Доступність посилання

24 Листопад 2017, Київ 10:28

Українці в числі перших зустріли нацистські танки вогнем


Німецькі і радянські війська на території окупованої Польщі на так званому «Кордоні миру» – демаркаційній лінії, створеній за пактом Молотова-Ріббентропа. Вересень 1939 р.
Уранці 1 вересня 1939 року для України й українців розпочалася Друга світова війна. Власне, тоді ще ніхто не знав, що вона – світова. Думалося, може минеться, може німецько-польський конфлікт залишиться локальним і буде припинений зусиллям Ліги Націй чи найпотужніших держав світу. Чи що обидві сторони швидко виснажать свої сили і сядуть за стіл мирних перемовин. Чи що аристократичні німецькі генерали втихомирять свого біснуватого фюрера, а войовничі польські полковники не стануть вести свої війська переможною ходою на Берлін, щоби не було зайвих жертв серед цивільних, а погодяться вважати конфлікт вичерпаним. Чи, зрештою, що головний антифашист того часу товариш Сталін дасть наказ потужній Червоній армії – і 10 тисяч радянських танків і тисяча важких бомбовозів швидко зведуть нанівець усі агресивні плани берлінського диктатора.

І тільки через кілька днів, коли у війну вступили Велика Британія та Франція, стало зрозуміло, що йдеться про конфлікт світового рівня. Ще очевиднішим стало це тоді, коли Червона армія розпочала спільні операції з Вермахтом проти польських військ, вступивши на терени Західної України та Західної Білорусі, які тоді перебували під юрисдикцією другої Речі Посполитої...

Але як би там не було, хто б як не оцінював ситуацію у перші дні вересня 1939 року, але солдати Війська Польського гинули від куль, бомб і снарядів нацистського агресора, а цивільне населення – від потужних авіаційних ударів по містах і залізничних вузлах. У свою чергу, вояки Вермахту зазнали у ті дні досить серйозних втрат. І хоча майбутнього розмаху цієї війни ніхто ще (навіть її призвідники) не міг уявити, велася вона цілком серйозно.

Україна як ресурс сталінської агресії

Німецько-польська війна, яка переросла у світову, стала прямим наслідком домовленостей між двома найпотужнішими тоталітарними диктатурами того часу: гітлерівською і сталінською, нацистською і більшовицькою. 1939 року ці диктатури цілеспрямовано об’єднали зусилля і ресурси у боротьбі проти тодішніх демократій, за переділ Європи, а в перспективі – всього світу. І хоча потім, через півтора року, інтереси Гітлера та Сталіна докорінно розійшлися внаслідок надто великих амбіцій кожного з них, у вересні 1939 року вони були єдині у помислах та діях.

А одним із головних полігонів, де розігрувалися їхні геополітичні дійства, була Україна. Сталін потребував її як джерело величезних людських, викопних, промислових та сільськогосподарських ресурсів. Так само дивився на неї й Гітлер, але тоді, у вересні 1939 року, відмовився було від зазіхань на землі України в обмін на колосальні поставки стратегічної сировини з СРСР, на спільні воєнні дії проти Польської держави та на широкомасштабну підтримку (аж до надання Кріґсмаріне радянських морських баз та поставок важких бомб для ударів по Британії) у війні проти Заходу.

А відтак більшовицький режим повною мірою міг використати українські ресурси на початкових етапах Другої світової війни. Передусім, звісно, всі ресурси УРСР, здавалося б, повністю упокореної після колективізації 1929-30 років, Голодомору 1932-33 років і Великого Терору 1937-38 років. Прихована мобілізація до Червоної армії розпочалася ще у серпні 1939 року, а відкритою вона стала 1 вересня, буквально через кілька годин після нацистського нападу на Польщу. І без того немала Червона армія була істотно поповнена: лише у Київській і Харківській військових округах до війська мобілізували один мільйон 65 тисяч командирів і бійців резерву, безжально оголивши цим промисловість і сільське господарство. Ще більшим ударом стало те, що із цивільної економіки УРСР забрали приблизно 300 тисяч коней, 60 тисяч автомобілів, 10 тисяч тракторів. А вересень – це ж час, коли у розпалі роботи у полі...

Але хіба дбав більшовицький режим про гідне забезпечення простих людей? Не вперше українцям голодувати, знову затягнуть паски в ім’я нових перемог справи Леніна-Сталіна! – так чи приблизно так, очевидно, міркували у Кремлі. На режим воєнного часу були переведені залізниці УРСР, а цивільна авіація взагалі припинила перевезення пасажирів, перейшовши у повне розпорядження командувача новоствореного Українського фронту Семена Тимошенка. 9 вересня у війська пішла директива наркома оборони Ворошилова і начальника Генштабу Шапошникова: «До кінця дня 11 вересня 1939 року потайно зосередитися і бути готовими до рішучого наступу з метою блискавичним ударом розгромити протистійні війська противника».

Одне слово, територія УРСР стала оперативним тилом для Українського фронту Червоної армії, а терени Галичини, Волині та Підляшшя (включно із Замостям, Холмом та Любліном, куди дійшли у тому вересні радянські танкісти та кавалеристи) – театром воєнних дій, де часом спалахували досить масштабні і жорстокі бої з польськими вояками.

Перший бій, перші герої та перші жертви

Для України й українців війна – і це варто ще раз підкреслити – почалася не 17 вересня, коли Червона армія рушила на Захід, а саме вранці 1 вересня 1939 року. Саме тоді у лавах кадрового Війська Польського напад нацистів зустріло вогнем близько 100 тисяч галичан і волинян; ще приблизно стільки ж було у кілька ближчих днів мобілізовано до армії і вступило у бій; тисячі з них загинули у боях, десятки тисяч потрапили у німецький полон ще до 17 вересня. І саме тоді ж, уранці 1 вересня, були піддані бомбардуванню Львів, Луцьк, Сарни, загинули десятки людей. Ось фрагмент звіту міської команди державної поліції командування центру протиповітряної оборони Львова:

«VII комісаріат повідомляє, що 1 вересня ц. р., о год. 11.45, ворожі бомбардувальники кинули на аеродром близько 60 бомб, кожна вагою від 100 до 300 кг... Ворожі бомбардувальники знижували політ над аеродромом до висоти 500 метрів, відкривали вогонь з кулеметів. Одна бомба попала у склади бензину, але внаслідок осічки не було вибуху... На території VII комісаріату разом загинуло 8 чоловік, з них 2 жінки, поранених близько 17 осіб. V Комісаріат рапортує, що 1 вересня 1939 р., о год. 12.15, під час нальоту ворожих літаків була скинута одна фугасна бомба на вул. Вярусів, №16. На місці вбито 2 робітників. Поранених не було. Пошкодження будинку незначне. ...На території II комісаріату під час вибуху бомб загинуло близько 7 осіб, поранено близько 150. ...В алеї Фоша бомба пошкодила будинок лікарської консультації. Біля будинку вбито 13 осіб та поранено 18».

А ось що писала The New York Times від 14 вересня:

«Німці за 50 миль від Львова. Німецькі бомби пошкодили водонапірну і каналізаційну систему в місті. Довгі черги на вулицях біля архаїчних ручних поршнів. Лікарі побоюються чуми. З ранку до вечора німецькі літаки літають над Львовом. Вчора Львів був підданий німецькому бомбардуванню 12 разів, сирени звучали безперервно. Багато частин міста у вогні...»

У ті дні варварські нальоти нацистської авіації відбувалися й на інші міста Західної України, він чого гинули сотні цивільних жителів.

І що впадає в око, коли дивишся з позицій сьогодення на події минулого: якраз галичани і волиняни, котрих дехто не лише з російських, а і з числа начебто українських політиків та публіцистів усіх разом, усім гамузом записує до «фашистів» та «зоологічних націоналістів» 1 вересня 1939 року у своїй масі гідно прийняли жорстокий бій з гітлерівцями – попри непросте життя українців у другій Речі Посполитій і складні взаємовідносини із владою солдатська присяга виконувалася чесно. А цивільний люд гасив пожежі та закопував вирви від бомбардувань. А от ідейні та політичні предки згаданих щойно «антифашистів» того ж дня, після ратифікації Пакту Молотова-Ріббентропа Верховною Радою СРСР, готувалися спільно з Вермахтом воювати з Польщею. І не просто воювати, а вдарити у спину Війську Польському. Цей удар став справжнім торжеством «дружби, скріпленої кров’ю», як трохи пізніше, у грудні 1939 року, оцінив Сталін спільні радянсько-німецькі бойові дії проти Польської держави. А у наказі наркома оборони СРСР маршала Ворошилова № 199 від 7 листопада 1939 року сказано: «Стрімким натиском частини Червоної армії розгромили польські війська, виконавши у короткий строк свій обов’язок перед Радянською батьківщиною».

Ще під час бойових дій обидва диктатори почали терміново встановлювати «новий порядок» на зайнятій їхніми військами територіях. Але якщо нацистам довелося для цього терміново будувати нові концтабори, то у Сталіна вже був неозорий ҐУЛАҐ...

І саме тоді пішли по містах і селах України похоронки на загиблих у боях: за даними польських істориків, Червона армія втратила вбитими під час бойових дій близько 2,5 тисяч солдатів; у складі Війська Польського загинуло до 7 тисяч українців. Цифри наче й незначні у порівнянні з тим, що було після 22 червня 1941 року, але почалося все саме тоді, і на заході, і на сході України, що з самого початку була втягнена у Другу світову війну. Але не як самостійний геополітичний суб’єкт, здатний захистити себе і подбати про національні інтереси, а як ресурс чужоземних диктаторів і зваблива з їхнього погляду здобич.

Проте якщо країна в цілому і не була суб’єктом великої політики, то ті, хто стріляв по нацистських танках чи рятував потерпілих від бомбардувань стали на бій з тоталітарним агресором цілком свідомо і з власного вибору. Ось що сьогодні варто не забувати й українським, й іноземним мас-медіа і політикам.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG