Доступність посилання

23 Листопад 2017, Київ 11:46

Демократичний світ і Україна: ключові точки інтеграції


Віктор Каспрук

Київ – У 1990-ті роки Україна не використала можливості влитися в першу хвилю розширення ЄС за рахунок країн Центрально-Східної Європи. Керівництво держави не змогло провести важливі реформи, що мали б привести її до стандартів за так званими копенгагенськими критеріями. Більше того, з приходом до влади Леоніда Кучми і його оточення Україна здійснила значний відкат до старої радянської моделі управління.

Формальне проголошення наприкінці 1990-х років курсу на інтеграцію до Європи було запізнілою рефлексією вслід східноєвропейському потягу, що уже відійшов до ЄС. Подальші процеси, що швидше нагадували не реформацію, а деформацію усієї державної та соціальної системи, віддалили Україну від декларованої мети і призвели до того ефекту на Заході, котрий відомий як втомленість від України та розчарування нею.

Безперечно, розчарування і втомленість мають під собою підстави, адже в кожної з країн вистачає, окрім українських, і власних проблем. Окрім того, будь-яка політична нестабільність, нереформованість і соціальна, і економічна і, відповідно, проблеми на цих напрямках становили пряму загрозу виникнення нових потужних неоднорідностей в Європейському Союзі і подальших внутрішньоєвропейських криз, котрі не були потрібні нікому в об’єднаній Європі.

Українці просочуються до Європи

Відтак, на сьогодні виникла нова концепція інтеграції України за рахунок поступового просочування – інтегрування крок за кроком в економічній, енергетичній, культурній, науково-технічній та політичній сферах, що вилилось в концепцію асоціації України та ЄС, а також концепцію «Східного партнерства», в рамках котрих здійснюється підготовка, запуск і функціонування зони вільної торгівлі, утворення спільного авіаційного простору, поступової і поетапної лібералізації візового режиму – з перспективою його відміни. А також втілюється концепція секторної співпраці з Україною, в першу чергу в енергетичній сфері, у ділянці енергетичної безпеки та підтримки реформаторських зусиль України. Всі ці напрямки мають на меті підтягування України за окремими показниками до стандартів Європейського Союзу і спонукання загального перетворення усієї української системи на все ближчу до європейських стандартів.

На мій погляд, у цей надзвичайно важливий історичний для України і Європи та всієї західної спільноти момент дуже важливо не випустити тих головних чинників, котрі раніше гальмували розвиток українсько-європейської і українсько-західної співпраці та інтеграції. Оскільки упущення другого шансу не в інтересах ані України, ані Європи, ані Сполучених Штатів.

Якщо знов оглянути ті невдачі, котрі виникли в інтеграційних процесах за майже два попередні десятиліття, то тут важливо розглянути як позитиви так і негативи та знайти головні чинники для того, щоб в подальшому інтеграційні програми і засоби спрямовувати, як високоточний інструмент, котрий працює не «по площах», а по ключових об’єктах змін.

Жорстка ієрархічна модель залишається незмінною

Що ж відбувалося в цьому сенсі в Україні останнього часу? Попри залучення до вжитку усієї ринкової атрибутики і її зовнішніх форм, товарів, технологій та методик, Україна зусиллями своїх старих еліт (в першу чергу тієї групи еліт, що складала оточення другого президента України Леоніда Кучми), залишилася, мало того, ствердилася у внутрішній моделі, відмінній від моделі західної цивілізації. А саме – дещо модернізованої радянсько-деспотичної моделі.

У рамках цієї моделі вся соціальна, економічна і політична структура та життя в Україні вибудовувались шляхом жорстокої ієрархії. Піраміда влади, фінансових ресурсів і впливу на політику, економіку і суспільні процеси стала абсолютом життя країни у всіх його виявах. Головним критерієм підбору кадрів до цієї системи, як вищого економічного менеджменту, так і виконавців середньої ланки, сформулював свого часу Леонід Кучма як сервільність та відданість системі. Власне кажучи, для подібної системи це не дивно – там інших критеріїв бути і не може.

Таким чином, в Україні за ці роки сформувалась дуже цікава з точки зору стороннього дослідника система. В серцевині ця система є радянсько-деспотичною з рисами, схожими на давньооазійські імперії, а зовнішнє облицювання і деталі імпортовані із тих чи інших складових ринкової системи сучасного західного зразка. Не дивно, що подібна гібридна система не є ані ефективною, з внутрішньої і зовнішньої точки зору, ані відповідною не лише копенгагенським, а й і набагато м’якшим критеріям. І це цілком природно, адже базові засади і ідеологія цієї системи ґрунтується на, так би мовити, старо-неолітичних засадах – парадигмі, що існувала до так званої «неолітичної революції», котра породила сучасну цивілізацію.

Відтак усе: природні ресурси, інфраструктура, промислові і бізнесові об’єкти та ба, навіть, суб’єкти розглядаються цією системою лише як здобич, яка має бути впольована та перетравлена системою, і не більше того. Але аж ніяк не з точки зору доглядання й вирощування стосовно об’єктів, та партнерства і взаємодії стосовно суб’єктів, як це прийнято в західній моделі. Навіть персоналії, що прийняті до системної ієрархії мають статус системного «гвинтика» (раба системи, солдата революції тощо). Відтак, всі цінності демократичного світу принципово не можуть бути засвоєні – як системно несумісні. Лише технологічні й ресурсні цінності можуть бути тією чи іншою мірою засвоєні і використані цією системою. Отож можна констатувати, що побоювання песимістів європейської інтеграції України мають під собою певні підстави. Адже інтеграція між собою таких абсолютно різних систем без фундаментального реформування однієї із них містить загрозу не лише криз, а й і більш серйозних наслідків.

Необхідно змінювати систему

Проте висновки із цього мають, на мій погляд, бути не песимістично-ізоляціоністськими, оскільки на сьогодні не лише Сполучені Штати, а й Європа дійшли розуміння того, що Україна, маючи лише два шляхи інтеграції, – або до Європи, або до нової парарадянської системи, цим самим складає набагато більшу загрозу при утворенні останньої, аніж в разі інтеграції до Європейського Союзу. Питання полягає лише в тому, яким чином більш оптимально проводити цю інтеграцію. А беручи до уваги, що головною проблемою є не окремі критерії, а сама внутрішня система (абсолютно відмінна від західної), то якраз на подолання цієї системи, на мій погляд, мусять бути спрямовані головні зусилля. І це дасть ефект в десятки, якщо не в сотні разів більший, ніж поступово інтеграційні процеси. Хоча і вони абсолютно необхідні.

Відтак, зусилля та ресурси спрямовані на подолання внутрішньої системи, можуть бути ніяк не більші, аніж ресурси і зусилля спрямовані на інші проекти інтеграції. Звичайно, детальний проект по подоланню радянсько-гідравлічної системи має розроблятися фаховими аналітичними службами як України, так і Європи та США, але і прямо сьогодні можна вказати найважливіші напрямки цієї справи. Відразу впадають у вічі принаймні три такі головні напрямки. Перше – це підтримка проектів створення в Україні незалежних острівців громадянського суспільства. Але, враховуючи попередній не завжди позитивний досвід, створення їх не на базі «грантоїдних» структур, а на базі незалежних і природних осередків громадянського суспільства, котрими є територіальні, культурні, або й навіть економічні незалежні спільноти.

Другий перспективний напрям – це створення в рамках державних інституцій ключових вузлів, котрі повністю відповідають не лише параметрам західної спільноти, а й є стійкими до корозії за рахунок взаємодії з старою системою. Третє – це підтримка зусиль по швидкій реформації всієї правової системи, що було зупинено майже десятиліття тому. Зупинено, оскільки владна еліта швидко зрозуміла, що саме це складало найбільшу загрозу її свавіллю. Оскільки діюча на сьогодні правова система України не лише не дає встановленню зверхності права над усіма іншими векторами взаємодії в суспільстві, економіці і політиці, а просто не дає свободи дій для окремих громадян. Навіть за мінімальною демократичною шкалою. А це паралізує як суспільно-політичну, так і економічну діяльність в Україні окремих громадян та їх спільнот. На мій погляд, саме це є основною перепоною для розвитку в Україні громадянського суспільства, усіх інших засад та інституцій західної цивілізаційної моделі, найбільшою перепоною для успішної для всіх сторін інтеграції України до ЄС та всієї спільноти Заходу.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Віктор Каспрук

    Політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2500 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Лауреат премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньоукраїнської і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG