Всеволод Кожемяко неодноразово входив до рейтингу найбагатших українців, а його статки у Forbes Ukraine оцінювали майже у 100 мільйонів доларів. Після початку повномасштабної війни Росії проти України цей агробізнесмен повернувся з-за кордону, щоб зі зброєю у руках захищати Батьківщину. Він заснував у рідному Харкові добровольчий підрозділ «Хартія», який згодом переріс у бригаду Нацгвардії.
- Чому вважає, що «війна – це про гроші», а у «кожного ворога є собівартість»?
- Як ТЦК «відштовхують усіх мотивованих» та завдяки чому «Хартія» рекрутує людей?
- Що криється за словами: «підлеглих насамперед слід не карати»?
Ексклюзивне інтерв’ю Радіо Свобода.
– У 2004 році я був на Майдані. І у 2014-му. І я любив завжди свободу. Як я прийшов до націоналізму українського, здорового? Такі постаті, як Да Вінчі, на мене здійснили великий вплив; ті люди, які зі мною поруч служать.
– Тим часом ледь не під кожним вашим інтерв’ю пишуть, що ви собі готуєте політичний плацдарм завдяки армії.
– Пишуть це з 2014 року: я створив фонд, ми тоді зробили допомогу підрозділам – і вже були коментарі: «А, ну все, хоче стати депутатом».
Для мене важливіше те, що я зараз роблю – мені цікаво боротися за ідеї
Ну коротше (сміється – ред.), вже 10 років я йду до депутатства і ніяк не дійду, розумієте? Ну, звісно, воно мені нецікаве.
Я певним чином реалізувався в матеріальному сенсі. Я розумію, що я – не якийсь суперолігарх, та всіх грошей, можливо, і не заробиш.
Для мене важливіше те, що я зараз роблю – мені цікаво боротися за ідеї, і це мене надихає.
– Як ви – засновник одного з найбільших в Україні агрохолдингів-зернотрейдерів – у 2022 році стали організатором добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ) «Хартія», яке згодом переросло у бригаду Нацгвардії?
В бригаді я – організатор, але не командир
– В бригаді я – організатор, але не командир, бо вже фахової військової освіти для такого великого організму в мене немає. Але там дуже достойні люди керують.
– А який загалом ваш військовий досвід?
– Мій військовий досвід почався у 2014 році, коли і почалася війна. Я брав активну участь у місті Харкові у протистоянні проти «русской весни». Потім потрапив у певні вогневі контакти випадково і не дуже системно, але добровільно був на війні десь 2014–2015 роки.
Потім я допомагав кільком бригадам Національної гвардії України.
Підтримував створення бригади швидкого реагування у лавах НГУ, підтримував спецпідрозділи «Омега», підтримував добровольців.
Дружив близько з Дмитром Коцюбайлом, який був на фронті увесь цей час.
– Нині ви – найбагатша людина в Силах оборони України?
– Найбагатший солдат України. Ну, ми так жартували.
– Як ви вирішили стати солдатом і як виникло ДФТГ «Хартія»?
Я бачив, що можу залучити певну кількість людей, які не мають бажання йти в регулярні війська, але захищати Україну за мною підуть
– Один товариш із Києва повідомив мені, що є закон про національний спротив. І завдяки ньому можна організувати підрозділ.
Я бачив, що можу залучити певну кількість людей, які не мають бажання йти в регулярні війська, але захищати Україну за мною підуть.
Я був в Альпах, катався на лижах (напередодні повномасштабної війни РФ проти України – ред.). Приїхав 25 лютого. Бо вже літаків не було, то поки дістався потягом, автівкою… Знав, що я буду тут (в Україні – ред.) і буду активний спротив чинити окупації. Я чітко розумів, що мені треба їхати в Харків.
Ми (люди, з якими Кожемяко сформував «Хартію» – ред.) не хотіли займатися охороною мостів або складів. Хотіли займатися реальними справами – і хоч були хлопці, які мали певний досвід, та в більшості – це були цивільні люди.
Вони сказали: хочемо рухатись в бойові дії. Харків був напівоточений тоді, ворог був досить близько, постійно обстрілював. У кожного вже були свої якісь особисті рахунки щодо під***в, люди були заряджені.
Ми зрозуміли, що війна довга і тільки великі організми будуть її вигравати
Перше завдання, потім друге, третє – і так воно пішло: оборона Харкова, потім контрнаступ, потім ми були на Сватівському напрямку на Луганщині. Потім – Бахмут. Після цього ми зрозуміли, що війна довга і тільки великі організми будуть її вигравати.
З’явилася нагода створити бригаду в лавах Національної гвардії України з тим керівним складом, який працював у ДФТГ – верховний головнокомандувач дав добро.
Зараз «Хартії» – рік, вона вже 4 місяці виконує завдання на лінії фронту.
– Наскільки з бюрократичного боку важко організувати бригаду боєздатну?
– Це майже неможливо. Навіть при сприянні керівництва, Міністерства внутрішніх справ, командування Національної гвардії, сприянні самих керівників, оця середня бюрократична ланка – іноді зіштовхуєшся з такою не те, що тупістю, а просто з байдужістю.
Нібито вони військові, але вони настільки байдужі до того, що відбувається в їхній структурі, на полі бою.
Оце настільки дратує, настільки вибиває з колії, що іноді хочеться опустити руки і виматюкатися: підписуються накази, які суперечать одне одному в один і той же день. Це перераховувати можна дуже довго, але зрозуміло, що система наша ще дуже недосконала. Ми вже пішли від радянської армії, але не дуже далеко відійшли.
– Нинішній командир «Хартії» Ігор Оболєнський – не лише професійний військовий, а і ваш колишній колега з бізнесу. Відтак яку модель управління бригадою ви з ним побудували чи будуєте зараз? Читав, що один з головних її принципів – командир на рівні з рядовими робить усе, починаючи від зарядки.
– Я і прибираю там (у місцях дислокації бійців – ред.)… У нас немає прислуги, розумієте? Всі самі за собою усе роблять.
Фізичні вправи разом робимо, бойові навчання теж.
Ми (разом із чинним командиром бригади – ред.) часто об’їжджаємо позиції, дивимося, перевіряємо. Це необхідно робити не для того, щоб когось потім покарати, а щоб підказати людям. Оце і є нове ставлення.
Треба постійно розуміти, як людина живе у бліндажі на тій позиції.
Як вона їсть, як вона спить, куди вона ходить в туалет – умовно. Це теж дуже важливо. І від цього залежить якість виконання завдань.
Комбриг завжди повинен перевіряти і бути в курсі, що відбувається. Він може розібрати затвор від гармати і спокійно показати, що отут треба почистити, а отут треба налагодити. Або сісти сам за танк – поїхати. Я вважаю, що це важливо теж.
– Кістяк добровольчого підрозділу, а потім і вже бригади – це які люди?
З мотивованою людиною завжди легше працювати
– З мотивованою людиною завжди легше працювати. Мотивована людина і навчається краще, і воює краще. Десь із ДФТГ мобілізувалося до 150 людей. Більшість із них – уже сержанти і офіцери.
У «Хартії» є таке правило – якщо людина фахівець у чомусь, то перше, що ми пропонуємо – застосувати її там, де вона фахівець.
Звісно, що в цивільному житті немає фахівців таких, як кулеметник або піхотинець, але що ми робимо? Навчаємо людей.
Іноді вони кажуть: «Ми не хочемо!», плюються, скаржаться, та потім коли потрапляють на війну – дякують сержантам за науку.
І це дуже важливо, бо просто посадили тебе в окоп і дали рушницю або автомат, то ти – не піхотинець, ти – жертва. Маєш дуже великі шанси загинути.
Коли тебе навчають, коли планування відбувається якісно, то дуже великі шанси вижити і побачити перемогу
А коли тебе навчають, коли планування відбувається якісно, то дуже великі шанси вижити, знищити ворога і побачити перемогу живими і неушкодженими.
Можу вам сказати, що люди постійно потрібні. Постійно.
– А які спеціальності найзатребуваніші у війську?
– Наприклад, спілкувався з однією дівчиною нещодавно, яка у нас працює в комунікаціях. Це важлива ланка, тому що повинні військові організми комунікувати з суспільством: щоб людей залучати, щоб кошти залучати, бо держава не встигає, на жаль, реагувати достатньо оперативно на певні потреби.
Я попросив ту дівчину очолити певний напрямок в комунікаціях.
А вона відмовилась – сказала, що хоче бути винятково в бойовому підрозділі, хоче бути оператором FPV-дрона або будь-якого дрона. Ну що я можу на це сказати? Це тільки може викликати повагу, хоч комунікаційники теж потрібні. Всі люди потрібні.
Приходить людина і каже: я – спеціаліст серйозний, ну, наприклад, в ІТ. Ну, якщо вона уже там не впреться сильно, що хоче бути командиром кулемета, тоді ми її будемо намагатися залучити, звісно, в наш ІТ-сектор. Тому що ми тестуємо багато продуктів, які автоматизують ухвалення рішень, прибирають людський фактор і роблять реакцію бригади на певні події швидше за ворога.
– Рекрутинг через ТЦК в Україні працює коректно, на ваш погляд?
– Треба дуже велике бажання мати, щоб потрапити в армію в якийсь підрозділ, мобілізуватися чи підписати контракт. Так крові поп’ють… Я просто знаю декілька прикладів, коли люди до нас йшли вже на певні посади – там якогось папірця немає, там треба кудись йти, якусь довідку отримувати.
Ми намагаємось максимально зараз вибудувати процеси із залученням HR-спеціалістів з цивільного життя і рекрутерів, щоб це був сервіс
Ми намагаємось максимально зараз вибудувати процеси із залученням HR-спеціалістів з цивільного життя і рекрутерів, щоб це був сервіс, щоб людина тільки прийшла, підняла руку і сказала: «Я хочу».
ТЦК в нас як сервіс не працює. Він працює як система покарань, як що завгодно, але не як сервіс. Таке враження, з інформаційного поля принаймні, що система налаштована таким чином, щоб відштовхувати усіх мотивованих і затягувати всіх, хто не хоче.
Декілька місяців тому був підписаний президентом України указ щодо можливості проходження іноземцям служби в Національній гвардії України. І у нас вже є декілька десятків іноземців – це професійні або військові, або поліцейські, або просто люди, які хочуть навчитися і зробити військову кар'єру.
Ми до них ставимося так, як і до українців. Бо насправді, те, що для українців (не працює – ред.) – для іноземців ще гірше.
Ну, через ТЦК пройти записатися – це так хотіти треба…
Людині треба 10 тисяч кілометрів прилетіти, наприклад, з Аргентини або з Колумбії, і тут зіштовхнутися з цією бюрократією – зрозуміло, що це просто жах. Тому ми максимально надаємо усіляку підтримку.
Порядок: треба зв’язатися з нашим рекрутинговим центром – і все. Там всі є координати, посилання, люди дзвонять, і ми обробляємо одразу їхні заявки і говоримо далі, що робити.
Цивільні люди цим займаються і мобілізовані в бригаду, які були HR-ми.
– Зараз «Хартія» перебуває у районі Кремінної. Як би ви охарактеризували тих, проти кого доводиться воювати?
– Противник неоднорідний. Є і мобілізовані люди, випадкові, є і «Ахмат» біля нас, і різні підрозділи спеціального призначення.
У Бахмуті ми зіткнулися з тактикою малих груп. Це теж існує.
На Запоріжжі – зі свіжого, то на квадроциклах і баггі залітають на позиції. Вони широко зараз застосовують і дрони, вчаться дуже швидко.
Я б сказав так – ми вводимо інновації, щось придумуємо, вони бачать це і одразу копіюють, але в набагато більших масштабах.
Ми вважаємо, що піхоту треба берегти
Тому ми для себе вирішили, що ми – не бригада «Рембо», які заскакують (в окоп до противника – ред.), стріляють, всіх вбивають. Бо зазвичай залишається за лаштунками кількість втрат у таких штурмах. Ми намагаємось бути технологічною бригадою і воювати за рахунок злагодженості, за рахунок спланованих методичних дій.
Ми вважаємо, що піхоту треба берегти. Піхота заходить в населений пункт і ставить прапор. Поки там немає ваших людей і немає прапора, ви ніколи не скажете, що цей населений пункт належить вам.
Танки, гармати, дрони, авіація, розвідка – все це допоміжні сили, які забезпечують піхоті якісне виконання завдань. Як у наступі, так і в обороні.
Ми намагаємося робити так, щоб ворог не доходив до нашої піхоти. Щоб вона вступала у бій вже тоді, коли ворог по дорозі виснажений і максимально втомлений.
– «Війна – це про гроші», сказали ви в одному зі своїх інтерв’ю. Поясните, що маєте на увазі?
– У кожного вбитого ворога є собівартість.
Скільки ви витрачаєте грошей на вбитого ворога, на знищену одиницю техніки, на знищену позицію ворога і так далі – це важливо розуміти. І такий підхід ми намагаємось застосовувати.
Починаючи від пального і їжі, та закінчуючи тим, що за кожного пораненого і за кожного загиблого українця держава повинна відшкодовувати родині певні кошти. Це дуже великі кошти.
– Чи можемо конкретизувати на прикладі вашої бригади, яке озброєння найпотрібніше на фронті?
– Дрони насамперед, бо їх використовують постійно, і поле їхнього використання збільшується.
Зараз «Мавіки» літають, скидають гранати, як каруселі; висять постійно, по декілька, дають постійні стріми лінії бойового зіткнення.
Те саме відбувається з засобами РЕБ. Для того, щоб захищатися від тих же «Мавіків» і FPV. Традиційні засоби, артилерія, боєкомплекти – це дуже важливі речі. Броньована техніка.
Вони ж теж виходять з ладу, і це все потрібно. В озброєннях потреба дуже велика, і ми зі сподіванням дивимося на наших партнерів: що курс на захист демократії і захист європейського і демократичного вибору країни, яка має такого сусіда *ба**того, буде підтриманий, розумієте?
Коли вони зіткнуться з новими апетитами цієї олігархічно-імперіалістично КДБістської кліки, яка керує зараз Росією, коли країни світу зіштовхнуться з її новими якимись вимогами, то це буде коштувати набагато більше, ніж зараз підтримувати Україну.
Кожного разу, коли ми маємо менше зброї, менше обладнання, ми за це платимо кров’ю. Ми платимо за це життями наших співвітчизників.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
Форум