«Шоколадку приносять». Українка водить трамвай у Словаччині, а пасажири їй дякують

«Бачу – літня жінка йде з паличкою, не встигає. Я зачекаю, навіть якщо трохи запізнюся. Вона зайде і подякує. Постійні пасажири інколи шоколадку принесуть, скажуть: «Я радий вас бачити», – розповідає Віталія Шукаль, яка нині з родиною живе в Словаччині.

В Україні Вікторія була вихователькою у дитячому садочку. Після переїзду вона не захотіла, як багато мігрантів, працювати на заводі. Тож пройшла курси, склала іспити словацькою мовою і стала водійкою трамвая в Кошиці. Уже чотири роки Віталія щодня возить містом сотні пасажирів. Українка розповідає: водити трамвай легше, ніж автомобіль чи автобус, але ця робота також відповідальна. За весь час у неї була лише одна аварія – і та не з її вини.

Про свій досвід роботи за кордоном вона розповідає у соцмережах. Декого цікавить, як влаштований трамвай і як він працює, а українці часто запитують, про шлях від курсів до роботи водійкою за кордоном.

Із Віталією Шукаль проєкт Радіо Свобода «Ти як?» познайомився після того, як вона відреагувала на нашу розповідь про Лілію Лайкун – українку, яка після початку повномасштабної війни знайшла прихисток у Німеччині і стала там водійкою автобуса. У школі Віталія та Лілія сиділи за однією партою, але згодом їхні життєві дороги розійшлися. Уже після широкомасштабного вторгнення жінки знайшли одна одну у соцмережах і дізналися, що в еміграції обидві змінили професію та стали водійками.

Віталія Шукаль

Близько 15 років Віталія працювала вихователькою у дитячому садочку в Ужгороді. Каже: свою роботу любила, але задля возз’єднання родини і щоб діти частіше бачили тата, влітку 2021 року вона разом із двома синами переїхала до Кошиці.

Віталія розповідає: після переїзду до Словаччини одним із перших постало питання працевлаштування.

«Я подумала: щоб піти тут працювати вихователькою, мені ж треба переробляти дипломи. Ті, хто були вчителями, лікарями, часто йшли працювати на заводи. На завод йти я не хотіла, дивилася трошки вище. Бо ми не просто робоча сила за кордоном – ми теж люди з дипломами. Чому я маю працювати на заводі за 500-600 євро, якщо можу отримувати півтори тисячі, але для цього трохи повчитися. І брат чоловіка запропонував: чи не хочу я піти на піврічний курс навчання на водійку трамвая».

Українка показує трамвай, на якому їздить у Словаччині

В Україні Віталія мала водійське посвідчення категорії B (керування легковими автомобілями). Без нього, каже, на курси її б не взяли. Вона переробила українське посвідчення на словацьке, пройшла медичний огляд і психологічні тести.

«Я склала психотести з першого раху – на відміну від деяких словаків, які їх взагалі не пройшли. І все це – словацькою мовою»

Далі почалося навчання – теоретичні та практичні заняття. Група складалася з 20 осіб. Для Віталії курси оплатила компанія – близько 2500 євро. За умовами договору після завершення навчання у цій фірмі Віталія має відпрацювати п’ять років.

Вікторія Шукаль за кермом свого трамвая. Словаччина

«У мене було чотири іспити – на чотири типи трамваїв. На кожен я складала письмову частину, технічну їзду і ще усну частину. Було таке, що двічі не склала – було важко, хвилювалася. Тут така система: якщо три рази не здаєш, маєш перерву, а згодом знову можеш складати. І на третій раз я дуже вчилася. Я набрала найвищу кількість балів. Це просто то все стрес: нова країна, мова».

Віталія каже: так вона майже здійснила свою дитячу мрію. Колись хотіла водити потяг, а тепер водить трамвай. Українка їздить вулицями Кошиць уже майже чотири роки.

«Шоколадки приносили, магнітик»

Українка розповідає: водити трамвай набагато легше, ніж автомобіль чи автобус, тому що він їде лише по колії.

«Він завжди має свою дорогу, тому я не хвилююся, їжджу спокійно. Лише у двох місцях є перехрестя з автомобілями. І легше ще й тому, що ноги відпочивають – працює тільки ліва рука».

Маршрут українки

Водночас, додає вона, це дуже відповідальна робота.

«Вона надвідповідальна. І за чотири роки, я вважаю, зарекомендувала себе лише з кращого боку. В мене була лише одна аварія, але не з моєї вини – людина в’їхала в мене, бо тримала в руках телефон. Тому буває. Але це хороший показник, бо, наприклад, деякі колеги мають і до 20 аварій за рік. Я дуже уважна.

Коли я прийшла в компанію, тут вже були жінки-водійки – їх було більше десятка. І дедалі більше віддають їм перевагу, тому що жінки відповідальніші. І загалом після початку повномасштабної війни більше жінок працює водійками вантажівок, автобусів».

Трамвайна зупинка у Кошиці

Чотири дні Віталія працює у ранкову зміну до обіду, потім має два вихідних, а далі – чотири дні у вечірню зміну. Але, каже, якщо відчуває сили і хоче більше заробити, може взяти два-три додаткові робочі дні.

«Найраніший виїзд був о 3:45. Тут люди працюють в ранкові зміни, їдуть на заводи, у клініки. У них робочий день закінчується вже о 14:00. Буває дуже багато пасажирів – вранці або після обіду, коли студенти їдуть. А потім вже легше. У нас нас комп’ютер показує, скільки людей у салоні – є сенсор, який рахує. Найбільше було 235 – це я точно пам’ятаю. А сам трамвай розрахований на трохи більше ніж 100».

Під час роботи Віталії доводиться постійно спілкуватися з пасажирами словацькою мовою: хтось звертається через проблеми з квитком, інші просять втрутитися, якщо хтось у салоні поводиться агресивно.

Віталія Шукаль

«Або наприклад, якщо сталася поломка, я маю вийти і пояснити пасажирам, що сталося: що їм потрібно перейти на інший трамвай, або їх зараз забере автобус. І мені треба всім це пояснити. Звісно, у мене є акцент, але всі прекрасно розуміють.

Нещодавно був випадок – уперше за чотири роки, я вже працювала четвертий день. І ввечері поїхала не наліво, а направо. Один чоловік почув, що я українка, почав говорити, що не хоче, щоб його возила українка і буде писати на мене скаргу, бо я не туди поїхала. Я сказала, що побачила свою помилку, виправила її, дала назад і поїхала в правильному напрямку».

Водночас, каже водійка, хороших моментів у роботі значно більше.

Віталія бере участь у різдвяному заході

«Я, наприклад, можу почекати пасажира. Бачу – літня жінка йде з паличкою, не встигає. Я зачекаю, навіть якщо трохи запізнюся. Вона зайде і подякує. Постійні пасажири інколи шоколадку принесуть, скажуть: «Яка ви гарна жінка, я так радий вас бачити». Словацькі діти навіть магнітик із трамваєм подарували».

Єдина водійка-українка в компанії

Окрім роботи водійки, Віталія використовує свої творчі та озгарізаторські здібності.

«У нас є «різдвяний трамвай» і «казковий» – до Дня дітей 1 червня. І мене завжди туди долучають. У мене дуже багато костюмів залишалося ще з дитячого садочка, і я привезла їх сюди. І ходжу весь день по трамваю. На Різдво я була ангелом, зайчиком, у нас ще був чорт, янгол, Миколай, баба Яга, Білосніжка, сонечко. Ким я тільки не була за чотири роки. Я єдина українка у цій компанії, яка водить трамвай. Тому я постійно потрапляю в новини, у мене беруть інтерв’ю».

Українка під час заходу у «казковому трамваї»

Про свій досвід роботи вона також розповідає у соціальних мережах. Серед позитивних історій Віталія згадує знайомство у соцмережах з українцем Богданом. Він разом із родиною переїхав до Словаччини після початку повномасштабної війни. Чоловік працював на будівництві, але цікавився у Віталії роботою водія – раніше він водив трамвай у Києві.

Віталія розповіла про нього у своїй компанії. Тепер Богдан працює у відділенні фірми в Братиславі – наразі електриком, але вже восени планує піти на курси водіїв трамвая.

Учасники «рідзвяного трамвая»

«Дуже багатьох людей, навіть словаків, цікавить сам трамвай: як він працює, що там всередині. Українці запитують про те, як я потрапила у компанію, як складала іспити, переробляла документи. Ті, хто часто їздить, уже знають мене. Більшість українців дивляться мої блоги, тому можуть постукати, познайомитися. Один український хлопець постукав у кабіну і каже: «Це моя мрія – працювати на трамваї». Я кажу: «Головне – вірити в себе і поставити собі ціль. Я теж вірила сама в себе.

Але й писали мені в соцмережах, щоб я «поверталася у свою Україну», називали «бандерівкою», «нацисткою» – ким я тільки не була. Але я на це не реагую. Нехай людина спробує переїхати в чужу країну, почати все з нуля, вивчити мову – а тоді нехай вже зі мною говорить».

Станом на початок лютого 2026 року, за даними УВКБ ООН, у Словаччині перебуває понад 151 тисяча українців зі статусом тимчасового захисту.