Доступність посилання

21 Жовтень 2017, Київ 13:38

Голод-геноцид 1932-33 років: хто був у його прицілі?


Розкуркулена сім'я біля землянки. с. Удачне на Донеччині, початок 1930-х років<br /><br />(Фото з виставки «Розсекречена пам'ять: Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД»)
За останній місяць російські друковані та електронні ЗМІ опублікували сотні, якщо не тисячі текстів, покликаних заперечити те, що штучно організований голод 1932-33 років був геноцидом української нації. У бій пішли історики, політики, демографи, письменники, публіцисти, ба, навіть співаки. Перша (менша) частина дописів веде мову про «так званий масовий голод», який начебто був викликаний неврожаєм і політикою пришвидшеної модернізації, що її проводив тодішній режим. Більшість авторів, утім, визнає факт загибелі мільйонів українців внаслідок політики більшовизму, прямо називає таку політику чи то злочинною, чи то антинародною, веде мову про терор голодом – але при тому наголошує: страждали не тільки українці, голодомор (певне число авторів вживає саме цей термін) поширювався і на Російську Федерацію, загинули мільйони жителів усього СРСР, відтак – робиться висновок – не можна говорити про геноцид українців.
На підтвердження цієї тези наводяться численні статистичні дані, цитуються архівні документи, наводяться свідчення зацілілих жертв тодішнього терору голодом. Аргументи, слід сказати, серйозні, і їх чимало. Проте постає цілком закономірне запитання: а що засвідчують наведені російськими ЗМІ факти?
Заперечення, яке стало ствердженням
У передрукованій багатьма паперовими ЗМІ статті історика професора Віктора Кондрашина, яку опублікувало РІА «Новости», категорично заперечується те, що український Голодомор був геноцидом. Один із головних аргументів історика – те, що «як мінімум чотири регіони тодішньої Російської Федерації постраждали більше, ніж Україна». Мовляв, «порівняльний аналіз матеріалів переписів 1926 і 1937 років наступним чином показує скорочення сільського населення в районах СРСР, вражених голодом 1932-1933 років: у Казахстані – на 30,9%, у Поволжі – на 23%, на Україні – на 20,5%, на Північному Кавказі – на 20,4%».
«Штучний голод був організований вищою номенклатурою ВКП(б) не тільки в Україні, а й у Поволжі, на Дону і на Кубані, в Казахстані і деяких інших регіонах Радянського Союзу», – наголошує «Газета.ру».
«Чи треба бачити в цьому голоді, як стверджують сьогодні деякі українські публіцисти й історики, «геноцид українського народу»?.. Безумовно, можна, використовуючи вислів Андрія Сахарова, говорити про «українофобію Сталіна». Однак слід відзначити, що репресії голодом спіткали також місця розселення козаків на Дону та Кубані і жителів Казахстану... З тих місцевостей, де відбулися 14 тисяч бунтів та селянських повстань, зареєстрованих ОҐПУ 1930 року, 85% були покарані голодом у 1932-33 роках. Це найбільш багаті і найбільш перспективні сільськогосподарські райони, тобто такі, які могли б дати державі більше за інших, але саме ці райони найбільше втратили при вилученні у них сільськогосподарської продукції під час хлібозаготівель, змінених затим насильницькою колективізацією, і саме в ці райони приніс смерть голод 1932-33 років», – стверджують автори «Чорної книги комунізму», яку останнім часом (на відміну, до речі, від попередніх років) досить часто цитують російські ЗМІ.
Іншими словами, від голоду вимирала не тільки Радянська Україна; деяким частинам СРСР було ще гірше, ніж Україні; терор голодом був спрямований проти найбільш волелюбних та бунтівних людських спільнот. Але хіба це означає, що не було геноциду українців? Хіба це не означає іншого – що об’єктами більшовицького геноциду, крім українців, стала низка інших народів Радянського Союзу, які також небезпідставно вважалися «слабкою ланкою» (Й.Сталін) політичних побудов Кремля? Хіба це недостатні жертви для такої оцінки (якщо навіть прийняти радше мінімальні, ніж найбільш вірогідні цифри, наведені «Газетою.Ру»: «6,5 мільйонів (в тому числі 4 мільйони в Україні) – в результаті штучного голодомору, організованого Політбюро ЦК ВКП(б) у другій половині 1932-го і зимою 1933-го... на Дону, Кубані, Україні, в Казахстані, Поволжі і Західному Сибіру»?
Окрім того, цілий ряд зазначених у російських ЗМІ регіонів-об’єктів штучного голоду був у ті часи заселений переважно або значною мірою українцями – це і Кубань, і деякі інші райони Північного Кавказу, і Поволжя, і певні території у Сибіру. І не просто етнічними українцями – а людьми з українською самосвідомістю, яка сформувалася на основі як традицій, так і цілеспрямованих процесів «українізації», тобто формування модерної української нації у десятиліття, яке передувало Великому Голоду.
«Казах» – це означає «вільнолюбна людина»
А тепер, відштовхуючись від наведених у російських ЗМІ фактів, уважніше придивімося до того, що відбувалося у 1932-33 роках у Казахстані, тоді – автономній республіці у складі Російської Федерації. У цей час (з 1925 року) секретарем крайового комітету ВКП(б) був Філіп Голощокін, організатор вбивства сім’ї останнього російського імператора Ніколая ІІ.
За правління Голощокіна, з одного боку, майже всі етнічні казахські землі були зібрані в межах однієї автономної республіки; з іншого боку, на думку низки сучасних казахстанських істориків, були фактично зірвані розпочаті перед тим антиколоніальні заходи: коренізація держапарату, перетворення казахської мови на державну, створення нових вишів (їх звали «розсадником націоналізму»), залучення казахів до індустріальних галузей тощо. Почалися утиски нечисленної національно орієнтованої інтелігенції та експропріації земель й отар «казахських баїв-напівфеодалів» та їхніх «посіпак». А з 1929 року, з початку масової колективізації, у Казахстані спалахують десятки повстань, причому як казахів-кочовиків, так і російських селян-переселенців. Серед повстанців нерідко були комуністи й комсомольці. Часом чисельність повстанських загонів становила по кілька сотень шабель і багнетів. Казахи повставали під гаслом: «Хай живе казахська влада!»; селяни-переселенці висували гасло: «Геть Радянську владу! Хай живе вільна праця!» Якщо навесні 1930 року, за даними ОҐПУ, загальна чисельність постійно діючих повстанських загонів у Казахстані становила 2 тисячі осіб, то влітку 1931 року – понад 3 тисячі. До речі, і до цього, ще за Російської імперії, казахи зі зброєю в руках підіймалися на боротьбу за свої права; найбільшим було повстання 1916 року під проводом Амангельди Іманова.
Урешті-решт із території Казахстану у ці роки відкочувало (часом прориваючи кордон з боями) близько мільйона казахів, із яких повернулася назад тільки половина.
Проте Голощокін не вгавав; він поставив на меті провести у Казахському краї так званий «малий Жовтень», тобто провести майже тотальну колективізацію і перевести народ на осілий спосіб життя; у казахів забирали худобу, майно і під конвоєм відправляли у «точки осідання». Реквізована худоба або здихала з голоду, або її забивали. 1933 року із 40 мільйонів голів, які були за рік перед тим, залишилася приблизно одна десята. Полишені без засобів існування, казахи, а також слов’яни-переселенці, масово помирали з голоду. В результаті впродовж 1932-33 років померло, за різними оцінками, від одного (Роберт Конквест) до двох (Абилхожев, Казинбаєв і Татимов) мільйонів казахів, тобто близько 40% корінного населення. Від голоду у цей час померло також до 200 тисяч представників інших етносів.
Чи мав Кремль безпосередній стосунок до нищення казахів, чи йшлося про власні ініціативи Філіпа Голощокіна? Як твердять казахстанські історики, не знайдені компартійні документи, які б прямо ставили завдання винищення значної частини казахів. З іншого боку, механізми здійснення влади у сталінській імперії (детально проаналізовані й змальовані, скажімо, у працях сучасного російського історика Ірини Павлової) унеможливлювали свавільні дії такого масштабу з боку будь-кого із сталінських висуванців, тим більше, такого досить низького рівня (рядовий член ЦК), як Голощокін.
Звичайно, оцінювати на правовому і політичному рівні те, що робилося із їхнім народом, самим громадянам Казахстану, але під науковим оглядом хіба не є геноцидом знищення близько 40% одного із найбільш бунтівних етносів Радянського Союзу, після чого казахи до 1990-х років перетворилися на етнічну меншину на своїй власній історичній території?
Більшовизм проти «контрреволюційних націй»
Ще один регіон Російської Федерації, де було багато жертв голоду 1932-33 років, – це Поволжя. Як уже було сказано, в ті часи від Слобожанщини до Саратова тяглися села і містечка, жителі яких були переважно українцями. Крім того, була у регіоні територія, що за більшовицькими критеріями виглядала ледь не суцільно куркульською: автономна республіка німців Поволжя. У 1920-30-ті роки там був найвищий по СРСР рівень агротехніки. А водночас 1930 року в республіці відбулися масові виступи, включно із повстаннями, проти колективізації.
Восени 1932 року в автономній республіці починається тотальне вилучення у селян зерна, а невдовзі – і всього продовольства, як і в Радянській Україні. В результаті жертвами голоду стало до 20% населення автономії; від більш масштабних жертв етнічних німців порятувало те, що Кремль у той час сподівався продовжити політику військово-технічної співпраці з Німеччиною навіть після приходу Гітлера до влади, отже, з березня 1933 року тих, хто ставав до роботи в колгоспах, влада почала потроху підгодовувати. Загалом же за переписом 1937 року кількість етнічних німців в автономії становила 86% від їхньої кількості 1926 року; на 18% зменшилося число етнічних українців, які жили у республіці, натомість на 45% зросло число росіян. При цьому в абсолютних цифрах населення автономії виросло.
Ще один регіон, де зафіксована велика кількість жертв голоду 1932-33 років – Дон. Ключі для розуміння, чому саме сюди було спрямоване вістря удару терористичної більшовицької політики дають дві групи фактів. По-перше, жителі Донського регіону, переважно козаки, у 1917-21 роках запекло воювали проти радянської влади, а в 1929-32 роках неодноразово повставали. По-друге, козаки не вважали себе росіянами; навіть після всіх подій ХХ століття, згідно з останнім переписом населення, на території Російської Федерації живе понад 140 тисяч осіб, що визначили свою національність як «козак». Більшість із них – понад 108 тисяч – мешкає у Ростовській і Волгоградській областях, тобто на історичному Доні. Донське козацтво мало свій автономний устрій навіть у складі Російської імперії; а 1918 року була проголошена незалежна держава Всевелике Військо Донське, яку було знищено 1920 року. Іншими словами, метою терору голодом, крім упокорення бунтівної козачої спільноти, схоже, було прагнення Кремля знищити саму козачу національну ідентичність. А це також підпадає під означення геноциду.
Таким чином, численні публікації російських ЗМІ за останній час доводять, що штучний голод як інструмент геноциду справді був спрямований не лише на українців, а і на цілу низку інших волелюбних народів СССР.
(Київ – Прага)
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG