(Рубрика «Точка зору»)
Гала Кавун
Українське громадянське суспільство надзвичайно гостро сприйняло поспішне ухвалення парламентом у першому читанні проєкту нового Цивільного кодексу (№15150).
Про те, що його новації не лише не відповідають теоретичним засадам сучасного цивільного права, а й заявленим у пояснювальній записці тезам щодо гармонізації із правом ЄС, так званій «відрадянщенні», підвищенню приватноправових гарантій гідності, автономії та особистих благ тощо, вже декілька місяців говорять українські правозахисники.
Низку зауважень надало Головне науково-експертне управління Верховної Ради України. Однак голос суспільства та науковців від юриспруденції почутий не був, і закон було проголосовано у першому читанні.
Розбираємо, що не так із цим законопроєктом, та чому громадянське суспільство бореться за те, щоб народні обранці не допустили фатальних помилок, ухваливши неприйнятні норми.
У Маріїнському парку пройшла акція протесту проти ухвалення нового Цивільного кодексу. Організатори вимагають доопрацювати законопроєкт №15150, 5 травня 2026 року
Легалізація майна, набутого у сумнівний спосіб, та перекроєння договірного права
Норми, що не кидаються одразу в очі, й про які можуть говорити небагато, часто є найнебезпечнішими.
У цьому законопроєкті чи не перше місце за цим критерієм посідають норми, повʼязані з полегшенням легалізації майна, набутого у сумнівний спосіб, та створення умов, за яких великим власникам буде простіше захищати свої інтереси порівняно із громадянами, які володіють меншими можливостями, зокрема й у захисті власних прав.
Проєкт ЦК вводить механізм, за яким десятирічне володіння чужим майном дозволяє набути на нього право власності.
Зокрема, стаття 422 пропонованого законопроєкту каже:
«Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном – протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність)»
А хто визначає «добросовісність» заволодіння чужим майном? І як фактично таке заволодіння мало би здійснюватися? Цього законодавець не уточнює.
Проєкт також передбачає, що через огородження чи зайняття об’єкта особа може отримати статус посідача, а згодом і право власності, що суттєво ставить під загрозу права справжніх власників (Розділ ІV. ПОСІДАННЯ).
Такі інститути були характерні для давньоримського права, проте з розвитком письмового законодавства вони втратили актуальність.
Наразі ж це відкриває шлях до узаконення самозахоплень земельних ділянок у лісах, прибережних зонах, незаконно приватизованих пам’яток архітектури тощо.
Окрім того, з’являється можливість позбавлення особи права власності на підставі публічного інтересу, що є значно ширшим, але і менш чітким поняттям, ніж передбачена Конституцією «суспільна необхідність» (статті 382 і 404).
Абсолютний пріоритет публічного реєстру, припинення права власності навіть через помилковий запис або втручання в систему, неможливість посилатися на відсутність доступу до реєстрів під час воєнного стану — окрім очевидно закладеної несправедливості у надважливий правовий акт, це неминуче призведе до перевантаження судів через різке збільшення кількості майнових спорів.
Акція протесту проти ухвалення нового Цивільного кодексу, Київ, 5 травня 2026 року
Зміну підходу до недійсності правочинів
Серед найбільш критичних нововведень можна виділити зміну підходу до недійсності правочинів.
Тепер у суді доведеться доводити дійсність договору.
Логіка і простий здоровий глузд говорять нам, що в разі виникнення спору, особа, яка має претензію, мала б доводити недійсність договору, але законодавці у проєкті ЦК перевертають цю норму у зворотній бік.
Тобто, наприклад, після передачі товару та оплати покупець може заявити про недійсність угоди, змушуючи продавця звертатися до суду для захисту своїх прав та доведення, що договір був дійсним.
Загалом стаття 231 законопроєкту катком проїжджається по всьому договірному праву, створюючи ризик надзвичайної кількості одностороннього автоматичного знецінення договору.
Якщо не відреагувати вчасно, договір фактично стає недійсним без суду.
Має місце і невизначеність «розумного строку». Поняття не має чітких меж, тому виникає простір для спорів щодо своєчасності заяви або відповіді. Якщо суд підтвердить недійсність, вона діє з моменту укладення договору, що тягне реституцію, повернення отриманого, перегляд пов’язаних операцій.
Ця норма має загальний характер і застосовується до будь-яких цивільно-правових договорів, якщо інше прямо не виключено законом. Нерухомість, ліцензійні договори, дарування, підряд і послуги – під ризиком опиняються фактично усі договірні відносини.
Приватність та особисте життя
Проєкт кодексу жорстко встановлює, що шлюб можливий лише між чоловіком та жінкою, допускає релігійні шлюби з відповідними юридичними наслідками, дає право судам змушувати подружжя примирюватися по пів року, що ставить у вразливе становище осіб, які піддаються тиску та насиллю.
Так, формально така особа може бути звільненою від обовʼязку миритися з насильником, але для цього вона має довести, що над нею було скоєне домашнє насильство.
Це абсолютно не відповідає поняттю добровільності шлюбу та не враховує низки факторів, за якими жертва може не мати сил, ресурсів, можливостей, розуміння, як діяти, аби довести, що над нею знущаються.
Від цього сімейного увʼязнення особу може «врятувати» небажання або нездатність партнера чи партнерки мати дітей.
Але чи кожен захоче і морально зможе піднімати в суді тему, яку важко і боляче обговорювати навіть у близькому колі?
Загалом ці дві теми пов'язані швидше саркастично, бо таке втручання у репродуктивні права людини з боку держави є абсолютно неприпустимим.
Окрім того, зміна статі одного з партнерів тягне за собою автоматичне анулювання шлюбу.
Що робити з правовими наслідками такого анулювання (майно, діти, зобов’язання) суспільству ніхто не пояснює.
Акція протесту проти ухвалення нового Цивільного кодексу, Київ, 5 травня 2026 року
Що не так із «доброзвичайністю»?
Доброзвичайність – це, либонь, найобговорюваніша новела проєкту ЦК. І не дивно, бо нею він пронизаний весь, тож низка відносин регулюється з її врахуванням. Фактично, вона навіть встановлює можливість для дискримінації, якщо це відповідає принципам цієї самої доброзвичайності.
Стаття 6 проєкту ЦК визначає «доброзвичайність» (boni mores) наступним чином:
«1. Приватні відносини регулюють з урахуванням доброзвичайності. Доброзвичайність — це сукупність моральних норм та принципів, стандартів етичної поведінки та загальновизнаних уявлень про належну поведінку, усталених у суспільстві.
2. У разі якщо суспільні відносини суперечать доброзвичайності, настають юридичні наслідки, визначені цим Кодексом та/або іншим законом, або договором.»
Проблема у тому, що доброзвичаність є абсолютно оціночним судженням, яке кожен зможе трактувати по-своєму. Бо, що таке, скажімо, взагалі «уявлення про належну поведінку»?
Це абсолютно літературна, лірична, філософська категорія.
Наведу простий приклад. Частина України здійснює тризну на могилах своїх померлих родичів століття за століттям і тисячоліття за тисячоліттям, а для іншої частини це неприйнятно.
Чиї уявлення будемо брати за основу? Кожен регіон, сімʼя, індивід зрештою має свої уявлення про належну поведінку.
Чим це загрожує найбільше?
Це суттєво розширює поняття моральної шкоди та компенсації, надаючи судам широкі дискреційні повноваження для визначення глибини страждань, репутаційних втрат тощо. І звичайно це також може стати підставою для переслідування цілих груп населення.
Автори законопроєкту неодноразово наголошували, що їхня мета – впорядкувати сімейні відносини та усунути прогалини чинного законодавства. Спікер Верховної Ради Руслан Стефанчук, співініціатор законопроєкту, заявляв про необхідність комплексного оновлення цивільного законодавства, ухваленого ще 2003 року, та його адаптації до сучасних соціальних і економічних реалій. Стефанчук із трибуни парламенту запевнив, що новий проєкт Цивільного кодексу – це результат семирічної роботи парламенту, але наголосив, що є готовність змінювати законопроєкт у кращий бік.
Цифровий образ. Ризики приховування російського сліду, корупційних історій та нове посягання на права військовослужбовців
Проєкт нового ЦК стверджує, що фізична особа має право на власний цифровий образ, що охоплює будь-які форми її представлення та вирізнювання в цифровому середовищі, як-от: облікові записи, акаунти, особисті сторінки, персональні дані, аватари, цифрові профілі, зокрема у соціальних мережах, системах електронного урядування, зображення, відеозаписи, звукозаписи, електронні підписи та печатки тощо.
Однак тут запитання викликає стаття, яка закріплює так зване право на забуття, відповідно до якої, фізособа може вимагати видалити інформацію про себе з пошукових систем та баз даних не лише якщо вона недостовірна, а й якщо вона просто втратила суспільний інтерес.
Формально у законопроєкті зазначається, що право на забуття не застосовується до публічних осіб. Однак визначення «публічної особи» в українському законодавстві просто не існує. Тож, до кого насправді може бути чи не бути застосована ця норма, нам невідомо.
Окрім того, ми не можемо розрахувати ризик того, що особа певну частину життя була публічною, наприклад, за ознакою своєї посади, а потім, випавши з цієї публічності й перейшовши в приватний сектор, скажімо, на рік, буде вимагати «забуття» саме, як приватна особа, але згодом, коли це «забуття» буде задоволене, вона поновиться на посаді або претендуватиме на іншу соціально важливу посаду. Абсолютно нічого не убезпечує нас від такого сценарію.
Втрата ж суспільного інтересу як така, очевидно, також має визначатися на розсуд окремих суддів.
Однак у контексті інформації про особу та цифрового образу є ще одна малопомітна, але критична деталь.
У частині 3 Статті 321 йдеться про те, що вільний доступ малолітніх, неповнолітніх дітей, окремих категорій працівників, військовослужбовців, інших фізичних осіб до свого цифрового образу може бути обмежено на підставах і порядком, визначених законом або договором.
Подібну загрозливу норму для військовослужбовців народні депутати вже намагалися протягнути у змінах до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», що навіть не відповідало назві і меті пропонованого тоді законопроєкту.
Відтак згідно із проєктом нового ЦК військовий може бути фактично позбавлений контролю над своїм цифровим образом, бути обмеженим у доступі до власних сторінок у соціальних мережах, фото, відео, інших записів, позбутися можливості самостійно ними розпоряджатися та використовувати.
Формулювання при цьому не містить чітких критеріїв, не визначає обсяг і тривалість обмежень, що відкриває простір для надзвичайно широкого тлумачення.
Відповідно до певного контракту чи договору, який військовослужбовець може підписувати під тиском чи примусом, перебуваючи у підпорядкуванні та не маючи рівної переговорної позиції, обмеження можуть діяти як впродовж служби, так і зберігатися після її завершення, якщо це закріплено умовами.
Визначення «інших фізичних осіб» також має критично розмитий вигляд і фактично уможливлює порушення права на індивідуальність будь-якого індивіда.
Обмежування цивільної дієздатності фізичної особи
Запропонована законотворцями модель обмеження цивільної дієздатності сформульована настільки широко й оціночно, що створює ризик виходу за межі виняткового інструменту захисту та перетворення його на механізм втручання у правосуб’єктність значної кількості людей.
В умовах війни це набуває особливої чутливості, оскільки велика група ветеранів і постраждалих осіб із ПТСР чи іншими розладами, формально підпадає під описані критерії, хоча фактично зберігає здатність самостійно приймати рішення і не потребує такого обмеження.
Надто широке розуміння підстави у статті 42 «…особи, яка страждає на психічний, інший розлад…» не обмежена чіткими діагнозами, охоплює ПТСР, депресію, тривожні розлади, адаптаційні та інші стани.
Що це на практиці означає для осіб, які переживали подібні етапи в житті? Сам факт наявності розладу може стати приводом для звернення до суду, навіть якщо людина функціональна і самостійна.
Застосований в статті критерій «істотно впливає» є оціночним за своєю суттю. Це не медичний, а інтерпретаційний критерій, адже межі «істотності» не визначені й значною мірою залежать від експерта і суду, що породжує ризик довільного розширення підстав.
У тій самій статті бачимо і ризик інструменталізації родичами та третіми особами контролю над майном, обмеження самостійності особи, якщо вона належить до вразливої категорії.
Звичайно це підвищує ризик зловживань, особливо у конфліктах щодо житла, виплат, компенсацій. Наслідки при цьому серйозні та довготривалі. Обмеження дієздатності означає звуження можливості укладати договори, можливість втручання у розпорядження майном, залежність від піклувальника. І це може цілком впливати на всі сфери життя та створювати стигматизацію, якої ми так намагаємося уникнути.
Воєнний контекст підсилює всі ці ризики, адже масовість ПТСР та інших станів, соціальна вразливість ветеранів та осіб, що зазнали поранень і травмувань, навантаження на суди та експертизи неминуче призведуть до системного, а не поодинокого застосування, а також формування практики, де будь-який розлад, навіть ретроспективно, буде тотожний підставі для обмеження.
А як же Людина?
Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Так говорить нам Стаття 3 Конституції України. Говорить правильно. Говорить базово.
Але законотворці пропонують Статтю 1472 проєкту ЦК, у якій йдеться: «Сім’я є природним та основним осередком суспільства». Підкреслюю: не індивід, а сімʼя.
Законотворці не вважають природним та основним осередком суспільства військовослужбовця-сироту, який ще не встиг одружитися, самотнього дідуся-переселенця, який мете двір за копійки і на ті копійки підгодовує безпритульну кішку, що живе в підвалі, розлучену хірургиню, яка присвятила роботі все життя, волонтерку, яка поклала свою молодість на війну та майбутню Перемогу й ніколи не була заміжня, молоду вдову, що втратила чоловіка на фронті, не встигнувши або не змігши народити дитину.
Ця норма зміщує фокус з індивіда на колективну одиницю, фактично вводячи ієрархію, де не людина, а сім’я є первинною нормою.
цінність людини не є похідною від сім’ї, статусу чи функції, навпаки людина достатня сама по собі
Конституція України при цьому виходить з індивідуалістичної моделі – людина первинна.
Стаття 3 Конституції ставить у центр людину як автономну одиницю, незалежно від її соціальних ролей.
Тобто цінність людини не є похідною від сім’ї, статусу чи функції, навпаки людина достатня сама по собі.
А от пропонована норма виходить з комунітарної, традиціоналістської, патерналістської моделі, де первинною є спільнота, і при цьому навіть не та, яку визначає для себе індивід, а та, яку визначають за неї інші. Це просто уявлення, що суспільство складається не з людей, а з чарунок – сімей.
Цивільне право за своєю природою антропоцентричне. Його базова одиниця – не колектив, а особа як носій прав і обов’язків.
Усі конструкції – власність, договір, відповідальність – будуються навколо індивіда, а не сім’ї.
Формула, яка малює нам сім’ю як осередок просто не відповідає базовому розумінню цивільного права. Вона походить із соціологічно-ідеологічної традиції, описує суспільство як систему колективів і була характерною для радянської моделі, де індивід мислився через приналежність.
У приватному праві така логіка виглядає чужорідною, бо воно працює з автономією особи, а не з клітинами суспільства (я думаю, тут більшість згадує радянські «ячейки советского общества»).
Людина первинна, усі соціальні форми і ролі – похідні. Цивільний кодекс має виходити з того, що людина як особа є первинною і самодостатньою одиницею права і суспільства, а сім’я – лише одна з форм її вільного вибору, один з варіантів реалізації приватного життя. І, будемо відверті, не завжди цей варіант від волі індивіда залежить навіть при бажанні.
Людина не потребує сім’ї, щоб бути повноцінним суб’єктом суспільства, її гідність і цінність не залежать від сімейного статусу. Проте нам нормативно вказують, що є ніби як «правильним» базовим станом. Законотворці прямо говорять, що людина без сім’ї не є цією базою, ґрунтом, не є повною і повноцінною одиницею. Її статус стає вторинним щодо сімейної моделі.
Світоглядний розрив між Конституцією та проєктом Цивільного кодексу несе значні ризики й ранить і без того пошматоване війною суспільство і її окремих представників – особливо в часі війни й щоденних трагедій.
Гала Кавун – правозахисниця, голова правління Військово-безпекової профспілкової організації «Київ», представниця в Україні організації EUROMIL (Європейської організації військових асоціацій і профспілок).
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода