З усіх незбагненностей, які чатують на людину, найнезбагненнішою є смерть. У післявеликодні дні, коли мільйони українців вирушають до своїх померлих, про сенс життя і надто про сенс смерті якщо не говорять, то думають частіше, ніж завжди. У цьому світі життя має сенс саме тому, що є смерть, і якщо б у світі не було смерті, то життя було б позбавленим сенсу, писав Микола Бердяєв. Адже сенс пов’язаний з кінцем. І якщо б не було кінця, то і сенсу в житті не було б. Смерть – граничний жах і граничне зло виявляється єдиним вікном у вічність і життя вічне зрештою виявляється досяжним лише через смерть.
Людина лишається зі смертю сам на сам, і та ж людина починає жити справжнім життям, лише усвідомлено сприймаючи невідворотність смерті. Страх смерті треба подолати, а не заперечити. Але людина все ж намагається її заперечити, відігнати від себе саму думку про смерть. У деяких кантонах Швейцарії похоронним автобусам навіть заборонено їздити певними маршрутами, щоб не турбувати громадян цією думкою.
Без досвіду смерті життя є неповним
Зрозуміло, що коли оповідають про досвід смерті, то завжди мають на увазі чужий досвід, говорить священик і релігієзнавець Яків Кротов. Тому що людська здатність співчувати не поширюється на смерть. Апостол Павло казав: «Я вмираю з Христом»,— і ми всі маємо з Ним померти, щоб воскреснути. Стоїки казали — треба вчитися вмирати. І людина доволі легко грається з сенсами смерті і робить смерть частиною свого життєвого досвіду. Зрозуміло, що сама смерть залишається нулем. Ми, навіть коли думаємо про смерть свою або чужу, все-таки якусь межу перейти не здатні, і дякувати за це Богові, бо людина все-таки для смерті не створена. Православні поминальні традиції, які багато у чому спираються на традиції язичницькі (ну, все добре починалося раніше, просто у християнстві ці традиції отримують розквіт), вони привчають нас і допомагають нам, живим, співчувати живим. Тому що вони – ще один засіб витягти людину зі шкарлупки егоїзму, коли смерть іншого сприймається стоїчно, та і своя також. Треба розуміти, що сучасний світ іде саме до такого уявлення про досвід смерті: от людина померла – і вже наступного дня його ніби і не було. Забули – і вперед, до світлого майбутнього, треба жити, життя триває і так далі.
Але без досвіду смерті досвід життя є неповним. Саме смерть, казав Гайдегер, робить нас особистостями. Ортега-і-Гассет наголошував, що вся культура й мистецтво виникли як захист людської свідомості від смерті. І усвідомленням своєї смертності людина відрізняється від тварин. І ще – пам’яттю про померлих. Нас тягне до батьківських домовин, ми зберігаємо пам’ять про тих, хто пішов від нас, і в різний спосіб вшановуємо цю пам’ять.
Пам’ятати мертвих, щоб любити живих
Поминання померлих у тій чи іншій формі притаманне усім: і представникам будь-яких релігій, і невіруючим, нагадує архімандрит Української православної церкви (Київський патріархат) Євстратій (Зоря). Тому що смерть – це є те, що поєднує та урівнює усіх людей. Це є той феномен людського буття, який ніхто оминути не може. Тому у тій чи іншій формі спогади і поминання померлих існувало, існує і буде існувати, незалежно від віровчення. Чи це людина вірить у Бога, згідно вчення якоїсь релігії, чи вірить у саму себе, згідно вченню атеїзму, але до померлих певне ставлення виявляють усі.
У Бога померлих немає. Ті, кого ми називаємо померлими, вони не зникли з буття, вони перейшли із цього видимого буття, з цього світу у світ потойбічний. Але вони не зникли з буття, вони продовжують існування своє. І те, чого вони потребують від нас, живих, це нашої молитви. Бо вони, особливо ті, хто були християнами, були і залишаються членами Церкви Христової, і тому потребують від нас, живих, нашої молитви і прохання до Бога за спокій їхньої душі, за прощення їхніх гріхів, які кожна людина так чи інакше чинить упродовж життя.
Кожна духовна традиція додає і не може не додавати щось унікальне до загальнолюдського сприйняття і переживання смерті. Про православний внесок отець Яків Кротов говорить так: «Я думаю, що все-таки, якщо православ‘я щось може додати до сучасного духовного багажу, так це те, що треба вчитися жити, але при цьому встановлювати зв‘язок з пам‘яттю про померлих. Не з тими, хто помер, а з пам‘яттю, виховувати у собі знання про те, що ми не перші й не останні. І все, що робиться нами, що має бути зроблене нами, це все частина величезного шляху зовсім різних людей. Тому, коли ідеться про вмирання із Христом і воскресіння з Ним, я думаю, це те саме: з кожною людиною ми трошки вмираємо; ми розуміємо, що світ став біднішим. Є вислів настоятеля Собору Святого Павла у Лондоні: «Коли хтось помер, це не зник цілий острів, це ще один айсберг відколовся від величезного льодового поля, яке називається людством». Ми збідніли. Ось цей досвід співчуття мертвим, якщо він присутній, він поглиблює і наше співчуття до живих. У цьому – сенс православних поминальних традицій: пам‘ятай мертвих, щоб любити живих.
Сенс смерті – в її подоланні
Між іншим, пам’ятати мертвих, щоб любити живих – максима, яку сповідує також і іслам. Рустам Гафурі, речник Духовного центру мусульман України, каже, що в ісламі поминання «тих, кого забрав Аллах», має очевидний повчальний вимір: людина, яка поминає померлого, має замислитися над життям – своїм, ближніх, цілого суспільства.
Коли мусульмани роблять поминання, готується і трапеза, і звернення до живих – з тим, щоб вони звернули увагу на своє життя, свій стан, на те, як ми можна виправити себе. Наприклад, як зупинити війни, як не допустити конфліктів тощо.
Найстарша з авраамічних релігій – іудаїзм – має дуже розвинуті уявлення про смерть людини і безсмертя її душі й, відповідно, складний поминальний цикл.
Іудаїзм, як монотеїстична релігія, вважає, що у кожної людини є душа, яка не вмирає ніколи, говорить керівник департаменту інформації та зв’язків з громадськістю Федерації єврейських громад України Олег Ростовцев. Коли ми приходимо у цей світ, ми приходимо тільки на певний час. Коли людина іде з нього, ми повинні зробити усе, щоб душа його повернулася до Творця, до Всевишнього. Тому є певні закони трауру, певні поминальні закони, які треба не лише виконувати для себе, щоб пам‘ять зберегти свою, але і щоб полегшити душу, щоб вона змогли підніматися на духовних рівнях, які теж існують. Іудаїзм вчить, що ті душі, яких ми не бачимо зараз очима, відчувають цей світ, і ми мусимо зробити те, щоб їм була можливість підніматися на новий духовний рівень. Треба зробити щось добре у заслугу тих, хто пішов з життя: пишуться сувої Тори, будуються навчальні заклади, шпиталі для того, щоб не тільки пам‘ять була увічнена, а й щоб зробити добре тим, кого зараз у матеріальному світі ми не бачимо.
Видатний православний богослов Антоній Сурозький казав: «Не важливо, живий ти чи мертвий. Важливо, в ім’я чого ти живеш і в ім’я чого вмираєш».
І досі філософи силуються розгадати сенс діалогу Олександра Македонського з іудейськими мудрецями. «Що повинна робити людина, щоб жити? – запитав у них завойовник. – Вона повинна умертвити себе. – Як людина має умертвити себе? – Вона повинна по-справжньому жити».
Присутність смерті промовляє до кожного: життя — це таїнство. А сенс смерті — в її подоланні.
Людина лишається зі смертю сам на сам, і та ж людина починає жити справжнім життям, лише усвідомлено сприймаючи невідворотність смерті. Страх смерті треба подолати, а не заперечити. Але людина все ж намагається її заперечити, відігнати від себе саму думку про смерть. У деяких кантонах Швейцарії похоронним автобусам навіть заборонено їздити певними маршрутами, щоб не турбувати громадян цією думкою.
Без досвіду смерті життя є неповним
Зрозуміло, що коли оповідають про досвід смерті, то завжди мають на увазі чужий досвід, говорить священик і релігієзнавець Яків Кротов. Тому що людська здатність співчувати не поширюється на смерть. Апостол Павло казав: «Я вмираю з Христом»,— і ми всі маємо з Ним померти, щоб воскреснути. Стоїки казали — треба вчитися вмирати. І людина доволі легко грається з сенсами смерті і робить смерть частиною свого життєвого досвіду. Зрозуміло, що сама смерть залишається нулем. Ми, навіть коли думаємо про смерть свою або чужу, все-таки якусь межу перейти не здатні, і дякувати за це Богові, бо людина все-таки для смерті не створена. Православні поминальні традиції, які багато у чому спираються на традиції язичницькі (ну, все добре починалося раніше, просто у християнстві ці традиції отримують розквіт), вони привчають нас і допомагають нам, живим, співчувати живим. Тому що вони – ще один засіб витягти людину зі шкарлупки егоїзму, коли смерть іншого сприймається стоїчно, та і своя також. Треба розуміти, що сучасний світ іде саме до такого уявлення про досвід смерті: от людина померла – і вже наступного дня його ніби і не було. Забули – і вперед, до світлого майбутнього, треба жити, життя триває і так далі.
Але без досвіду смерті досвід життя є неповним. Саме смерть, казав Гайдегер, робить нас особистостями. Ортега-і-Гассет наголошував, що вся культура й мистецтво виникли як захист людської свідомості від смерті. І усвідомленням своєї смертності людина відрізняється від тварин. І ще – пам’яттю про померлих. Нас тягне до батьківських домовин, ми зберігаємо пам’ять про тих, хто пішов від нас, і в різний спосіб вшановуємо цю пам’ять.
Пам’ятати мертвих, щоб любити живих
Поминання померлих у тій чи іншій формі притаманне усім: і представникам будь-яких релігій, і невіруючим, нагадує архімандрит Української православної церкви (Київський патріархат) Євстратій (Зоря). Тому що смерть – це є те, що поєднує та урівнює усіх людей. Це є той феномен людського буття, який ніхто оминути не може. Тому у тій чи іншій формі спогади і поминання померлих існувало, існує і буде існувати, незалежно від віровчення. Чи це людина вірить у Бога, згідно вчення якоїсь релігії, чи вірить у саму себе, згідно вченню атеїзму, але до померлих певне ставлення виявляють усі.
У Бога померлих немає. Ті, кого ми називаємо померлими, вони не зникли з буття, вони перейшли із цього видимого буття, з цього світу у світ потойбічний. Але вони не зникли з буття, вони продовжують існування своє. І те, чого вони потребують від нас, живих, це нашої молитви. Бо вони, особливо ті, хто були християнами, були і залишаються членами Церкви Христової, і тому потребують від нас, живих, нашої молитви і прохання до Бога за спокій їхньої душі, за прощення їхніх гріхів, які кожна людина так чи інакше чинить упродовж життя.
Кожна духовна традиція додає і не може не додавати щось унікальне до загальнолюдського сприйняття і переживання смерті. Про православний внесок отець Яків Кротов говорить так: «Я думаю, що все-таки, якщо православ‘я щось може додати до сучасного духовного багажу, так це те, що треба вчитися жити, але при цьому встановлювати зв‘язок з пам‘яттю про померлих. Не з тими, хто помер, а з пам‘яттю, виховувати у собі знання про те, що ми не перші й не останні. І все, що робиться нами, що має бути зроблене нами, це все частина величезного шляху зовсім різних людей. Тому, коли ідеться про вмирання із Христом і воскресіння з Ним, я думаю, це те саме: з кожною людиною ми трошки вмираємо; ми розуміємо, що світ став біднішим. Є вислів настоятеля Собору Святого Павла у Лондоні: «Коли хтось помер, це не зник цілий острів, це ще один айсберг відколовся від величезного льодового поля, яке називається людством». Ми збідніли. Ось цей досвід співчуття мертвим, якщо він присутній, він поглиблює і наше співчуття до живих. У цьому – сенс православних поминальних традицій: пам‘ятай мертвих, щоб любити живих.
Сенс смерті – в її подоланні
Між іншим, пам’ятати мертвих, щоб любити живих – максима, яку сповідує також і іслам. Рустам Гафурі, речник Духовного центру мусульман України, каже, що в ісламі поминання «тих, кого забрав Аллах», має очевидний повчальний вимір: людина, яка поминає померлого, має замислитися над життям – своїм, ближніх, цілого суспільства.
Коли мусульмани роблять поминання, готується і трапеза, і звернення до живих – з тим, щоб вони звернули увагу на своє життя, свій стан, на те, як ми можна виправити себе. Наприклад, як зупинити війни, як не допустити конфліктів тощо.
Найстарша з авраамічних релігій – іудаїзм – має дуже розвинуті уявлення про смерть людини і безсмертя її душі й, відповідно, складний поминальний цикл.
Іудаїзм, як монотеїстична релігія, вважає, що у кожної людини є душа, яка не вмирає ніколи, говорить керівник департаменту інформації та зв’язків з громадськістю Федерації єврейських громад України Олег Ростовцев. Коли ми приходимо у цей світ, ми приходимо тільки на певний час. Коли людина іде з нього, ми повинні зробити усе, щоб душа його повернулася до Творця, до Всевишнього. Тому є певні закони трауру, певні поминальні закони, які треба не лише виконувати для себе, щоб пам‘ять зберегти свою, але і щоб полегшити душу, щоб вона змогли підніматися на духовних рівнях, які теж існують. Іудаїзм вчить, що ті душі, яких ми не бачимо зараз очима, відчувають цей світ, і ми мусимо зробити те, щоб їм була можливість підніматися на новий духовний рівень. Треба зробити щось добре у заслугу тих, хто пішов з життя: пишуться сувої Тори, будуються навчальні заклади, шпиталі для того, щоб не тільки пам‘ять була увічнена, а й щоб зробити добре тим, кого зараз у матеріальному світі ми не бачимо.
Видатний православний богослов Антоній Сурозький казав: «Не важливо, живий ти чи мертвий. Важливо, в ім’я чого ти живеш і в ім’я чого вмираєш».
І досі філософи силуються розгадати сенс діалогу Олександра Македонського з іудейськими мудрецями. «Що повинна робити людина, щоб жити? – запитав у них завойовник. – Вона повинна умертвити себе. – Як людина має умертвити себе? – Вона повинна по-справжньому жити».
Присутність смерті промовляє до кожного: життя — це таїнство. А сенс смерті — в її подоланні.
