Доступність посилання

ТОП новини
17 Липень 2018, Київ 11:31

Київ – Сьогодні і, тим більше, завтра самостійне існування нації у тій чи іншій державній формі, національний розвиток і поважне місце у «світовому оркестрі», як видається, все більше залежать і залежатимуть від того, якою мірою буде забезпечена достатня енергетична основа існування певної національної спільноти – не лише її економічного, а і всього багатовимірного життя. Адже таке життя спільнот, які входять до числа розвинених націй, неможливе без високої енергетичної насиченості всіх його сфер. Якщо уявно спробувати вилучити бодай половину енергетичних потужностей, які використовують сучасні європейські держави чи, скажімо, Японія або Південна Корея, ми побачимо, що під загрозою опиниться саме існування не лише економік, а й цих національних спільнот.

В історії ХХ століття такий жорстокий експеримент проводився – під час Другої світової війни і після неї, коли, скажімо, майже всеохопна руйнація інфраструктури Німеччини, в тому числі й енергетичної, поставила перед самими німцями питання про доцільність існування єдиної держави, ба, про існування самих німців як цілісної нації, а не баварців, саксонців, прусаків тощо. Бо ж повсякчасна внутрішня комунікація, яка дає змогу населенню розкиданих по простору міст, містечок, селищ, сіл і ферм реально, а не уявно відчувати себе цілісною спільнотою з певною мовою, культурою, характером і проектом на майбутнє, – така комунікація в принципі неможлива на рівні низької енергетичної бази під собою. Не випадково, мабуть, в африканських країнах нації як такі здебільшого і не склалися, а в поліетнічній Індії, де уряд від початку проголошення незалежності присвятив значну увагу енергетиці та електронним ЗМІ, ситуація відчутно інша, хоча і не схожа на європейські.
Енергетична безпека: внутрішні і зовнішні чинники
Іншими словами, енергоозброєність нації – це один із важливих чинників її розвитку. А в плані того, яким чином ця енергоозброєність гарантована від зовнішніх політичних небезпек, різного роду випадковостей та внутрішніх загроз, і використовують поняття енергетичної безпеки.
«Енергетична безпека є невід’ємною складовою економічної і національної безпеки, необхідною умовою існування і розвитку держави. У сучасному розумінні гарантування енергетичної безпеки – це досягнення стану технічно надійного, стабільного, економічно ефективного та екологічно прийнятного забезпечення енергетичними ресурсами економіки і соціальної сфери країни, а також створення умов для формування і реалізації політики захисту національних інтересів у сфері енергетики».
Таке формулювання маємо у тексті «Енергетичної стратегії України на період до 2030 року», офіційному урядовому документі. Серед наведених у цім документі списку головних сучасних загроз енергетичній безпеці бачимо:
низьку ефективність енергоспоживання (саме енергоефективність визначена як пріоритетний напрямок зміцнення енергетичної безпеки, який має дуже важливе значення для її економічного поступу та захисту навколишнього середовища);
• брак механізмів нейтралізації високих цін на енергоносії;
• низьку інвестиційну привабливість енергетики України (для залучення інвестицій та створення стимулів для продовження ринкових перетворень у багатьох сферах ПЕК необхідно, щоб ціни відображали реальну вартість енергоресурсів);
• недостатній рівень прозорості енергетичного комплексу і нечітке визначення ринкових правил.
Значна частина, а то й більшість перелічених головних загроз енергетичній сфері не є чимось унікальним – вони притаманні багатьом державам, в тому числі і Європи з Америкою. Разом із тим існує надзвичайно важливий момент, на який автори «Концепції» практично не звертають увагу. Відсутня достатня увага до нього і в документах найвищого міждержавного рівня.
Скажімо, на енергетичному самміті G-8 у Санкт-Петербурзі (16 червня 2006 року) у заключному документі головними проблемами безпеки для держав світу на сьогоднішній день були визначені:
• високі та нестійкі ціни на нафту;
• зростання попиту на енергоресурси та обмеженість запасів традиційних їх видів, які до 2030 року превалюватимуть (до 80%);
• зростання залежності багатьох країн світу від імпорту енергоносіїв;
• потреба у великих інвестиціях для усіх ланцюгів енерговиробництва;
• необхідність захисту природного довкілля та вирішення проблем кліматичних змін;
• уразливість життєво важливої енергетичної інфраструктури;
• політична нестабільність, природні катаклізми та інші загрози.
Як бачимо, світові проблеми національної та загальної (міжнародної) безпеки цілком справедливо тут пов’язані передусім з енергетичною цариною. І це не випадково: адже на одну людину в розвинених країнах припадає сьогодні стільки «кінських сил», скільки їх було у розпорядженні полководців Чінґізхана. Без підтримання цих «кінських сил» у належному стані дальший розвиток цих націй неможливий. Тим більше неможлива «навдзоганяльна модернізація», яку змушені проводити постколоніальні держави.
Проте тут вступає в дію відзначений в документі G-8 як рівнозначний з іншими чинник глобальних кліматичних змін, котрий насправді об’єктивно накладає істотні обмеження на нарощування енергоресурсів, змушуючи мінімізувати це нарощування й оптимізувати використання енергоносіїв, роблячи акцент передусім на їхніх відтворюваних різновидах. Відтак завдання наздоганяти передові країни і проводити національну модернізацію стає значно більш складним, але в принципі розв’язуваним, якщо, звичайно, не відкладати це розв’язання на далеке майбутнє, а тим часом діяти за інерцією, поглиблюючи екологічні проблеми.
Боротьба за енергію у глобалізованому світі
Не менш серйозніші проблеми з енергетичною безпекою в умовах запізнілого українського націотворення виникають на інших напрямах.
По-перше, більшість світових запасів вуглеводнів (нафта і газ), які сьогодні є незамінними енергоносіями для переважного числа сфер цивілізаційного розвитку, зосереджені у державах, які більш чи менш істотно відрізняються своєю цивілізаційною визначеністю від європейських країн, ба більше – від тієї спільноти, яке зветься «демократичним світом». А відтак час від часу ці енергоносії неминуче стають елементами великої політичної гри, яку ведуть кільканадцять самовладних персонажів в інтересах не прогресу, а, радше, його сповільнення і дотримання статус-кво у світовій політиці та економіці.
По-друге, у добу дещо позірного торжества принципів вільного ринку (який у межах Світової організації торгівлі об’єднує понад три чверті держав планети, що виробляють понад 90% світового ВВП) справжнього світового первинного ринку нафти та газу, і, відповідно, немонопольних ринкових цін на вуглеводневі енергоносії не існує. Досить сказати, що собівартість барелю сирої нафти в Еміратах становить 1-2 долар, а собівартість тисячі кубометрів природного газу в Уренґої – 1-2 євро. Ціна ж продажу цих енергоносіїв у Західній Європі чи Північній Америці, ба, на кордоні України добре відома.
По-третє, процеси глобалізації, які в уяві значного числа громадян України (і не лише її) виглядають як намагання країн «золотого мільярду» поставити під свій повний контроль увесь інший світ та накинути йому свої цінності, насправді розвиваються значно складніше. Необхідно відрізняти об’єктивні й суб’єктивні сторони процесів глобалізації і бачити конкуренцію між кількома конкуруючими суб’єктами глобалізаторства та розпізнавати сутність їхніх проектів, із яких європейський проект – це якщо і не «дистильовано чисте» добро, то, принаймні, найменше зло для України.
Нарешті, обов’язково має йтися про специфічну, майже унікальну ситуацію сучасної України, яка є нацією та державою не лише постколоніальною та посттоталітарною, а й постгеноцидною, сукупною дією чого обумовлюється значне число абсурдних і суперечливих моментів розвитку країни за останні 20 років. Конкретні виміри, які притаманні соціуму із такою сув’яззю історично зумовлених визначеностей, дуже мало досліджені, а тому будь-яке українське стратегування без такого дослідження апріорі приречене.
У згаданій урядовій «Енергетичній стратегії України на період до 2030 року» як відповідь на чинні загрози та виклики визначені властиво технократичні пріоритетні завдання та основні напрями державної політики, як-от:
підвищення ефективності використання енергоносіїв і реалізацію державної політики енергозбереження;
• розширення використання відновлюваних джерел енергії;
• зменшення енергетичної залежності України;
• модернізація на основі впровадження новітніх технологій енергетичної системи України та підвищення стійкості її функціонування;
• підвищення ефективності реалізації транзитного та експортного потенціалу України в енергетичній сфері;
• зниження негативного впливу проблем функціонування паливно-енергетичного комплексу на умови життєдіяльності людини;
• підвищення ефективності системи управління паливно-енергетичним комплексом.
Ці пріоритетні завдання, як сказано в документі, ґрунтуються на ринкових засадах функціонування ПЕК, спрямовані на підвищення рівня конкуренції на ринках енергоресурсів і впровадження ефективних механізмів державного регулювання, націлюють на проведення активної зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної політики, спрямованої на забезпечення національних інтересів України. Сказано наче й правильно, але за умов, коли нафтогазові держмонополії, не має особливого значення, російські чи аравійські, діють як інструменти політичного тиску, коли чинні ціни на нафту та газ можуть без об’єктивної мотивації стрибати догори і перевищувати часом, за оцінками західних експертів, економічно обґрунтовані (включно із всіма витратами на транспортування, сплатою податків та розумними прибутками) у 2-3 рази, коли навіть Джордж Сорос не може пояснити, як і хто надимав «нафтову бульбашку» у минулі роки (тобто ситуація може несподівано повторитися), зрештою, коли добра половина українських громадян щиро вірить, наче досить «дружити» з Росією, щоб одержувати від неї дешеві енергоносії, коли нафтогазові монополії блокують дослідження стосовно альтернативних джерел енергії та альтернативних рушіїв (список таких «коли» можна продовжувати і продовжувати) – навряд чи ці напівзаходи матимуть належний ефект, хоча, звичайно, бодай частина з них виглядає корисною.
Та все ж головне полягає, мабуть, в іншому: у тому, щоб визначити суто українську специфіку націотворення ХХІ століття і знайти своє місце у «світовому оркестрі», у борні суб’єктів глобалізації, у поки що переважно «тихій» боротьбі (дехто прямо каже: війні) за енергоресурси. І при цьому не слід забувати, що в Україні (0,4% суходолу) зосереджені 5% розвіданих корисних копалин світу (а за деякими експертними оцінками, цю кількість треба ще збільшити), що потенційно Україна може повністю забезпечити себе газом власного видобутку і на 25% – власною нафтою, що запаси урану та науково-технологічний потенціал дозволяють за короткий термін створити в країні замкнений цикл виробництва ядерного палива, зрештою, що запаси енергії вітру, сонця та води українці мають одні з найбільших у Європі.
(Київ – Прага)
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG