській (105) та Харківській (81) областях.

60% (658 МТП) перебувають у комунальній власності, тобто керуються місцевою владою. 30% (342 МТП) є державними об’єктами. 10% (116 МТП) створені за підтримки міжнародних організацій, благодійних фондів чи волонтерів, часто на приватній базі.

МТП фінансують із державного і місцевих бюджетів, а також через міжнародну гуманітарну допомогу (ООН, Міжнародна організація з міграції, Червоний Хрест та інші). Держава також надає компенсації закладам, які безкоштовно приймають переселенців.

Узагальнений перелік місць тимчасового проживання затверджується наказом Мінсоцполітики та формується на основі переліків, які подають обласні та міські військові адміністрації.

Кому належать МТП і хто їх створює?

За організацію розселення відповідають обласні та районні військові адміністрації разом із громадами. Саме вони координують, куди скеровувати людей і де є вільні місця.

МТП бувають двох основних типів:

Ті, що управляються приймаючими громадами. Приміщення належить громаді, де воно розташоване. Вона його утримує, управляє ним і заселяє переселенців. Комунальні витрати компенсує держава. Також можливе дофінансування з місцевого бюджету або за підтримки благодійників.

Ті, що управляються релокованими громадами. Громада, з якої евакуювалися люди, може орендувати приміщення в іншому регіоні та утримувати його за власний кошт. У такому випадку саме ця громада платить оренду й розселяє своїх мешканців.

Офіційний облік місць тимчасового проживання ведуть обласні військові адміністрації. Загальну координацію та нормативне регулювання забезпечує Міністерство соціальної політики України.

Розселення відбувається через військові адміністрації, органи соцзахисту або координаційні центри – залежно від того, чи це організована евакуація, чи людина звернулася самостійно.

Існують ще МТП, створені за кошти благодійних фондів або бізнесу. Зазвичай вони сучасніші й краще облаштовані, адже будуються або ремонтуються одразу під потреби переселенців. Але таких проєктів значно менше: вони забезпечують кращі умови, але не можуть покрити потребу в масштабах країни.

«Містечко Хансена» на Київщині – приклад приватної ініціативи житла для переселенців

На папері місця для евакуйованих є. Чому ж їх не вистачає?

Формально будівлі для ВПО не є переповненими. Проблеми є саме з комфортом поселення і з концентрацією МТП у віддалених від бойових дій регіонах. Ось чому.

На початку повномасштабної війни МТП створювалися як екстрене рішення. Під них виділяли спортзали, школи з рядами ліжок. Передбачалося, що це ненадовго. Згодом стало зрозуміло, що війна затягується і люди не можуть жити в таких умовах постійно. Тому була розроблена урядова постанова, яка визначила мінімальні стандарти для місць тимчасового проживання. Частину з них, які не відповідали цим критеріям, закрили, а інші переобладнали.

«Я ще не бачив за останні два з половиною роки, щоби людей оселяли в спортзалі, як це було в 2022-му», – розповідає Донбас Реалії координатор напрямку евакуації благодійного фонду «Схід SOS» Ярослав Корнієнко.

У громадах, де місцева влада й жителі були більш активними, почали працювати над покращенням умов: шукали фінансування та можливості зробити ці місця більш придатними для тривалого проживання, пояснює Донбас Реалії виконавча директорка благодійного фонду «Схід SOS» Катерина Скрипова.

Більшість будівель, куди розселяють евакуйованих, належать місцевій владі, й саме громади відповідають за їх утримання. Водночас державної програми масового ремонту МТП немає. Держава компенсує лише комунальні послуги. Тому ремонти та покращення умов проживання у багатьох випадках фінансуються благодійниками або міжнародними організаціями.

При цьому міжнародна допомога переважно спрямовується в прифронтові регіони, тоді як центральні та західні області отримують менше підтримки.

«Насправді переповнених областей поки немає. Є регіони з високим рівнем евакуйованих. Чому? По-перше, в більш віддалених і більш безпечних областях менше МТП, і туди спрямовується менше фінансування від благодійників. Основне фінансування, яке надають міжнародні донори, стосуються прифронтових областей. Домогтися, щоб було фінансування на центральні і західні регіони саме для того, щоб облаштувати ці місця і дати людям можливість переїхати з небезпечних регіонів в більш безпечні – це прямо виклик», – каже Катерина Скрипова.

З цим погоджується і голова Сіверськодонецької РДА Роман Власенко, який координує, зокрема, питання щодо розселення у МПТ переселенців із шести громад, що підпорядковуються його РДА.

«Наприклад, у Івано-Франківську є декілька шелтерів, створених місцевою адміністрацією. Вони практично повністю заповнені, а от місця в периферійних МТП є. Тобто глобально місць багато, вони повністю не заповнені. Але є географічний чинник», – пояснює він у коментарі Донбас Реалії.

Крім того, МТП, створені благодійниками, залежать від грантів. Якщо закінчився проєкт, МТП можуть закрити.

Також багато людей не хочуть або не мають змоги виїжджати далеко від дому. Вони переїжджають недалеко від лінії фронту, щоб мати змогу час від часу повертатися додому і перевіряти житло. Через це внутрішнє переміщення відбувається переважно в межах прифронтових регіонів, зокрема в Дніпропетровській та Харківській областях.

Екіпаж «Схід SOS» евакуює маломобільних людей з прифронтових територій

Виконавча директорка БФ «Схід SOS» наголошує: якщо дивитися стратегічно, проблема загострюватиметься, адже під час активних бойових дій (як наступальних, так і під час деокупації) відбуваються нові хвилі евакуації. Навіть після звільнення територій людей часто продовжують евакуйовувати, а повертаються вони лише тоді, коли ситуація стабілізується. Тобто в будь-якому випадку виникатимуть нові хвилі переміщення населення, і всіх цих людей потрібно буде десь розміщувати.

«Черга життя»: чому не вистачає місць для людей, які потребують догляду?

Деякі категорії людей стикаються з особливими труднощами. Найгострішою є ситуація з маломобільними, літніми та людьми з інвалідністю, які потребують постійного догляду.

Місць для постійного проживання зі стаціонарним доглядом в Україні – близько сотні, тоді як потреба значно більша. Через це виникає «черга життя»: людей евакуюють із прифронтових територій у транзитні центри, але вони змушені там чекати, поки знайдеться заклад для постійного розселення. Поки одну людину не переселять, не можна забрати наступну.

Після ухвалення постанови, яка дозволяє тимчасово розміщувати таких людей у лікарнях (до 30 днів), ситуація трохи полегшилась. Але це лише короткострокове рішення. Що далі робити з людиною, залишається проблемою.

Гуманітарна місія «Проліска» евакуює літнього чоловіка з Калинового

До того ж, зараз в Україні триває політика зменшення кількості великих інтернатних закладів (деінституалізація). За новими правилами, стаціонарний заклад має бути розрахований максимум на 35 осіб. В реальності багато геріатричних закладів і терцентрів наразі мають 80-400 місць.

«У таких закладах, навіть якщо місця є фізично, немає фінансової можливості у закладу забрати цю людину. Адже треба персонал, який буде ходити за нею, бо її треба годувати, бо треба оплачувати комунальні послуги. Тобто, ось цей перехідний період не спрогнозований, його немає», – розповідає Катерина Скрипова.

У результаті волонтери шукають місця буквально вручну – через особисті контакти з громадами і керівниками закладів.

Приклад житла для ВПО, яке фінансує бізнес: «Район №1»

Одна з ідей, яку пропонували співрозмовники Донбас Реалії – частково вирішувати проблему нестачі місць через активнішу участь українського бізнесу та раціональне використання наявних приміщень.

Донбас Реалії відвідали одне з містечок компактного проживання у селі Германівка на Київщині, яке функціонує за подібним принципом. Його створив благодійний фонд «Район №1» коштом українського бізнесом (міжнародна компанія з українським офісом). Містечко розраховане на 10 родин, які відбирають за конкурсом.

Одна з мешканок – Валентина – переселенка з Донецької області. Родина проживала поблизу лінії розмежування з 2014 року. Після початку повномасштабного вторгнення сім’я виїхала.

«З 2014 року ми весь час мешкали на лінії розмежування, наше село було найбільш крайньою точкою України і в нас вже в той час розпочалися бойові дії. Спочатку ми виїхали в Бердянськ, там ми побули місяць-півтора, потім повернулися додому. Весь цей час до 2022 року проживали там. Потім все почалося дуже різко, в 2022 році. Не було часу збирати речі, думати, куди виїжджати. Ми спочатку переїхали через два-три села до родичів, там прожили півтора місяця, а потім вже виїхали на Дніпропетровщину», – розповідає Валентина.

Переселенці з Донеччини про життя в благодійному МТП на Київщині

Житло залишилося на окупованій території. За словами жінки, воно випалене фосфором, тож «у нас зовсім нічого не залишилося». Родина подавала заявку через державні сервіси на компенсацію за зруйноване або втрачене майно, однак одержати відшкодування не вдалося, оскільки обстеження майна на окупованій території неможливе.

Після евакуації родина проживала в різних регіонах України, зокрема у Дніпропетровській та Полтавській областях. Житло орендували або користувалися тимчасовими варіантами розміщення. Нові помешкання шукали самостійно.

«Це було все орендоване житло за орендну плату, плюс комунальні послуги. Тому що коли ти приїжджаєш, наприклад, в населений пункт і звертаєшся до місцевої влади, вона не завжди може допомогти. Адже ми ж – не одні, нас – мільйони. Тож намагалися самі. Ми зверталися до місцевої влади на Дніпропетровщині. Просто на той момент, коли ми приїхали, туди переселилося вже багато людей. Нам просто сказали, що житла немає, їдьте далі», – згадує переселенка.

Інша мешканка містечка Євгенія також родом із Донецької області (район Мар’їнки-Вугледару). Після початку повномасштабної війни родина евакуювалася через небезпеку бойових дій. Їхнє житло було зруйноване. Родина Євгенії також подавала заявку на компенсацію, однак позитивного рішення не отримала через розташування майна на території активних бойових дій.

Після виїзду сім’я змінювала місце проживання, проживала в різних регіонах України. Помешкання шукали самостійно або за допомогою знайомих.

«Житло винаймали, знайомі допомогли знайти будиночок – дуже маленький, зате в ньому ми могли жити безкоштовно, сплачуючи лише за комунальні послуги. Там не було взагалі умов. Щоправда, в нас не було часу вже й шукати, щось обирати, тому ми погодилися на те, що є. Подаватися на державні програми не мали змоги, тому що в нас взагалі не було ні зв'язку, ні інтернету. В нас і світла вже місяць як не було. А вже треба було їхати і кудись заселятися», – розповідає жінка.

Євгенія подала заявку на участь у благодійному проєкті житлового містечка, пройшла відбір та переїхала із сином до наданого будинку в сільській громаді, її чоловік – військовий.

«Цей проєкт, в тому числі, має на меті підсилювати локальну економічну сталість. Тому одна із умов одержання будиночків – готовність родини до переїзду і до працевлаштування, до влаштування дітей в місцеві дитячі садочки, школи, бо все це в комплексі допомагає громаді втриматися», – розповідає голова проєктного відділу в БФ «Район №1» Катерина Терехова.

За її словами, родини повинні працювати, сплачувати податки в місцеву громаду, підтримувати місцеву освітню систему.

Як працює приватне МТП, створене бізнесом, на Київщині

«Ми маємо тут і Запорізьку область, і Донеччину, і Харківську. Здебільшого це якраз міста, які найбільше постраждали. Маємо декілька родин з Оріхова, родини з Донеччини, з Луганщини», – каже Терехова.

Проєкт соціального будівництва реалізували завдяки перемозі у внутрішньому конкурсі компанії.

«Вони щороку роблять конкурс, кожна країна пропонує свій проєкт для реалізації коштами компанії. І виграв проєкт соціального будівництва, так ми побудували ці 10 будинків», – каже голова проєктного відділу благодійного фонду.

Родини сплачують лише комунальні послуги. Перші п’ять років оренда для них є безкоштовною, після цього часу будинок переходить у приватну власність родини, якщо вони працюють, не мають боргів за комунальні послуги і не вчинили кримінальних порушень, а також інтегрувалися в громаду.

Проєкт втілили автономно від держави. Співпраця з місцевою владою – лише технічна (документи, підключення до мереж, техніка).

«Ми звертаємося за допомогою до місцевої влади, лише щодо таких моментів, як допомога швидко підписати ті ж договори на вивіз сміття. Дуже допомогла староста села. Поки ще готувалися документи, вже дозволили дітям ходити до школи і садочка. На сьогодні в нас мешкає вже понад 20 дітей. Це суттєва допомога місцевій освітній системі. Також Обухівська міська рада допомогла нам тим, що декілька разів надали трактор для розробки землі, щоб у людей були навесні городи. Тобто в нас є ця співпраця, але вона не глобальна», – пояснює Терехова.

Що робити, щоб місць в МТП вистачало всім?

Голова проєктного відділу в БФ «Район №1» Катерина Терехова підкреслює, що настане момент, коли державі доведеться розраховувати переважно на власні сили, тому бізнес, який зараз працює й отримує прибуток, має інвестувати в соціальні проєкти. Це, на її думку, може стати «суперсилою» України.

«Треба зробити більш нормальні умови щодо КСВ (корпоративна соціальна відповідальність – ред.), щоб ми могли самі хоч потрохи відновлюватися», – каже вона.

Також Терехова звертає увагу на те, що по всій країні є багато покинутих або напівзруйнованих будівель, які можна відносно недорого переоблаштувати під соціальне житло.

«Ремонт в таких будівлях, щоб переоблаштувати їх під соціальне житло, коштує дійсно невеликих грошей, якщо ти візьмеш сміливість вкласти», – додає жінка.

Соціальний заклад у Дніпрі, де живуть переселенці

На думку виконавчої директорки «Схід SOS» Катерини Скрипової, важливо змінити підхід до фінансування закладів для маломобільних людей під час війни, дозволити державним коштам «йти за людиною» і в терцентри, а не лише в установи стаціонарного догляду, а також – передбачити перехідні механізми на час воєнного стану.

Вона наголошує, що міжнародне фінансування має перерозподілятися на центральні та західні регіони, де потрібно створювати більше місць для переселенців. За її словами, існує багато грантових програм, які дозволяють інвестувати в стаціонарний догляд: будувати, ремонтувати та облаштовувати заклади. Водночас повноцінно розвивати інституційні установи держава не може через курс на деінституалізацію.

«Але зараз кризова ситуація і людей все одно розміщують в геріатричні центри, в терцентри, в будь-які інституційні заклади. А люди потребують покращення умов», – пояснює виконавча директорка «Схід SOS».

Для самозарадних людей (які самостійно себе обслуговують), на переконання Катерини Скрипової, потрібна державна стратегія житлової політики – програми доступної оренди, компенсацій, іпотеки, підтримка інтеграції та працевлаштування і політика збереження людського капіталу.

«Взагалі має бути стратегічна велика програма українського уряду по збереженню людського капіталу на підконтрольній території. Бо люди відчувають, що вони не дуже потрібні державі. Зрозуміло, що людям хочеться, щоб було все і одразу – це інша сторона медалі. Але все одно має бути якась мінімальна база, щоб людина могла відчути стабільність і далі мати можливість інтегруватись і зачепитися за нове місце. Бо, окрім того, що це психологічно дуже важка історія, ще і фінансово дуже підкошує людей. Це дуже глобальна історія, і з цим треба працювати державі, бо не хочеться втрачати своїх людей», – підкреслює вона.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:

Поділіться з нами своїм відгуком про статтю: на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук. Якщо ви живете на окупованій території – пропонуйте теми, діліться міркуваннями через анонімну форму donbass.realii.info. Донбас Реалії працюють для аудиторії по обидва боки лінії фронту.