Доступність посилання

23 Листопад 2017, Київ 10:17

КПЗУ: трагедія революційних романтиків


Історія політичних партій та рухів, у назві яких містилося слово «комуністичний», —це далеко не завжди щось просте й однозначне. Особливо, коли йдеться про колоніальну чи пригноблену країну. Бо ж там під червоним прапором в силу конкретних обставин нерідко виступали справді ті, хто прагнув здобути людські права, як соціальні, так і національні. З іншого боку, ніде так цинічно, як у колоніальних чи уярмлених країнах, керівництво світового комуністичного руху (тобто Москва) не гралося у своїх інтересах долею щирих симпатиків ідей соціальної та національної справедливості.

Галицькі ліві на політичній арені

Історія КПЗУ – це трагедія тих, хто щиро вірив у комуністичні ідеали світлого майбутнього, де рівною серед рівних мала сяяти Радянська Україна, і це трагіфарс, який стосувався іншої, досить значної категорії партійців, що зовсім не були комуністами або химерним чином поєднували комуністичну ідеологію ледь не з російським великодержавним монархізмом.

Мало хто з членів КПЗУ дожив до глибокої старості та зайняв вигідні посади за нових часів. Багато хто помер не своєю смертю – у в‘язницях і таборах, вбиті, самогубці, зниклі безвісти... Ті, що лишалися живими, часто не знали про долю загиблих і «продовжували боротися за перемогу ідеалів комунізму, запекло воюючи зі своїми ідейними суперниками: сіоністами, бундівцями, соціал-демократами...», — небезпідставно писав Яків Хонігсман у книзі «Кипіли пристрасті» (Москва, 1999).

А починалося все дуже революційно і романтично.

1915 року в Галичині на базі нелегальних українських молодіжних гуртків виникла малочисельна група лівих соціал-демократів. Її співзасновниками стали Осип Крілик (Васильків), Роман Роздольський та Роман Турянський (Кузьма). 1918 року група прибрала назву «Інтернаціональна революційна соціал-демократія». На таємній нараді у грудні її члени обговорювали ідею перетворення організації на комуністичну партію, опозиційну до уряду Західно-Української Народної Республіки, однак вирішили недоречним робити це під час польсько-української війни.

У лютому 1919 року у Станіславові (нині – Івано-Франківськ) на І конференції комуністичних груп Галичини на основі Інтернаціональної революційної соціал-демократії була створена Комуністична Партія Східної Галичини. В її заснуванні взяли участь і представники партії боротьбистів з Наддніпрянщини. Першим секретарем центрального комітету партії був обраний колишній боротьбист Карл Саврич (Максимович).

Перші два роки партія мала статус обласної організації Комуністичної партії (більшовиків) України і була підпорядкована Галицькому організаційному комітету КП(б)У або Галоркому. Одночасно компартія Східної Галичини мала своє представництво в Комінтерні. Під час існування Галицької Соціалістичної Радянської Республіки влітку 1920 року компартія Східної Галичини вийшла з підпілля і діяла як Комуністична партія Галичини.

1921 року за рішенням Комінтерну Комуністична робітнича партія Польщі перебрала керівництво компартією Східної Галичини, що спричинило її розкол. Більшість на чолі з Васильковим обстоювала організаційну самостійність партії, меншість виступала за підпорядкування її інтересам комуністичного руху Польщі. 1922 року «васильківці», всупереч вказівкам польської компартії, разом з іншими українськими партіями бойкотували вибори до Сейму. І тільки 1923 року, після рішення Ради послів держав Антанти про передачу Галичини Польщі «васильківці» погодилися на приєднання до польської компартії на засадах автономії.

Того ж року компартія Східної Галичини поширила свою діяльність на Волинь, Підляшшя, Холмщину та Полісся і була перейменована на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ).

Партія діяла у підпіллі, однак мала вплив на легальні організації – Українську соціал-демократичну партію та Українське селянсько-робітниче об’єднання (Сельроб), через які брала участь у виборах і мала послів у Сеймі. Комуністи також керували діяльністю підпільних Комуністичної спілки молоді Західної України та філії Міжнародної організації допомоги революціонерам, видавали часописи «Наша правда», «Нове життя», «Світло», «Сельроб», «Вікна», «Культура», «Нові шляхи». Номінально вона мала широку автономію в складі Компартії Польщі, у неї був власний центральний комітет, вона проводила свої з’їзди. Але що стояло за цим? Стандартна кремлівська метода обдурення людей. Адже реальне керівництво партією здійснювали спеціально уповноважені члени політбюро ЦК КП(б)У, хоча про це ніде не сповіщалося.

Націоналісти та москвофіли під червоним прапором

Часами помітного впливу КПЗУ стали 1920-ті роки. Цьому сприяли успіхи НЕПу та українізації в УСРР. Та вже наприкінці 1920-х років у Західній Україні розпочався занепад комуністичного руху. Під впливом вісток про колективізацію, Голодомор та репресії, що долинали зі Сходу, багато хто став виходити із лав КПЗУ. Від комуністів відверталися ті, хто досі їм симпатизував. 1933 року досі наче надійні керівники КПЗУ М.Заянчковський (Косар) і Г.Іваненко (Бараба) були спершу викликані в СРСР, а тоді й заарештовані у «справі УВО». Ті ж члени КПЗУ, які з різних причин постійно перебували і працювали в Радянському Союзу, теж тотально підпадали під репресії. Враження таке, наче «компетентні органи» виловлювали галичан не менш ретельно, ніж нацисти євреїв. А от ті, для кого Москва була альфою й омегою, залишилися в КПЗУ. Остання перетворилася на партію, повністю залежну від ЦК ВКП(б). Внутріпартійна демократія стала повною ілюзією.

Лазар Каганович
Ще раніше, 1927 року більшість членів ЦК КПЗУ підтримала «національний ухил» О.Шумського в КП(б)У. Тодішній генеральний секретар ЦК КП(б)У Лазар Каганович негайно звинуватив керівництво КПЗУ в зраді. У квітні 1927 року на пленумі ЦК КПЗУ Микола Скрипник, що приїхав з Харкова, переконував членів ЦК засудити згаданий «національний ухил». Однак обговорення цього питання призвело до остаточного розколу КПЗУ: більшість на чолі із Кріликом та Турянським підтримала «шумськізм» і отримала назву «васильківців», меншість підтримала Кагановича. Так само розколовся і Сельроб. У лютому 1928 року більшу частину КПЗУ під керівництвом І.Крілика (Василькова) і Р.Турянського було виключено з Комінтерну, що за тих часів означало відлучення від комуністичного руху.

А наприкінці того ж року на Західній Україні вже існувало дві компартії КПЗУ: «васильківці», більшість, і КПЗУ-меншість, підтримувані Москвою. КПЗУ, як згодом писали дослідники, була тоді чи не єдиною європейською лівою партією, яка в ті роки виступала проти культу Сталіна й застерігала від його можливих наслідків. Але... 1928-й рік завершився саморозпуском КПЗУ-більшості, лідери її капітулювали й встигли публічно заявити про свої «помилки», виїхавши в УСРР – наче на прощу. Там їх невдовзі й розстріляли.

Партія розстріляних

Під впливом повідомлень про припинення «українізації», про Голодомор та про розгортання масового терору в радянській Україні з компартії Західної України після «наведення в ній порядку» вийшла більшість її членів, насамперед українські інтелігенти та селяни. Нові лідери КПЗУ Турянський (Кузьма), Заячківський (Косар) та Іваненко (Бараба), попри демонстративну лояльність до Кремля, були викликані до Радянського Союзу і там теж розстріляні. Влада піддала репресіям більшість членів КПЗУ, що перебували в радянській Україні. Внаслідок більшовицького терору та масового виходу з партії чисельність членів КПЗУ скоротилася від 4300 до 2600 осіб.

А 1938 року Виконком Комінтерну оголосив про розпуск компартії Польщі, а разом з нею і компартії Західної України та компартії Західної Білорусі, під приводом, начебто керівництво там захопила так звана «фашистська агентура». Цю «агентуру» нищили ще довго по тому, навіть після війни...

Ще варто зауважити, що на момент розпуску партії етнічні українці вже не становили у ній переважної більшості. Ті ж, що писалися українцями, нерідко мали зовсім не комуністичні орієнтації. То були москвофіли, які або геть заперечували існування навіть відносно самостійної української нації, або у кращому разі ставилися до неї як до сателіта світлосяйної Росії. Як писав один із таких комуністів-москвофілів Ярослав Галан, вони були щиро «зачаровані на Схід». І цю зачарованість не знищили навіть табори ҐУЛАҐу, до яких після 1939 року потрапило чимало членів колишньої КПЗУ різного – і польського, і єврейського, й українського походження. Хоча публічно засвідчене москвофільство все ж забезпечило певні посади зацілілим діячам КПЗУ – скажімо, і тому ж Ярославові Галану, і Кузьмі Пелехатому, і Богдану Дудикевичу. А романтики українського комунізму згинули у буревіях історії, впавши чи то від німецької, чи то від російської, чи то від польської кулі.

Тож КПЗУ залишається під оглядом сьогодення такою собі політичною химерою, яка засвідчує конечну неможливість створити партію лівого спрямування, яка була б одночасно і українською, і зачарованою на Москву.

«Узагалі ж там нас зустрічало чимало гарних хлопців, тільки я забув їхні прізвища. Це були люди, які пройшли польські в’язниці, це були комуністи, перевірені самим життям. Однак їхня партія була за нашим же рішенням розпущена, і Комуністична партія Польщі, і КПЗУ. Чому? Вони, згідно нашому розумінню, вимагали перевірки, хоча їхні члени були комуністами і завоювали це звання у класовій боротьбі. Чимало з них мало за плечима польські в‘язниці, яка ще потрібна перевірка? Але тоді у нас були інші поняття. Ми дивилися на них, як на невикритих агентів: їх, мовляв, не тільки слід перевіряти, а й перевіряти під особливою лупою. І дуже багато з них, отримавши тоді визволення від нашої Червоної Армії, потрапили потім у наші, радянські в‘язниці».

«У Львові й інших західноукраїнських містах був також великий єврейський прошарок, як серед робітників, так і серед інтелігенції. Не пам‘ятаю, щоб від цієї частини населення йшло щось негативне, антирадянське. Серед єврейських робітників й інтелігенції було чимало комуністів. Організація комуністів звалася КПЗУ. До неї входили й українці, і євреї».

«Керівництво комуністичними організаціями Західної України практично було покладене на КП(б)У. Коли я ще в 1928-1929 роках працював у Києві на посаді завідувача організаційним відділом окружного комітету, секретарем Київського окружкому був Демченко. Саме він за рішенням ЦК КП(б)У відповідав за зв‘язок із КПЗУ і за керівництво її діяльністю. Демченко зустрічав людей "звідтіля", вони приїздили нелегально, одержували від нього вказівки і відбували. Так велася організаційна робота».


Микита Хрущов, перший секретар ЦК КП(б)У (1938-1949), перший секретар ЦК КПРС (1953-1964)






  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG