Доступність посилання

ТОП новини
01 червня 2020, Київ 20:34

Україна: бурхлива імітація справжньої політики


Чи можна назвати ту боротьбу за владу, що відбувається останнім часом в Україні, політичним процесом? І взагалі, чи існує політика як така в Українській державі? На перший погляд, такі запитання видаються абсурдними. Адже хіба політика – це щось інше, ніж змагання за здобуття і втримання влади? Хіба метою політиків не є перемога над конкурентами і здобуття всієї повноти влади?

Ба більше: ніхто ж в Україні не протестує проти того, що певні публічні персонажі звуть себе політиками, що вони створюють і реєструють політичні партії, аби пройти до Верховної Ради, що навколо них вистрибують політологи, котрі коментують їхні дії – і таке інше. Тож як можна сумніватися, що політика в Україні буяє ясним цвітом, коли все як у людей – і партії, і депутати, й урядовці?

Але от лихо: безтрепетно сказати «так, українська політика – це не хвіст собачий, а справжня політика» людям, обтяженим знанням світової політичної класики і практики заважає це саме знання.

Класика проти метушні

Мислителі минулого визначали політику по-різному: як «царське мистецтво» управляти всіма іншими мистецтвами (ораторським, військовим, судовим тощо) і вміння «охоронити всіх громадян і за можливістю зробити їх із гірших кращими» (Платон); як знання про правильне і мудре правління (Макіавелі); як провідництво державного апарату чи вплив на це провідництво (Макс Вебер), як відкриту боротьбу класових інтересів (Маркс).

У часи Античності політикою зазвичай вважали мистецтво успішно здійснювати спільні справи, співіснувати громадою, керувати державою – полісом. Сучасні ж науковці визначають політику як цілеспрямовану діяльність у царині відносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов’язану із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування зазначених відносин. «Політика, з одного боку, узгоджує багатоманітні інтереси різних суб’єктів, з іншого – це боротьба таких інтересів, постійні конфлікти між нерівними суб’єктами», – зазначено у виданому у Львові словнику «Політична наука». «Політика існує там, де люди не доходять згоди щодо слушності аргументів і мають принаймні деякі процедури для розв’язку своєї незгоди», – наголошує «Короткий Оксфордський політичний словник».

Трапляються, звичайно, і визначення властиво «технологічного» характеру, як-от: політика – це сукупність засобів (інструментів) та методів (технік) для реалізації певних інтересів, тобто, для досягнення визначених суб’єктом політичного процесу цілей в певному соціальному середовищі; – але вони стосуються, якщо уважно вчитатися, лише політичної діяльності певних соціальних сил чи партійних утворень, а не всієї сукупності політичних відносин у суспільстві чи міждержавних взаємин.

Іншими словами, і класичне, і сучасне розуміння політики (навіть марксистське, бо інтереси різних класів, за Марксом, часом можуть збігатися) поєднує ідею боротьби з ідеєю компромісу й узгодження, а передусім вбачає в політичній діяльності дотримання певних правил. Звичайно, у новітній історії чимало прикладів брутального порушення цих правил, але ж не випадково задля покарання цих порушників були засновані трибунали у Нюрнбергу та Гаазі...

Муляжі «суверенної демократії»

А тепер подивімося на українську політику (точніше, на те, що зветься українською політикою) з іншого боку, з огляду на досвід сусідів. Скажімо, у Білорусі номінально витримуються практично всі демократичні процедури. Регулярно проводяться президентські і парламентські вибори, ба, навіть усенародні референдуми з найважливіших питань; діють політичні партії та організації, існує опозиція та опозиційна преса. А якщо у парламенті немає жодного представника опозиційних сил, то влада відповідає – ви ж подивіться, народ за них не голосує. І справді, попри увесь славетний «адміністративний ресурс», за білоруських опозиціонерів на виборах голосує абсолютна меншість, а переважна більшість електорату стабільно підтримує чинну владу, що б там не трапилося.

Отож за формою демократія у цій країні начебто наявна, але чи існує вона змістовно? Білоруські інтелектуали вважають, що ні. І передусім тому, що аморфною, недоформованою масою лишається саме народонаселення, яке ще не стало власне народом, нацією – «демосом», який відчуває потребу власноруч здійснювати «кратос», тобто владарювання у своїй країни, а не віддавати цю владу ледь не довічно якомусь вождеві чи кланові – навіть в обмін на певні блага.

І хоча більшість білорусів, за даними соціологічних опитувань, вважає свою державу демократичною, а економіку – ринковою (хоча і з неодмінним епітетом «гуманна» чи «спеціальна»), у наявності в цій державі істинної демократії, яка ґрунтується на компетентності й поінформованості громадян, серйозні сумніви існують не тільки у самих білоруських інтелектуалів. Адже хіба може у справді добре інформованого народу у центрі Європи чільним соціальним страхом (який, до речі, торік був дещо меншим) бути острах не перед економічною кризою чи безробіттям, а перед «військовим нападом»?

Нація – окремо, її «вожді» – окремо

Видається, схожим чином варто оцінювати і те, що в Україні зветься «політикою». На початку 2000-х років політика у власному розумінні цього слова в країні, безумовно, була. Діяла ціла низка політичних партій, передусім опозиційних, які мали не позірну, а реальну й популярну серед тих чи інших груп населення ідеологію, професійні політики брали участь у масових акціях нарівні з рядовими партійними активістами, влада змушена була реагувати на виступи ЗМІ (інколи, щоправда, така реакція виливалася у переслідування та вбивства журналістів, проте замовчування тих чи інших негараздів було радше винятком, аніж нормою. Соціальна активність громадян була досить високою; там чи там постійно відбувалися демонстрації чи пікетування, на які більшість учасників виходила добровільно, не за гроші чи інші блага. Парламентське життя було вельми динамічним; але, попри всі баталії між партіями, у критичні моменти, як-от 2003 року під час конфлікту навколо острова Тузла чи в ситуації з участю українських миротворців в розв’язанні іракського вузла, всі головні політичні сили і гілки влади демонстрували вміння домовитися і спільно обстоювати інтереси держави.

У 2004-2006 роках політичне життя в Україні продовжувало буяти. І раптом вже на весну 2008 року, коли у Києві проходили дострокові вибори столичного міського голови, все якщо не закінчилося, то перетворилося на порожню форму. Що принагідно засвідчила і вкрай низька явка виборців на дільниці для голосування – українська столиця ніколи до цього не демонструвала такого абсентеїзму. Що ж трапилося? Можна висувати різні гіпотези, але, очевидно, їхня суть так чи інакше буде в констатації простої істини: політика, яке б її визначення ми не взяли, – це спосіб суспільної самоорганізації, це те, що за Античності мало у своїй основі поліс, а сьогодні – вільну націю, її громадянське суспільство.

Нині ж українське громадянське суспільство різко дистанціювалося від партійно-політичних сил, а ті, у свою чергу, воліють спиратися на оплачувані масовки, а не на добровільну активність громадян. І ця дистанція, схоже, зростає ледь не щодня. Нація переймається своїми інтересами, живе своїм життям, а її «керманичі» ведуть нещадну боротьбу за владу – між собою і в інтересах себе самих. Ця боротьба дійсно нагадує політику, копіює й імітує її – так, як на початку ХХ століття китайські ремісники вручну копіювали новітню європейську вогнепальну зброю – до маузерів і кулеметів включно. Все те начиння навіть якось стріляло, але китайські війська все одно зазнавали страшенних поразок у кожному бою, – аж поки їхні генерали не зрозуміли, що треба не імітувати ефективну зброю, а її купувати у добрих виробників або побудувати на основі сучасних технологій власні зброярні.

Відмінність нинішньої України від тодішнього Китаю в тому, що тут існувала справжня політика, поки політики не вирішили замінити її саморобною імітацією – бо ж надто норовливий народ їм дістався, зі своєю власною думкою й інтересами. Народ, який поки що знизує плечима, спостерігаючи за метушнею тих, хто зве себе політиками.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Дивитись коментарі (3)

XS
SM
MD
LG