Доступність посилання

ТОП новини
23 Квітень 2018, Київ 03:35

Осінній сезон української політики: почався марш абсурдів


Схоже, українські політики знову загнали себе (а разом із тим і країну) у глухий кут. Верховна Рада запрацювала, проте ухвалює такі закони, сумнівна конституційність частини з яких видно неозброєним оком. Демократична коаліція наче юридично ще існує, але фактично її вже немає, натомість діє зовсім інша парламентська більшість. Президент і Прем’єр-міністр нарешті припинили «холодну війну» між собою, але натомість почали «гарячу».

Юлія Тимошенко, яка ще рік тому закликала західний світ стримувати Москву й активно підтримувати Грузію, зараз щодня отримує все нові і нові похвали з Білокам’яної за те, що демонстративно дистанціювалася від конфлікту на Кавказі й відсунула на другий план питання української євроінтеграції. А на додачу всі учасники політичного процесу, схоже, геть забули, що вони мають негайно розпочати процес обговорення й ухвалення Державного бюджету на 2009 рік. І справді, який там бюджет, коли розпочався, за словами Глави української держави Віктора Ющенка, державний переворот!

Справедливі ці слова чи ні, але найближчим часом на Україну чекають зміни всієї конфігурації влади, включно із виборчою системою: схоже, Блок Юлії Тимошенко та Партія регіонів досягли домовленості щодо нових основних засад такої конфігурації і розподілу сфер впливу між собою. А разом вони мають у Верховній Раді України 155 плюс 175 голосів, тобто самоочевидну конституційну більшість, проти якої безсилі і опоненти, і сам Президент.

Чи варто стинати голову Главі держави?

Слід зауважити, що рано чи пізно, але така політична система, яка існувала в Україні останні роки, мусила вибухнути незалежно від того, янголи чи дияволи стояли на чолі владних інституцій і політичних партій. Адже надто багато плутанини містила Конституція після політичної реформи 2004 року, надто багато двозначних і просто незрозумілих положень у ній з’явилося, так що Конституційний Суд, який і без того переживає не найкращі часи, нерідко просто змушений був відбуватися загальниками, не знаючи, як розтлумачити ті чи інші ребуси Основного Закону. Досить сказати, що в ньому закладене подвійне підпорядкування голів місцевих держадміністрацій – Президентові та Прем’єрові, – що створює безліч колізій і фактично паралізує роботу виконавчої вертикалі влади в масштабах усієї країни.

Але головна «інституційна міна» в Основному Законі пов’язана зі статусом і місцем Президента у загальній структурі влади. Стаття 102 Конституції України зазначає: «Президент України є Главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина". А стаття 106.1 додає, що Президент «забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави». Ну, а про те, що він представляє державу у зовнішньополітичних відносинах, утворює суди та керує всіма силовими структурами, і говорити не доводиться. То ж хіба дивно, що Леонід Кучма, щоб виконувати покладені на нього Конституцією обов’язки, змушений був створити свою потужну адміністрацію, яка де-факто стояла над урядом, а Віктор Ющенко попервах спробував був обійтись без потужного апарату, але нічого не вийшло, а відтак цілком закономірно постав президентський Секретаріат на чолі з Віктором Балогою.

Повноваження президентів інших держав

Тим часом у державах, де існує, так само, як і в Україні, змішана система влади, президентів зовсім не проголошують ледь чи не «батьками нації». Скажімо, стаття 126 Конституції Польщі проголошує: «1. Президент Республіки Польща є верховним представником Республіки Польщі і гарантом тяглості державної влади. 2. Президент Республіки стежить за дотриманням Конституції, стоїть на сторожі суверенітету і безпеки держави, а також непорушності і неподільності її території». Відповідно і засоби для реалізації цих завдань (але саме цих!) польський президент одержує: на нього «зав’язані" зовнішня політика та оборона, він співпрацює з парламентом у справі призначення уряду, отже, спирається на Раду національної безпеки.

Дещо по-іншому президентську місію декларує стаття 5 Конституції Франції: «Президент Республіки стежить за дотриманням Конституції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування органів державної влади, а також тяглість держави». До цього Конституційний закон 1995 року додає: «Він є гарантом незалежності, цілісності території, дотримання підписаних угод». Для цього президент Французької республіки має відповідні повноваження: без його підпису не є чинним жодне урядове рішення (але в поточну діяльність уряду він не втручається і вказівок міністрам не дає), а в разі нагальної потреби може взяти всю повноту влади на себе і вжити екстраординарні заходи.

Українське двовладдя

В Україні ж, як відомо, важелі виконавчої влади перебувають одночасно у двох руках: і Президента, і Прем’єра. Щоб усунути цю нісенітницю, Юлія Тимошенко планує не просто змінити баланс повноважень різних владних інституцій, а перемінити форму правління в державі: зі змішаної на властиво парламентську. Тільки ж от проблема: по-перше, існують великі сумніви, що парламентська республіка за українських умов буде ефективнішою: у Європі зі значних держав тільки Німеччина зі своєю традиційною працьовитістю та повагою до закону є дієвою парламентською республікою; по-друге, стаття 5 Конституції унеможливлює радикальні зміни в державі шляхом голосування у Верховній Раді: «Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами».

Тож у разі, якщо БЮТ і ПР спробують провести відповідні зміни через парламент, Віктор Ющенко матиме рацію – йтиметься про державний переворот. З відповідними політичними вислідами.

Двопартійна демократія як запорука диктатури

Докорінну зміну форми правління БЮТ має намір доповнити реформою виборчої системи. У законопроекті №3109, який у Верховній Раді зареєстрував депутат Сергій Терьохін, ідеться про внесення таких змін до Закону про вибори народних депутатів, згідно з якими прохідний бар’єр на виборах має бути підвищений із трьох до десяти відсотків голосів виборців. Як пише сам Терьохін у пояснювальній записці до законопроекту, «Україна приречена прийти до двопартійної системи, де одна партія стане захисником великого бізнесу, ідей глобалізації та космополітизму, а інша партія – форпостом соціальної солідарності, етнічного самовизначення та захисту української економіки від зовнішніх нападів». Отже, треба прискорити формування такої системи й відсікти партії та міжпартійні коаліції, яких не підтримує хоча б 10% виборців, тобто «політичних маргіналів».

І знову БЮТ наражається на дуже серйозні проблеми. По-перше, у жодній демократичній державі немає і бути не може такого високого прохідного бар’єру, бо він суперечить самій сутності партійно-пропорційної виборчої системи: забезпечити якомога більш повне представництво консолідованих інтересів виборців у виборних органах влади. Відтак виборчі бар’єри у різних державах коливаються від 1% до 5% голосів, і тільки у Росії, Казахстані та подібних «маяках демократії» вони вищі.

І справді: уявімо, що одна партія одержала на українських виборах 11%, інша – 10% плюс один голос, усі інші – 9% і менше. Що в результаті? 79% виборців залишаться без представництва у Верховній Раді, а партія, яку підтримує лише 11% виборців, формуватиме уряд? По-друге, спроби створити сьогодні в Україні двопартійну систему ведуть просто до пастки, про яку у середині ХХ століття писав класик французької політичної думки Морис Дюверже. У країні без сталих демократичних традицій неминуче виникає двопартійність метафізична, сутнісна, за якої «боротьба партій точиться навколо самої природи режиму, фундаментальних уявлень про життя і набуває жорсткості і непримиренності релігійних війн».

Одна партія у цій боротьбі з необхідністю обстоюватиме демократичні цінності, інша – деспотичні. У разі приходу після запеклої боротьби до повновладдя антидемократичної партії вона негайно займеться усуненням своєї головної суперниці, а разом із нею і всіх демократичних інституцій суспільства, щоб за будь-яку ціну знищити ворога і саму можливість здобуття ним влади. Парадокс у тому, що у разі перемоги так само чинитиме й обпалена в горнилі боротьби демократична партія, встановлюючи диктатуру в ім’я демократії, в ім’я недопущення приходу до влади ворогів свободи. І то добре, якби тільки на якийсь час, щоб потім повернутися до нормального життя, проте будь-яка влада, як відомо, розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно...

Одне слово, спроби вивести українську політику з глухих кутів загрожують їй блуканням такими манівцями, звідки у цивілізований світ повернутися дуже важко. Але більшість політиків, схоже, на це не зважає, геть захоплена азартом боротьби за владні повноваження для себе – і тільки для себе.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

XS
SM
MD
LG