Доступність посилання

ТОП новини
23 Вересень 2019, Київ 08:53

Ціна повернення кримських татар


Жалобний мітинг до 65-ї річниці депортації кримських татар, Сімферополь, 18 травня 2009 р.

Київ – Сталінському експерименту з асиміляції й винищення кримських татар виповнилося 65 років. Близько 190 тисяч кримців примусово виселили 18-20 травня 1944 року з їхніх домівок і відправили у товарних вагонах до Узбекистану та інших регіонів Радянського Союзу. Понад 10 тисяч депортованих не дожили навіть до листопада. За даними НКВС, помер кожен четвертий примусовий вигнанець, самі ж кримські-татари кажуть, що депортація майже удвічі скоротила чисельність їхнього народу.

Ось історія однієї родини, що пережила виселення і повернулася до Криму. Діляра Сейтвелієва народилася в узбецькому селі Аім, де на той час жила її депортована родина. У вигнанні сім’я поміняла 31 помешкання, пережила знущання, страшний голод та хвороби, але зберегла життя сімох своїх дітей.

На той час батьки Діляри-ханум вже мали гіркий досвід – у 1929 році їхні родини радянська влада розкуркулила і вивезла за Урал. На засланні батьки померли, діти їх похоронили і не маючи жодних засобів для життя, не знаючи ні одного російського слова, повернулися до Криму. То була дуже довга дорога...

У 1944 розпочалася ще довша – довжиною майже у 40 років.

«15 хвилин на збори»

Напередодні 18 травня 1944 року усіх чоловіків зібрали до органів місцевої влади і там утримували, не відпускаючи додому і не вдаючись до особливих пояснень. Оскільки війна тривала, то чоловіки думали, що їх відправлять на фронт.

Між тим дуже дивно поводили себе усі домашні тварини: вся живність – від курей до корів – у всі можливі способи демонструвала свою тревогу. Люди старшого віку навіть казали, що таке бачили лише у 1927 році перед великим землетрусом у Криму.

І ось на світанку 18 травня, як згадувала мати Діляри Сейтвелієвої, вона вийшла у двір, щоб подоїти корову. Аж тут сусідка через паркан кричить: «Біля мене стоять два автоматчики, біжи збирайся – нас виселяють!. Та мати не встигла й кроку зробити, як її зупинив окрик «Стой! Назад! 15 хвилин на збори!». Заштовхнули до хати і наказали збиратися. А там 5 дітей сплять, наймолодшому сину – 1,5 року. Жінка розбудила старшу 11-річну донечку і разом з нею встигла лише одягнути усіх, як їх уже вивели й посадили на підводи.

Такі підводи з депортованими збирали у центрі села. Діти плакали, старі мовчали, а жінки намагалися розвести вогонь і приготувати щось поїсти.

І тут мати Діляри зрозуміла, що не встигла взяти нічого їстівного. Вона доручила старшій доні опікуватися меншими, помолилася і пішла до керівника загону НКВС, що й здійснював виселення.

«Дайте мені супровід і дозвольте повернутися додому і взяти харчі!», – сказала вона. Їй грубо відмовила, але вона благала й благала...

Коли жінка повернулася до свого дому в оточенні двох озброєних конвоїрів, то не повірила своїм очам. Усі двері будинку були навстіж відчиненими, а підпіл де зберігалося зерно – чисто підметеним, ніби там ніколи й не було збіжжя.

З розпачу, переказує Діляра Сейтвелієва, її мати схопила сокиру і не встигли конвоїри зреагувати, як вона розбила грубку – там у застінку був горщик із чимось їстівним. Того вистачило лише на перші дні.

Місяць у товарному вагоні

Усіх виселених звезли на залізничну станцію і повантажили у товарні вагони. Ніхто не знав куди їх відправляють і так само не знав де їхні чоловіки, брати, сини та батьки.

Тільки пізніше, коли на станціях так співпало, що одночасно зупинилися потяги з жінками й дітьми й потяги з чоловіками ¬– стало зрозуміло, що усіх везуть в одному напрямку.

На одній з таких зупинок батько Діляри-ханум випадково побачив свою дружину і в останні хвилини застрибнув під крики конвоїрів у вагон до своєї родини.

На той час, як переказувала мати, люди уже зрозуміли, що їм немає чого сподіватися і покладалися лише на себе.

У перші дні ще намагалися стукати у стіни вагонів, кричали й просили зупинити потяг, дати напитися, завести до туалету. А потім, зрозумівши що їх ніхто не хоче чути, самі вирізали ножем дірку у підлозі вагона, завісили її, як могли одягом – і влаштували туалет.

На коротких зупинках, усі намагалися встигнути розвести вогонь, спробувати нагріти води й приготувати хоч щось, що нагадує їжу.

Але потяг міг рушити у будь-яку хвилину і тоді жінки з горнятками та каструлями бігли за вагонами, передавали все у простягнуті руки, а тоді застрибували самі. Одного такого разу мати Діляри Сейтвелієвої облила собі окропом ногу і решту дороги мучилася з опіками.

Та як найстрашніше з усього депортаційного етапу вона згадувала те, що конвоїри не дозволяли виносити й хоронити мертвих. У їхньому вагоні померла породілля. Нестерпні умови спровокували передчасні пологи, жінка довго страждала. Для неї відгородили окреме місце, допомагали як могли, але нещасна таки померла. ЇЇ тіло так і їхало разом із усіма далі.

Ще мати згадує історію, як один чоловік продерся через кордон конвоїрів із тілом свого друга на руках. Він встиг видовбати у сухій землі лише невелике заглиблення, як його схопили і поволокли до вагону. А тіло так і залишилося лежати біля недокопаної могили.

Окрім голоду дуже дошкуляла спрага. Примусових переселенців майже не годували у дорозі, але одного разу, мабуть за спеціальним приписом – погодувати солоною рибою. Голодні люди з’їли все, що їм дали, а потім потяг дуже довго не зупинявся. Страшно кричали діти – вони просили пити у дорослих, а ті самі помирали від спраги. Коли ж поїзд таки став на якійсь станції – збожеволілий натовп кинувся до води...

В Узбекистані жили у хлівах та їли траву

В Узбекистані, переповідає розповідь своєї матері Діляра-ханум, кримських татар зустріли «як злочинців і зрадників» – із дрючками й палицями. Партійні органи вже провели відповідну «ідеологічну роботу» і місцеве населення було готове розправитися із «ворогами народу». Але палиці опустилися, коли побачили кого насправді привезли: немічних літніх людей, вимордуваних голодом, спрагою та хворобами дорослих і ледь живих дітей.

Усіх прибульців поставили на комендантський облік і розселили по узбецьких родинах. Місцеве населення й саме жило у бідності та голоді, тому депортованим на перших порах діставалися хліви для худоби. Але попри нелюдські умови для життя усі мали працювати – збирати бавовну.

Депортовані, перебуваючи на строгому комендантському обліку, самовільно не могли змінювати місце проживання, навіть якщо знали що десь недалеко живуть їхні близькі родичі.

Батько Діляри-ханум одразу захворів і майже рік перебував між життям та смертю. А мати залишала дітей на старшу дочку, а сама з усіх сил намагалася щось заробити, щоб було чим годувати сім’ю. Все, що можна було продати, вона несла за шість кілометрів на ринок у селище, а потім йшла ще шість кілометрів до іншого села, де можна було дешевше щось купити з харчів. У їжу йшло все, що можна було споживати.

За час депортації родина поміняла більше трьох десятків помешкань. Депортованим ніколи не давали можливості бодай створити ілюзію нового дому. Дуже часто у селах, куди відправляли родину, не було школи і діти не могли вчитися.

Діляра народилася в 1951 році. І як вона сама згадує – усі проблеми та випробування, що випадали на долю її родини, пом’якшувалися постійними спогадами про життя в Криму.

«Щоб не робили дорослі, про що б вони між собою не розмовляли – все обов’язково порівнювалося з тим, як це було у Криму. «А удома ми робили так, а у нас в Криму кажуть так...», – весь час повторювали вони. Ми діти росли в атмосфері такою любові до Криму і такого болючого відчуття втрати, що все це потім вилилося в рух за повернення до Криму», – зазначає Діляра-ханум.

На одній із таємних зустрічей молоді, яка обговорювала можливості репатріації, Діляра зустріла свого майбутнього чоловіку Різу.

Зруйнувати бульдозером дім або розорати поле під поріг

Як тільки маховик тоталітарної машини почав гальмувати – родина Діляри-ханум спробувала на початку 70-х повернутися до Криму і випробувала на собі чи не увесь арсенал методів боротьби з репатріантами.

Вони знайшли невеличку оселю в одному з районів Криму, але їх ніде не прописували, нікуди не брали на роботу, а голову родини судили за порушення паспортного режиму. Наступне затримання у Криму без прописки вже загрожувало тюремним ув’язненням. Рятуючись від нього, чоловік Діляри – Різа Сейтвелієв, перебрався на територію Краснодарського краю у Тамань, де вже на той час мешкало багато кримців.

Ділара-ханум згадує, що ходила до голови сільради і просила його, щоб хоч трохи дав знати наперед, якщо приїдуть виселяти, бо у неї на руках були малі діти і літні батьки. Але місцеве керівництво і саме було лише сліпим знаряддям у руках вищої влади. Тому приїхали без попередження...

Під час останнього такого виселення батько Діляри простудився і помер. Йому було 85 років, але він до останнього підтримував родину і піклувався про всіх.

Методи виселення були різними. Найчастіше приїжджали уночі, наказували зібратися за 15 хвилин і відправляли назад до місця реєстрації. Потім почали просто кидати людей у степу, за сотні кілометрів від населених пунктів. А коли ті поверталися назад, то домівки їхні були пусті – усі речі відправили за місцем прописки.

Потім почали руйнувати будинки бульдозерами, а ще розорювати й засівати поля по самий поріг помешкання.

Вже у 80-х роках Різі Сейтвелієву вдалося виміняти помешкання у Краснодарському краї на будиночок у Бахчисараї. Він притулився у кінці вулички, що стрімко піднімається угору, а з його вікон видно і місто, і небо, і гори.

«Ми щасливі, що моя мама побачила це місце і ще встигла пожити тут із нами. Вона казала, що тут все дуже нагадує місцевість, звідки їх вивезли у 1944 році. Ми щасливі, що повернулися до Криму», – каже Діляра-ханум.

(Київ – Прага)
  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Автор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

Дивитись коментарі (2)

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG