Доступність посилання

27 Червень 2017, Київ 08:52

Масовий голод як знаряддя і результат більшовицької політики


Голодні люди залишають села в пошуках їжі. Харківщина, 1933 р. Фото інж. А. Вінерберга<br /> (Фото з виставки «Розсекречена пам'ять: Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД»Голодомор, голод, 1933)

Київ – У ХХ століття Україна тричі пройшла через масовий голод. Усі три рази – тоді, коли при владі перебувала партія більшовиків. Усі три рази цей голод був наслідком і складовою партійної політики. Але конкретні причини такого масового терору голодом були різні. Те, що діялось із осені 1932-го по весну 1933 року, істотно відрізнялося за своєю «політичною технологією» від трагічних подій 1921-22 років чи 1946-47 років.

Голодомор – це явище справді унікальне, це осердя більшовицького геноциду українців, розв’язаного режимом Сталіна у 1930-х роках, а от два інших широкомасштабних штучних голоди є свого роду «технологічними», тобто викликаними масовим вилученням збіжжя для політичних потреб Москви. Звичайно, це не робить діяльність більшовицької партії менш злочинною, але водночас змушує більш пильно придивитися до її стратегії і тактики, до облудності, а водночас і до дієвості пропаганди, певні складові якої і сьогодні використовують деякі російські політики та публіцисти.

Червоний грабунок окупованої України

Найпоширеніша міфологема, створена більшовиками і повторювана сьогодні практично всіма, навіть демократично налаштованими російськими авторами – що грандіозний голод 1921-22 років мав «загальноросійський» або «загальносоюзний» характер. Але ж тоді Радянська Україна юридично існувала як незалежна держава, така сама, як і Радянська Росія, а СРСР був створений вже після закінчення голоду, в останні дні 1922 року! Тож теза про «спільний» голод не проходить; спільними були тільки безпосередні причини голоду, адже монопольну владу в Радянській Україні мала філія Російської комуністичної партії (більшовиків), що спиралася на багнети Червоної армії, командування якої перебувало у Москві.

Впадає в очі, що під час активних бойових дій на території України між регулярними військами червоних, з одного боку, й армією УНР, білими чи польськими військами з іншого масового голоду не було ані в містах, ані на селі. Широкомасштабний голод вибухнув тільки тоді, коли більшовики встановили свою владу практично по всій Україні – до Збруча і Дністра – і їхніми противниками залишилися лише розрізнені повстанські загони та рештки махновців.

Іншими словами, як тільки більшовики одержали змогу забрати в українських селян стільки хліба, скільки їм було потрібно, вони цим негайно скористалися. До Першої світової війни та частина України, яка перебувала в межах Російської імперії (без Криму), щороку збирала в середньому 1200 мільйонів пудів зерна, з них близько 500 мільйонів могло вивозитися за її межі. Врожай 1920 року був удвічі меншим – 600 мільйонів пудів; більшовицька продрозкладка (фактично конфіскація збіжжя) мала становити 140 мільйонів; але вдалося зібрати лише 40% – завадила війна і збройний опір селян. Отож 95 мільйонів пудів Москва «милостиво» записала в борг на наступний, 1921 рік. І за особистою командою Леніна почала вилучати цей «борг» із травня місяця 1921 року, вимітаючи у селян рештки зерна, залишеного для свого харчування і годівлі худоби до нового врожаю. А цей врожай за несприятливих погодних умов і терору проти селянства виявився мізерним – 227 мільйонів пудів. Україна вже цим була приречена на голод – але Ленін наказав забрати у селян і більшою частиною вивезти до Росії 117 мільйонів пудів плюс 40 мільйонів, що залишилися з «боргу». І при цьому ще нарікав на «ненажерливість селян на Україні» – селян, яким залишили зерна по три-чотири кілограми на місяць...

Кількість померлих від того голоду в Україні точно невідома донині. За тодішніми офіційними даними, тільки взимку 1921-22 років загинуло понад 500 тисяч дітей. Загальне ж число жертв штучного голоду, за оцінками різних дослідників, коливається від двох до чотирьох мільйонів; точну цифру назвати важко тому, що голод супроводжувався епідеміями тифу та іспанки.

Як же можна характеризувати цей штучний голод? Оскільки йшлося про де-юре незалежну Українську державу (хай і радянську), де-факто окуповану російською Червоною армією та військами ЧОН (частини особливого призначення), і за допомогою цієї військової сили здійснювалася конфіскація хліба у селян України для потреб промислових районів Росії (саме Росії, бо у Донбасі й інших промислових районах України люди масово вмирали від голоду), очевидно, це все можна кваліфікувати як воєнні злочини проти цивільного населення (зафіксовані, до речі, міжнародним правом тих часів). Виглядає, що існують достатні підстави охарактеризувати як партію більшовиків, так і Червону армію як злочинні організації.

Як українців перетворювали на радянських людей

Що стосується Голодомору 1932-33 років (якому передував штучний голод 1930-32 років, що також забрав сотні тисяч життів), то це – своєрідна стрижньова вісь, основа антиукраїнського більшовицького геноциду, яка супроводжувалася розпочатим дещо раніше нищенням української інтелігенції, управлінського апарату, священиків тощо, а також деукраїнізацією культурної політики, заміною перекинутими з інших республік номенклатурними кадрами кадрів місцевих і т.д.

Одне слово, Радянська Україна мала «на виході» бути ідеально слухняною і позбавленою бунтарського духу. Сталін, який був у ленінському уряді наркомом з національних питань і воював на теренах України у 1920 році (як член військової ради Південно-Західного фронту), з досвіду тих років зробив висновок: найлегше українців зламати не збройною силою (тоді вони даватимуть відсіч), а терором- голодом, спрямованим проти цивільного населення. Масове вилучення збіжжя у селян України для потреб промислових районів Росії у 1921-22 роках, крім головного результату (без цього хліба влада більшовиків неминуче упала б), мала ще й побічний результат, теж важливий: повстанська боротьба різко пішла на спад, стабілізація принесеного на багнетах радянського режиму відбулася.

А в 1930-33 роках йшлося про стабілізацію більшовицької влади в її новій іпостасі – вкрай централізованої, суто диктаторської. На цей час остаточно зникає найменша свобода дискусій у самій ВКП(б), ліквідуються бодай частково незалежні від влади творчі союзи, повністю підпорядковуються владі зацілілі з минулих часів рештки кооперації, скасовуються і без того не надто значні права союзних республік, зрештою, ліквідовується свобода пересування по СРСР (введення паспортної системи та прописки) і на основі вже чинних концентраційних таборів та в’язниць створюється ҐУЛАҐ.

Іншими словами, радянський тоталітарний лад набуває закінченого вигляду; перетворюючи всю державу на військово-промисловий комплекс, тримаючи курс на «революцію ззовні» у Європі та Азії за допомогою багнетів Червоної армії, верхівка партії більшовиків не хоче мати жодної проблеми з потенційно бунтівною «провінцією» – Україною. Сталін як головний фахівець з національного питання серед більшовиків знаходить найефективніший, під оглядом Кремля, варіант, – змусити силою українців змінити національний характер (згадайте сталінське визначення нації, куди входить і цей чинник). А така зміна впродовж кількох років можлива лише за допомогою справді страхітливих методів, і це – геноцид.

Виморити українців, щоб підкорити французів

Повоєнний голод стався внаслідок того, що закономірна політика партії більшовиків не зважала на природні випадковості, від яких залежала доля мільйонів людей.

«Мова йде вже про те, що радянський суспільний лад виявився більш життєздатним і стійким, ніж нерадянський суспільний лад, що радянська спільнота є ліпшою формою організації суспільства, ніж у будь-якого нерадянського суспільства» – так заявив Сталін 9 лютого 1946 року на зустрічі з «виборцями» Сталінського виборчого округу міста Москви. Цією заявою він оголосив «холодну війну» всім країнам, де не хотіли переймати радянський досвід організації життя суспільства (уславлена Фултонська промова Черчілля була тільки відповіддю на цю промову Сталіна). А ті країни, де певні політичні сили відгукувалися на більшовицькі ідеї, мали в найкоротший строк стати соціалістичними. Одним із засобів досягнення успіху у цій справі мала стати (і стала) масштабна допомога продовольством повоєнній Європі.

Але на старті «холодної війни» трапилася несподіванка. Того ж таки 1946 року природа СРСР виступила на боці імперіалістів – посуха, неврожай. Та змінювати свої стратегічні плани Кремль не збирався.

Після Другої світової війни сільське господарство України лежало в руїнах. Досить сказати, що валовий збір усіх зернових по Україні становив 531 мільйонів пудів, тобто втричі зменшився порівняно з 1940 роком і був меншим навіть, ніж 1920 року (і це при тому, що до УРСР були приєднані Галичина, Волинь, Закарпаття, Буковина, південь Бессарабії...). Одне слово – насувався голод. Але Кремль не відмовився від експорту зерна до тих держав Європи, де могли здобути владу комуністи. Експорт зернових із СРСР лише 1946 року становив 1,7 мільйона тонн або 10% всього заготовленого зерна . А загалом за 1946-47 роки в країни Центральної та Західної Європи – Польщу, Болгарію, Німеччину, Францію, Румунію, Чехословаччину тощо – із СССР було експортовано 2,5 мільйонів тонн зерна. Годі й казати, що без такого масштабного експорту не було б понад мільйону жертв голоду в УРСР і сотень тисяч – в інших республіках Радянського Союзу. Але що важили для кремлівської верхівки ці життя у порівнянні з перспективою поставити під свій контроль – за допомогою місцевих комуністів – Францію чи Фінляндію? Тож цей штучний голод є, так би мовити, «технологічним», коли «народ-переможець» став жертвою розпочатої Кремлем «холодної війни».

(Київ – Прага)

  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG