Понад 20 років отець Олексій Умінський служив настоятелем церкви в тихому куточку центру Москви. Його звільнення та позбавлення сану зайняло близько 10 днів.
4 січня 2024 року, за три дні до російського православного Різдва, відповідальний за цей район протоієрей зателефонував Умінському та сказав йому з'явитися до нього наступного дня. Коли він прийшов, протоієрей вручив йому указ про відсторонення його від служіння – позбавлення його права проповідувати своїй пастві.
Менш ніж за годину Олексій Умінський постав перед дисциплінарним комітетом, чотири члени якого не назвали себе, але поставили йому кілька запитань про те, чому він не читає молитву на підтримку війни Росії проти України під час своїх служб, а потім підтвердили його відсторонення та наказали негайно зняти хрест з шиї.
Патріарх Кирило схвалив рішення позбавити сану за відмову читати молитву за Святу РусьОлексій Умінський
У дні після Різдва Умінського неодноразово викликали електронною поштою та телефоном до церковного суду на слухання щодо його можливого позбавлення сану. Він не з'явився, натомість покинув Росію після того, як один з колег-священників повідомив йому, що його заарештують після церковного суду.
Невдовзі він отримав електронного листа з повідомленням про те, що глава РПЦ патріарх Московський Кирило схвалив рішення єпархіального суду від 13 січня про позбавлення його сану за «відмову… читати молитву за Святу Русь під час Божественної літургії», – розповів Умінський розслідувальному проєкту «Система» Радіо Свобода.
65-річний Умінський є одним із приблизно 50 російських православних священників, яких церква переслідує за опозицію до війни Росії проти України або підтримку України в її захисті від вторгнення, повідомляє міжнародна моніторингова група «Християни проти війни».
Молитва за «Святу Русь». А що це таке?
Кілька з них, як-от Умінський, були покарані за відмову читати Молитву за Святу Русь, яку Московський патріархат використовував для того, щоб висловити явну підтримку війні проти України на богослужіннях по всій країні.
Кирило, активний прихильник президента Володимира Путіна та повномасштабного вторгнення, яке він розпочав у лютому 2022 року, вигадав цю молитву та прочитав її на службі у вересні того ж року.
Тепер вона є обов'язковою, у ній сказано, що «ті, хто бажає воювати, повстали проти Святої Русі», і просить Бога «дарувати нам перемогу Своєю силою».
Коли дисциплінарна комісія запитала його, чому він не читає молитву, Умінський відповів: «Я не знаю, що таке Свята Русь», – розповів він. Він сказав, що часто отримує листи від колишніх колег, які стикаються з дилемою: вони вважають неможливим молитися за війну, але бояться доносів та церковного осуду.
Отець Олексій Умінський
Репресії церкви проти критиків війни торкнулися духовенства та парафіян від Хабаровська на Далекому Сході Росії до Вільнюса, де кілька представників духовенства Литовської єпархії Російської православної церкви були покарані за виступ проти війни.
Серед них Володимир Селявко, якого позбавили сану у 2022 році разом із кількома колегами з головного російського православного собору столиці країни НАТО та ЄС.
Селявко підозрює, що судове переслідування церквою його та інших було ініційовано тим самим священнослужителем, який потім вирішував їхню долю як суддя в їхніх церковних процесах, новопризначеним єпископом, який побачив роздруківки їхніх антивоєнних заяв на своєму столі, коли обійняв посаду.
Храм святого Миколая в литовській столиці Вільнюсі
Російська держава посилила свої репресії проти інакодумства з початку повномасштабного вторгнення, прагнучи заглушити будь-яку критику війни проти України – як і Росії, переважно православної християнської країни.
У певному сенсі, кажуть позбавлені сану священники, дисциплінарна система в РПЦ нагадує світську російську систему правосуддя – особливо у політично мотивованих справах результат часто заздалегідь визначений, а виправдувальні вироки надзвичайно рідкісні.
Але деякі аспекти церковної системи здаються ще менш прозорими, ніж світські суди Росії, де судова гілка влади формально відокремлена від виконавчої, а демонстрація гри за правилами є частиною пантоміми.
Суди чи судилища?
Розповіді таких священнослужителів, як Умінський та Селявко, вказують на непрозору серію подій, у яких священник, якому загрожує дисциплінарне стягнення або позбавлення сану, майже не має доступу до адвокатів чи інших форм захисту.
Процесуального кодексу взагалі немає. Вимоги до суду ніде не описаніАндрій Кураєв
«Процесуального кодексу взагалі немає. Вимоги до суду ніде не описані», – сказав «Системі» Андрій Кураєв, священник, якого оштрафували у 2022 році за критику війни та який наступного року втік з Росії. Патріарх Кирило заборонив Кураєву проводити служби у 2020 році, і церковний суд того ж року постановив позбавити його сану.
«Якщо, наприклад, свідків можуть викликати у справі, ніхто не знає, як їх викликати, хто оплатить їхні проїзд тощо. Прокурор і суддя – це одне й те саме. Обвинувальний акт висуває та сама особа, яка й виносить вирок», – сказав він. «Особу, викликану до суду, не повідомляють про суть звинувачення».
Виклик отця Олексія Умінського на церковний суд
Судді єпархіального суду призначаються єпископом, вони не отримують зарплати та продовжують служити у звичайних парафіях, тобто вони повністю залежать від єпископа, сказав він.
«Коли ви запитуєте: «Чи можу я привести адвоката?», вони відповідають: «Ні, це закрите слухання». Це суперечить традиції; у Візантійській імперії такі адвокати надавалися, і цілий штат утримувався Патріархією», – сказав Кураєв, автор 800-сторінкової книги про церковні суди.
Андрій Кураєв
«До революції 1917 року в Росії були церковні суди, і там були дуже серйозні церковні юристи… Нічого подібного не існувало в радянській Росії, як і немає в пострадянській Росії», – розповів виданню «Система» Сергій Чапнін, директор з комунікацій Центру православних християнських досліджень Фордхемського університету в Нью-Йорку.
Суди РПЦ функціонували нормально до більшовицької революціїАндрій Кураєв
Суди РПЦ «функціонували нормально» до більшовицької революції, сказав Кураєв, але «радянський режим зруйнував цю традицію».
Вона була відновлена у 2004 році, сказав він, але «почала функціонувати лише за Кирила, який «складав правила церковного суду на ходу, бо не завжди вважає зручним самому мати справу з небажаними священниками».
Формально, позбавлені сану священники можуть оскаржувати рішення, винесені єпархіальним судом, до Вищого Церковного Суду, сказав Чапнін.
Надія на патріарха Варфоломія
Але, маючи мало надії на успішне оскарження всередині системи, позбавлені сану священники уникають цього варіанту. Деякі натомість звернулися до підходу, який «не використовувався століттями стосовно Російської Православної Церкви», сказав Чапнін: звернення до Вселенського Суду під керівництвом Вселенського патріарха Варфоломія.
Війна Москви проти України сильно пошкодила і без того напружені зв'язки між РПЦ та Варфоломієм, духовним главою всіх православних християн.
Варфоломій відновив Кураєва, Умінського та Селявка у своїх церковних санах після тривалих і кропітких зусиль. Усі троє з сумом говорять про розлуку зі своєю паствою через церкву, чию підтримку війни Росії проти України вони не могли прийняти.
Вселенський патріарх Варфоломій
Константинопольський патріархат призначив Умінського при невеликій церкві в Парижі та надав йому невелику квартиру над церквою, але без зарплати; він заробляє на життя, читаючи лекції та проповіді в соціальних мережах. Він порівняв розлуку з парафіянами своєї колишньої церкви в Москві з розлукою з родиною.
Моя совість змушувала мене це зробитиОтець Володимир Селявко
Селявко залишається в Литві, де зараз служить у церкві, яку за радянських часів переобладнали на концертний зал. У ній є сцена, але немає іконостасу, а його служби відвідують два десятки людей замість тисяч.
Щонедільного ранку Селявко бере з комори розкладний аналой, пару підставок для ікон та свічники, проводить службу – і потім все це повертає на місце.
Він не шкодує, що виступав проти війни, але оплакує втрачене.
«Моя совість змушувала мене це зробити»,– сказав він. «Але відчуття таке, ніби ти йдеш на власних ногах до операційної, де тобі щось ампутують… Я мріяв бути священником з шести років. Є сотні людей, яких я хрестив, вінчав і проводив панахиди для їхніх батьків, а тепер вони не вітаються зі мною, переходять на інший бік вулиці… Мій дядько, священник, більше не розмовляє зі мною, як і один з моїх братів та мій тесть, який також є священником. Я не можу спокійно відвідати могилу батька, бо опинюся на території громади, яка мене більше не приймає».
(Оригінал публікації авторства Валерія Панюшкіна)