Доступність посилання

19 Листопад 2017, Київ 19:01

Київ – 11 червня Верховна Рада ухвалила три закони стосовно активізації боротьби з корупцією, про принципи запобігання і протидію корупції та про відповідальність юридичних осіб за здійснення корупційних діянь і відповідальність за корупційні правопорушення в цілому.

Законотворці зазначили, що ухвалені закони мають посилити кримінальну, адміністративну і цивільно-правову відповідальність за корупційні порушення та й в цілому вивести боротьбу в цій сфері з царини подвійних стандартів до прозорого правого поля. Спікер парламенту Володимир Литвин зазначив: «Корупція сьогодні є визначальною складовою системи влади. Саме корупція регулює взаємини в коридорах влади. І для того, щоб її побороти, потрібні не тільки відповідні закони, але і моральна влада».

Володимир Литвин також наголосив: «Нові закони щодо боротьби з корупцією і хабарництвом передбачають суворе покарання. Головне, щоб перед законом усі були рівні, причому, чим вища посада, тим більша має бути відповідальність, у тому числі і карна».

Проте є один суттєвий момент, котрий не лише на теоретично-законному, а й на суто практичному рівні ставить під сумнів можливості того, що це законодавство хоча б частково втілять в життя. Адже чи не є сама Верховна Рада однією зі складових, а можливо, однією з найважливіших і найвищих складових усієї державної корупційної системи? І питання, як боротися із самим собою є, мабуть, найбільш важким і незрозумілим ані для суспільства, ані для самих депутатів.

Як же їх умовити сісти на цей кіл?

Найбільш це гостро й коротко сформулював один із учасників форумів сайту Радіо «Свобода», який на пропозицію посадити корупціонерів та інших верховних злочинців на кіл, вставив таку римарку – «Так, звичайно. Тільки, як же їх умовити сісти на цей кіл». Що вповні відображає, хоча і в жанрі чорного гумору, реальну правову і владну ситуацією в Україні. Адже хто може боротися з корупцією в країні, коли корупція переросла всі цивілізовані й не цивілізовані межі та просякла державну систему наскрізь – від верховної влади і до останнього виконавця найнижчого рівня? Які хабарі треба буде дати всім чиновникам, щоб закликати до відповідальності хоча б одного корупціонера? А інакше цю систему, схоже, аж ніяк не зрушити з місця...

Тому, згадані законодавчі ініціативи Верховної Ради є, скоріш за все, відповіддю на кризовий виклик, котрий вони хочуть задовольнити таким театральним чином – ми ж то ухвалили закони, а як виконувати їх, то вже не наша парафія. Проте, не виключено, що ці три закони є ще й спробою закласти основи для майбутньої боротьби за владу з опонентами. Тим більше, що на сьогодні головні важелі в силовому переслідуванні перебувають на боці Верховної Ради та Кабінету Міністрів.

Корупція, як мастило, і як система влади

Ще століття тому дослідники феномену корупції зазначили, що в умовах західного суспільства корупція здебільшого відіграє роль мастила в неповороткому і дещо заіржавілому бюрократичному механізмі влади. Однак в надмірній кількості вона призводить до деградації і виходу з ладу всього цього механізму. Але це визначення діє лише в рамках цивілізованої моделі, коли владний механізм існує і є досить надійним та ефективним, а також, за визначенням, в дуже вузьких межах. І ці межі були майже тоді ж окреслені, в тому числі законодавчо, й обмежені рамками лобізму. Чітке обмеження дозволило, в свою чергу, вирішувати так звані «змащувальні» проблеми, а з іншого боку – запобігти перекиданню метастазів корупції в інші суспільні відносини. І найголовніше – визначити межі для того, щоб як самі діячі «змащувальної» діяльності, так і правоохоронні органи чітко знали, «що є що».

А як бути з корупцією в централізовано розподільчих деспотіях?

Однак це не стосується радянської і пострадянської системи керування державою, яка залишилася в країнах СНД із Україною включно. Ця система не має відношення до західної системи управління, і, великою мірою, навіть до західної цивілізації в цілому. Оскільки, як визначали дослідники соціально-політичних систем ще в 19-му столітті, в тому числі і Карл Маркс, ця система відноситься до централізовано розподільчої деспотії східного штибу так званої гідравлічної цивілізації. Остання отримала свою назву від розподілу в країнах Близького Сходу, Індії та Китаю головних гідроресурсів і керування за рахунок цього усім суспільством.

У цій системі жодна людина, крім владної верхівки, немає ніяких прав, а державний механізм вважається уособленням усіх чеснот. Людині залишається сподіватися на ласку, на милість з боку цього механізму, або ж організувати цю милість самій. Тому для того, щоб чогось досягнути, потрібно повсякденно і повсякчасно «змащувати» владний механізм – і ще невідомо, чи змилостивиться він. Відтак, у цьому суспільстві корупція заміняє собою, як більшість соціальних стосунків, так, по суті, і саму систему влади. Причому вона фактично повністю знищує конкуренцію і тим самим робить нездатними до розвитку систему влади та суспільство.

Подібна система, позбавлена конкуренції й інших головних спонукальних інституцій, мусить увесь час імпортувати ідеї, технології та інші цивілізаційні здобутки ззовні, цебто з нормального цивілізованого суспільства. Водночас гідравлічна система спроможна черпати енергію розвитку лише з природних ресурсів і з ресурсу життєвої енергії населення, що призводить природні ресурси до нищення, народ – до деградації та вимирання. Оскільки іншого ресурсу розвитку для цієї системи просто не існує, то вона може існувати, доки не знищена природа та існує народ, а також до тих пір, поки навколишні держави та народи згодні терпіти такого деграданта на світовій мапі.

В якій бік рухатиметься Україна?

Корупція фактично ставить українському політикуму й українському соціуму доленосне запитання – в який бік буде рухатись Україна, відтак, яке майбутнє її очікує? Якщо Росія, чітко визначившись у своєму статусі і відновивши рух «вперед у минуле», зробила ставку на існування своєї держави доти, доки не буде тотального вичерпання ресурсів, що можуть утримувати її як єдине ціле, то з Україною не все так просто.

Будучи зараженою тією версією східної деспотичної цивілізації, котру московський дослідник Олександр Прохоров визначив як «російську модель управління», Росія сьогодні фактично увійшла в останню стадію свого імперського існування з дуже проблематичним майбутнім. А як Україна? Чи буде вона пасивно очікувати неминучих катаклізмів в імперському затінку, чи все ж замість російської моделі управління і функціонування політикуму та соціуму перейде до західної моделі – демократії, конкурентного суспільства та професійного управління усіма інституціями замість тотальної корупції?

На сьогодні це питання перейшло з теоретично-ідеологічної царини до практичної. Позаяк саме зараз, до переломного моменту світової кризи Україна має визначитись і саме в цей час щодо неї визначиться і цивілізований світ. Оскільки ні для кого не є секретом, що в той момент, коли не лише в Україні «упала» промисловість і перестала працювати фінансова система, тільки за рахунок зовнішньої допомоги Україна може рухатись вперед і продовжувати своє існування як єдина система. А оскільки ця допомога не є безкоштовною, а надається в розрахунку на співпрацю, то країні, котра не має професійного управління і повністю «роз’їдена» корупцією, така допомога не буде надана. І не тому, що її хтось не любить, а просто їй не довіряють і не бачать як повноцінного партнера.

Таким чином, якщо українська політична і економічна еліта не знайде рецепту, як все-таки присадити себе хай не «на кіл», як пропонують радикальні читачі, а на західну цивілізаційну модель управління, то найбільше загублять самі ці представники еліт. «Сповзання» разом із Росією в позавчорашній день загрожує не лише революційними катаклізмами для суспільства України, а й багатомільярдним статкам тих власників, котрі її сьогодні реально контролюють. І в цьому сенсі українські народ та його «еліта» дійсно єдині, перебуваючи в одному історично-цивілізаційному човні. Випливати випадає лише разом.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Віктор Каспрук

    Політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2500 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Лауреат премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньоукраїнської і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG