Різні виміри дитячої культури
«Коли ведуть мову про дитячу культуру, то зазвичай називають такі її складові, як дитячу літературу, дитячі творчі колективи, дитячий театр тощо. Тим часом це буде, власне кажучи, художня культура для дітей, створена дорослими, чи, у кращому разі, під безпосереднім керівництвом дорослих та у визначених ними межах. І це зрозуміло: адже без допомоги дорослого навіть дитина, що оволоділа основами техніки малювання чи нотною грамотою, не спроможна вийти на ті обшири, які характеризують професійну культуру; годі й казати, що юний Моцарт, попри весь свій хист, не став би юним генієм без руки свого батька», – така думка Сергія Грабовського, кандидата філософських наук, члена Асоціації українських письменників. Розмірковуючи про деякі інші складові того, що зветься «дитячою культурою», Сергій Грабовський уточнює: «Інша річ – підліток. У цьому віці людина вже здатна самостійно продукувати феномени "високої" культури, спілкуватися як зі світом "дорослої" культури, так і зі своїми ровесниками. Справа тут не тільки у самому по собі віці, а й у провідній домінанті вчинків, тому стрижні, на який "нанизуються" всі дії. Якщо у дитини такою домінантою виступає гра у тій чи іншій формі, то у підлітка – пригодництво. Якщо у дитячій грі самоцінним виступає сам її процес, то у підлітковій пригоді – не лише процес, а й результат, певна фіксація набутого. А культурний процес неможливий без творення певних явищ, закінчених і досконалих "зліпків" із зовнішнього та внутрішнього світів людського буття.
Проте існує в дитячій культурі і цілий пласт, витворений власне дітьми за найменшої участі дорослих. Зазвичай про нього забувають, коли ведуть мову про дитячу культуру, а тим часом це те, без чого процес людської соціалізації неможливий. Це дитячий фольклор та дитячі рольові ігри. Вони творяться і змінюються всередині самої дитячої спільноти і передаються від старших дітей молодшим без участі чи майже без участі дорослих. Це анонімні витвори, оскільки дитяче "я" ще не настільки самодостатнє, щоб намагатися ствердити своє авторське самолюбство, ба, більше, дитина зазвичай прагне сховатися за узагальнююче "ми", за традицію, за вигадане десь і кимсь, навіть коли йдеться про її власну новацію. Що не заважає дітям змінювати і транслювати у майбутнє явища властиво дитячої культури.
Але при цій трансляції виникає специфічна проблема. Якщо феномени дорослої культури, навіть фольклорні, можуть бути закарбовані в тих чи інших матеріальних носіях інформації і після якогось часу імплантовані в живу тканину культури (як, скажімо, сталося з усім, органічно пов‘язаним із мовою іврит), то дитячу культуру закарбувати, звичайно, можна, а от оживити – навряд чи, бо це вже буде у дитячому сприйнятті культура, що йде від дорослих, з усіма наслідками цього. Суто дитяча культура, чи, точніше, вікова субкультура передається тільки у живому спілкуванні дітлахів. І втрата чи зменшення обсягів такого живого спілкування – це не просто якісь життєві труднощі, що їх можна буде якось подолати чи компенсувати, а справжня соціокультурна катастрофа, наслідки якої ми собі навряд чи можем уявити. Бо ж дитинство – це не "підготовка до життя", як нерідко вважають, це самоцінна частина цього життя, і цим, власне, все сказано».
Брендом міста Прилуки, що на Чернігівщині, стала мережа культурних закладів. Серед них чимало таких, що працюють з дітьми, долучаючи їх до сучасного мистецтва і традицій української культури. Кореспондент Радіо Свобода Богдана Костюк розпитувала причетних до створення дитячої культури. Розповідає бліотекар Ольга Лукаш:
«Можливо, дитину талановиту виховати неможливо, але створити культурне середовище, в якому б кожна дитина розвивалась, незалежно від того, який там у неї рівень таланту, це можливо. І вся наша робота спрямована на це: і вечори поезії, і майстер-класи, і поетичні зустрічі, і лялькові вистави, і спілкування з письменниками. А ще книжкові виставки і огляди, і бесіди, і мандрівки віртуальні».
Прилуцький художник Анатолій Риженко добре знаний і в Україні, і поза її межами: його вітражі та мозаїки прикрашають сучасні церкви у Німеччині, готельні комплекси в Австрії та Польщі. У прилуках пан Анатолій має свою галерею, в якій проводить майстер- класи для маленьких прилучан. І разом з письменником Юрієм Покальчуком проводить «уроки прекрасного» для вихованців Прилуцької колонії для неповнолітніх. Анатолій Риженко каже:
«Дитина має хоча б 2 години на добу думати не про те, що він сидить у зоні і що він – злочинець. А про те, що він малює якусь гарну дівчинку, якісь квіти мамі у подарунок. Тобто, дві години на день чи на тиждень у нього забирає на це корисне – то це вже досягнення, це клас, це нормально!».
Програми, конкурси, перспективи
В Україні від минулого року розгортаються проекти «Клубу успішних ідей», голова правління якого Олексій Севрук наголошує на необхідності продовжувати залучати до творчості талановитих дітей з обмеженими можливостями і вадами. Створенняч «Школи мистецтв» для таких дітей – першочергове завдання Клубу, де зібралися ентузіасти і благодійники, адже необхідні кошти можна шукати хіба в цей спосіб, інакше справу зрушити неможливо. Олексій Севрук вважає, що мистецька школа дасть «суспільству можливість спілкуватися з цими дітьми» і дасть дітям «можливість спілкуватся з суспільством...Я думаю, що такі наші спільні дії приведуть до змін у суспільстві, а духовність, благодійність – це духовний результат, важливий для кожної людини». Творчість дітей багатовимірна. Хтось малює, хтось пише вірші чи оповідання, танцює чи співає... Дорослі час від часу організовують «стихійну» дитячу творчість, намагаючись надати їй тематичного характеру. Наскільки це добре, правильно це чи ні – питання до психологів. Ось оголошений ще один із численних конкурсів — конкурс малюнка «Чорнобиль очима дітей». Його організувало Головне управління МНС України в Криму до чергових роковин катастрофи на Чорнобильській АЕС. Спеціальне журі у складі представників Міністерства надзвичайних ситуацій і фахових художників оцінить представлені роботи, а напередодні роковин Чорнобильської трагедії підіб''є підсумки. Кращі твори дітей, виконані в різній техніці, організатори використають «для пропаганди безпеки», переможці теж будуть нагороджені дипломами Головного управління МНС в АР Крим.
Подібні конкурси своєрідно дисциплінують творчі пошуки дітей і заохочують їх до мистецької конкуренції. Всеукраїнський фестиваль сучасної української літератури під назвою «Просто так» щороку відбувається в одному з найдревніших українських міст – Коростені. Він діє ще з 2000 року, започаткований за ідеєю журналістів і письменників Валерія Нечипоренка і Віктора Васильчука. Поряд із дорослими участь у фестивалі, який насправді є теж творчим конкурсом, беруть і діти. Учасники прибувають не тільки з міст і сіл України, а й з інших країн.
Цього року фіналісти стануть учасниками гала-концерту та отримають нагороди – грамоти, премії, подарунки. У конкурсі беруть участь діти двох вікових категорій: 15-18 років та від 5 до 7 літ. Це найактивніші з учасників.
А з переможців буде сформоване дитяче журі фестивалю, яке визначатиме перших серед юних талантів у номінації «Література для дітей». Цю додаткову номінацію введено після громадських обговорень оновленої концепції фестивалю, повідомляють його організатори. До участі запрошуються не тільки діти, а й ті дорослі письменники, які пишуть для дітей. Єдина перевага у підлітків та, що саме вони, а не дорослі корифеї, визначатимуть кращих із кращих.
Подібних конкурсів, які відкривають юні таланти, в Україні стає все більше. Це вагомий внесок у розвиток сегменту культури, який називають дитячою, або ж — культурою для дітей. В умовах, коли втримувати підлітків у вимірі духовних пошуків стає все складніше – в силу безлічі відомих причин, зокрема, таких гострих, як зростання підліткової злочинності й подібних, — шлях залучення дітей до творчості відкриває добрі перспективи. Це і перспективи розквіту культури, і перспективи майбутнього, яке творитимуть нинішні діти невдовзі.
«Коли ведуть мову про дитячу культуру, то зазвичай називають такі її складові, як дитячу літературу, дитячі творчі колективи, дитячий театр тощо. Тим часом це буде, власне кажучи, художня культура для дітей, створена дорослими, чи, у кращому разі, під безпосереднім керівництвом дорослих та у визначених ними межах. І це зрозуміло: адже без допомоги дорослого навіть дитина, що оволоділа основами техніки малювання чи нотною грамотою, не спроможна вийти на ті обшири, які характеризують професійну культуру; годі й казати, що юний Моцарт, попри весь свій хист, не став би юним генієм без руки свого батька», – така думка Сергія Грабовського, кандидата філософських наук, члена Асоціації українських письменників. Розмірковуючи про деякі інші складові того, що зветься «дитячою культурою», Сергій Грабовський уточнює: «Інша річ – підліток. У цьому віці людина вже здатна самостійно продукувати феномени "високої" культури, спілкуватися як зі світом "дорослої" культури, так і зі своїми ровесниками. Справа тут не тільки у самому по собі віці, а й у провідній домінанті вчинків, тому стрижні, на який "нанизуються" всі дії. Якщо у дитини такою домінантою виступає гра у тій чи іншій формі, то у підлітка – пригодництво. Якщо у дитячій грі самоцінним виступає сам її процес, то у підлітковій пригоді – не лише процес, а й результат, певна фіксація набутого. А культурний процес неможливий без творення певних явищ, закінчених і досконалих "зліпків" із зовнішнього та внутрішнього світів людського буття.
Проте існує в дитячій культурі і цілий пласт, витворений власне дітьми за найменшої участі дорослих. Зазвичай про нього забувають, коли ведуть мову про дитячу культуру, а тим часом це те, без чого процес людської соціалізації неможливий. Це дитячий фольклор та дитячі рольові ігри. Вони творяться і змінюються всередині самої дитячої спільноти і передаються від старших дітей молодшим без участі чи майже без участі дорослих. Це анонімні витвори, оскільки дитяче "я" ще не настільки самодостатнє, щоб намагатися ствердити своє авторське самолюбство, ба, більше, дитина зазвичай прагне сховатися за узагальнююче "ми", за традицію, за вигадане десь і кимсь, навіть коли йдеться про її власну новацію. Що не заважає дітям змінювати і транслювати у майбутнє явища властиво дитячої культури.
Але при цій трансляції виникає специфічна проблема. Якщо феномени дорослої культури, навіть фольклорні, можуть бути закарбовані в тих чи інших матеріальних носіях інформації і після якогось часу імплантовані в живу тканину культури (як, скажімо, сталося з усім, органічно пов‘язаним із мовою іврит), то дитячу культуру закарбувати, звичайно, можна, а от оживити – навряд чи, бо це вже буде у дитячому сприйнятті культура, що йде від дорослих, з усіма наслідками цього. Суто дитяча культура, чи, точніше, вікова субкультура передається тільки у живому спілкуванні дітлахів. І втрата чи зменшення обсягів такого живого спілкування – це не просто якісь життєві труднощі, що їх можна буде якось подолати чи компенсувати, а справжня соціокультурна катастрофа, наслідки якої ми собі навряд чи можем уявити. Бо ж дитинство – це не "підготовка до життя", як нерідко вважають, це самоцінна частина цього життя, і цим, власне, все сказано».
Брендом міста Прилуки, що на Чернігівщині, стала мережа культурних закладів. Серед них чимало таких, що працюють з дітьми, долучаючи їх до сучасного мистецтва і традицій української культури. Кореспондент Радіо Свобода Богдана Костюк розпитувала причетних до створення дитячої культури. Розповідає бліотекар Ольга Лукаш:
«Можливо, дитину талановиту виховати неможливо, але створити культурне середовище, в якому б кожна дитина розвивалась, незалежно від того, який там у неї рівень таланту, це можливо. І вся наша робота спрямована на це: і вечори поезії, і майстер-класи, і поетичні зустрічі, і лялькові вистави, і спілкування з письменниками. А ще книжкові виставки і огляди, і бесіди, і мандрівки віртуальні».
Прилуцький художник Анатолій Риженко добре знаний і в Україні, і поза її межами: його вітражі та мозаїки прикрашають сучасні церкви у Німеччині, готельні комплекси в Австрії та Польщі. У прилуках пан Анатолій має свою галерею, в якій проводить майстер- класи для маленьких прилучан. І разом з письменником Юрієм Покальчуком проводить «уроки прекрасного» для вихованців Прилуцької колонії для неповнолітніх. Анатолій Риженко каже:
«Дитина має хоча б 2 години на добу думати не про те, що він сидить у зоні і що він – злочинець. А про те, що він малює якусь гарну дівчинку, якісь квіти мамі у подарунок. Тобто, дві години на день чи на тиждень у нього забирає на це корисне – то це вже досягнення, це клас, це нормально!».
Програми, конкурси, перспективи
В Україні від минулого року розгортаються проекти «Клубу успішних ідей», голова правління якого Олексій Севрук наголошує на необхідності продовжувати залучати до творчості талановитих дітей з обмеженими можливостями і вадами. Створенняч «Школи мистецтв» для таких дітей – першочергове завдання Клубу, де зібралися ентузіасти і благодійники, адже необхідні кошти можна шукати хіба в цей спосіб, інакше справу зрушити неможливо. Олексій Севрук вважає, що мистецька школа дасть «суспільству можливість спілкуватися з цими дітьми» і дасть дітям «можливість спілкуватся з суспільством...Я думаю, що такі наші спільні дії приведуть до змін у суспільстві, а духовність, благодійність – це духовний результат, важливий для кожної людини». Творчість дітей багатовимірна. Хтось малює, хтось пише вірші чи оповідання, танцює чи співає... Дорослі час від часу організовують «стихійну» дитячу творчість, намагаючись надати їй тематичного характеру. Наскільки це добре, правильно це чи ні – питання до психологів. Ось оголошений ще один із численних конкурсів — конкурс малюнка «Чорнобиль очима дітей». Його організувало Головне управління МНС України в Криму до чергових роковин катастрофи на Чорнобильській АЕС. Спеціальне журі у складі представників Міністерства надзвичайних ситуацій і фахових художників оцінить представлені роботи, а напередодні роковин Чорнобильської трагедії підіб''є підсумки. Кращі твори дітей, виконані в різній техніці, організатори використають «для пропаганди безпеки», переможці теж будуть нагороджені дипломами Головного управління МНС в АР Крим.
Подібні конкурси своєрідно дисциплінують творчі пошуки дітей і заохочують їх до мистецької конкуренції. Всеукраїнський фестиваль сучасної української літератури під назвою «Просто так» щороку відбувається в одному з найдревніших українських міст – Коростені. Він діє ще з 2000 року, започаткований за ідеєю журналістів і письменників Валерія Нечипоренка і Віктора Васильчука. Поряд із дорослими участь у фестивалі, який насправді є теж творчим конкурсом, беруть і діти. Учасники прибувають не тільки з міст і сіл України, а й з інших країн.
Цього року фіналісти стануть учасниками гала-концерту та отримають нагороди – грамоти, премії, подарунки. У конкурсі беруть участь діти двох вікових категорій: 15-18 років та від 5 до 7 літ. Це найактивніші з учасників.
А з переможців буде сформоване дитяче журі фестивалю, яке визначатиме перших серед юних талантів у номінації «Література для дітей». Цю додаткову номінацію введено після громадських обговорень оновленої концепції фестивалю, повідомляють його організатори. До участі запрошуються не тільки діти, а й ті дорослі письменники, які пишуть для дітей. Єдина перевага у підлітків та, що саме вони, а не дорослі корифеї, визначатимуть кращих із кращих.
Подібних конкурсів, які відкривають юні таланти, в Україні стає все більше. Це вагомий внесок у розвиток сегменту культури, який називають дитячою, або ж — культурою для дітей. В умовах, коли втримувати підлітків у вимірі духовних пошуків стає все складніше – в силу безлічі відомих причин, зокрема, таких гострих, як зростання підліткової злочинності й подібних, — шлях залучення дітей до творчості відкриває добрі перспективи. Це і перспективи розквіту культури, і перспективи майбутнього, яке творитимуть нинішні діти невдовзі.
