Доступність посилання

23 Листопад 2017, Київ 08:35

Народний Рух України під оглядом антиколоніального дискурсу


В’ячеслав Чорновіл.

Наприкінці 1980-их років навіть найзатятішим прихильникам марксистсько-ленінської ідеології стало зрозуміло, що стара модель розвитку Радянського Союзу себе повністю вичерпала. А на додачу навіть найпалкіші прихильники довічного братерства України й Росії з числа мешканців УРСР переконалися на власному досвіді, що «союзний центр» (евфемізм, яким тоді позначали керівництво КПРС та московський уряд) проводить політику посиленої експлуатації виробничих, природних і людських ресурсів так званих «національних республік» задля досягнення власних геополітичних вигод.

Як наслідок, прагнення радикальних змін стало домінувати в українському суспільстві. Це засвідчили перші вільно проведені соціологічні опитування: ще раніше, ніж перші напівдемократичні вибори союзних і республіканських депутатів у 1989 та 1990 роках, які зафіксували ті самі тенденції.

Щоправда, зміни розумілися по-різному: одні вважали найкращим виходом «повернення до ленінського соціалізму»; другі націлювалися на прискорений перехід до ринкової економіки та політичної демократії за збереження союзної держави; треті вбачали найефективнішим засобом розв’язання проблем «освічений авторитаризм» різних ґатунків; четверта ж категорія жителів УРСР, визнаючи необхідність руху до демократії та ринку, корінь проблем бачила в залежності України від сакраментального «союзного центру», простіше – від московської імперської влади.

На хвилі таких масових настроїв і почали виникати найрізноманітніші незалежні від влади громадські організації – від шахтарських страйкомів до груп анархістської молоді. Серед них наймасовішою і найвпливовішою став Народний Рух України за перебудову, невдовзі – просто Народний Рух, НРУ.

Рух проти імперії

Ось як згадував про створення Руху один із його організаторів, з березня 1992 – співголова, а з грудня того ж року голова, – В’ячеслав Чорновіл: «Ідея створення Руху виникла спонтанно, вона йшла знизу. Прийшов час «розвалу імперії», так званої перебудови. Він закликав низи до дії, а серед інтелігенції, колишніх політв’язнів, політичних діячів виявилися люди, які вирішили очолити цей рух... Це була природна потреба різко змінити ситуацію, яка на той момент склалася в країні: йшов розвал комуністичної системи, дуже активізувалися народні маси, і це треба було оформити... Наприкінці 1988 року, зайнявши національно-патріотичні позиції, нашу ідею підтримала більшість членів Спілки письменників України. Завдяки цьому нам легше було захищатися від свавілля влади. Ми змогли виголосити програмні положення НРУ. Почалося інтенсивне зростання організацій Народного Руху в областях. У вересні 1989 року відбулися установчі збори НРУ».

На самому початку організація мала називатися «Народний Рух за соціалістичну перебудову» і керуватися в своїй діяльності компартійними програмними настановами.

Ба більше: у квітні 1989 року під час телевізійної дискусії з секретарем ЦК КПУ Леонідом Кравчуком один із фундаторів НРУ філософ Мирослав Попович категорично заперечував політичний характер нової громадської організації. А обшири її діяльності змальовувалися тоді майже безмежними і здатними привабити майже кожного жителя УРСР, якщо той, звісно, не був за своїми переконаннями сталіністом чи неонацистом.

Проте декларації деклараціями, а логіка політичного життя – це щось інше.

Сам факт створення масової громадської організації з метою розв’язання наболілих проблем України дуже швидко призвів до зникнення з її назви та програмних настанов слів «перебудова», «соціалізм», «оновлений Союз» тощо й до появи там понять «реальний суверенітет», «багатопартійність», «політична діяльність» та «ліквідація монополії КПРС на владу». Вже через півроку після публікації проекту програми НРУ останній став організацією демократичної політичної опозиції (і як громадсько-політична організація він був зареєстрований у лютому 1990 року), а через три роки, вже у незалежній Україні, Рух юридично перетворився на одну з провідних політичних партій.

При цьому від Руху на різних етапах відійшло чимало з тих, хто стояв біля його витоків; і сталося це не за чиєюсь злою волею, а внаслідок згаданої логіки політичного життя. Адже цілком об’єктивно ключ розв’язання наболілих українських проблем лежав на шляху унезалежнення країни й подолання її вельми специфічного, але самоочевидного колоніального статусу.

А певна частина українського загалу, навіть налаштована демократично, не була готова (і не готова зараз) визнати сам факт такого статусу. Одні вважають, що Україна як «братня слов’янська республіка» не могла бути колонією у складі СРСР (тим самим де-факто визнаючи, що Радянський Союз був імперією російської нації), інші наполягають на особливому становищі України у складі Радянсько/Російської держави, бо, мовляв, українці теж були учасниками колоніальної експансії на Сході й Півдні (наче, скажімо, ірландцям не випало те саме у часи Британської імперії), треті наполягають: Україна свого часу була окупована Росією, і вже тому не була колонією.

Дві перші групи відійшли від Руху, створивши різноманітні партії ліберальної та соціалістичної орієнтації, третя група започаткувала національно-радикальні партії й організації. Ті ж, хто щиро обстоював потребу всебічної деколонізації України (може, не вживаючи цих понять, але діючи в цьому напрямі), і склав кістяк Народного Руху його «класичної» доби, спершу як своєрідної «парасолькової» надпартійної організації, потім як партії – з середини 1990-го по початок 1999-го року.

Подолати колоніалізм

За радянським енциклопедичним словником, колонія – це країна чи територія, що перебуває під владою іноземної держави (метрополії), позбавлена політичної та економічної самостійності й керована на основі спеціального режиму. Як бачимо, Україна у складі СРСР об’єктивно посідала становище колонії. Можна довго дискутувати, чи була вона «колонією європейського типу», як перед цим Ірландія (це стверджував у 1920-ті роки визначний український економіст Михайло Волобуєв), чи напівколонією, а чи своєрідним домініоном. За всіх обставин йдеться про той чи інший різновид колоніального статусу, який тягне за собою відчутні негативні наслідки і справжні проблемні поля, що вимагають свого розв’язання.

По-перше, попри досить значні об’єми виробництва, економіка УРСР являла собою лише кавалок, шмат від загальносоюзної економіки. Частка кінцевого продукту у промисловому виробництві на початок 1990-их в Україні була вдвічі меншою, ніж у розвинених державах. Але і продукування сировини несло на собі відбиток структурних деформацій: воно було розраховане не на задоволення потреб самої України та на експорт, а для розвитку так званого союзного народногосподарського комплексу, читай – ВПК.

По-друге, до цього додамо варварський тип господарювання. Скажімо, у Донбасі сьогодні багато хто сумує за радянськими часами. Але ж саме тоді у практично всіх містах регіону антропогенне навантаження на природу у десятки разів перевищило гранично допустиме. Видобуток вугілля та інших корисних копалин вівся так, що у відвали йшла значна частина корисної породи. Переважну більшість продукції становили низькотехнологічні та застарілі вироби. Так діялося не тільки у Донбасі, а й в усіх промислових регіонах Півдня та Сходу України.

По-третє, колоніальна спадщина зумовила в Україні неповну структуру суспільства (верстви, головним чином пов’язані зі стратегічним політичним й економічним менеджментом, майже повністю були відсутні), недовершену і нецілісну національну культуру (цю ситуацію блискуче описав ще наприкінці 1980-их Іван Дзюба), і, можливо, найголовніше: звичку до бачення й оцінювання українським народом себе самого не власними очима (тобто «очима своєї культури»), а очима колонізатора, іншими словами – неадекватне національне світовідношення, з відповідною «сліпотою» щодо вибору власних перспектив розвитку. Отже, значна частина українського загалу, дивлячись на себе очима колонізатора, зневажала свою власну мову, культуру, історію, зрештою, саму можливість самостійного розвою. Кажучи словами грузинського філософа Мераба Мамардашвілі, колоніальний статус України призвів до відсутності «м’язів самостійності» у багатьох українців.

Це тільки основні висліди колоніалізму, які заважали розв’язанню всього комплексу нагальних українських проблем і долати які намагався Народний Рух. Але ж Україна є не тільки постколоніальною, а й посттоталітарною та постгеноцидною країною, що незмірно ускладнює її просування вперед...

Перемоги і поразки 1990-их

НРУ, який зібрав у своїх лавах переважну частину націонал-демократичних сил країни, став рушієм відновлення незалежності Української держави у 1990-91 роках та головною запорукою збереження цієї незалежності у першій половині 1990-их років. Попри те, що націонал-демократи не мали більшості у Верховній Раді і своїх представників на чолі держави та уряду (максимум – це декілька міністрів чи віце-прем’єрів), їхній вплив на політику влади був вельми серйозним, часом вирішальним. Головними їхніми цілями стали незалежність, поєднана з демократією; економічні реформи, але не ринково-фундаменталістські; багатопартійність, коли партії мають чітко визначені ідеології і служать не грошам, а виборцям; змішана система правління, коли парламент, уряд та президент мають чітко визначені сфери повноважень і відповідальності; цілісний національний інформаційний простір, без якого незалежність перетворюється на фікцію; активна участь держави і політичної еліти в сприянні розвитку національної культури, одне слово – комплексне подолання колоніальної і тоталітарної спадщини.

Одним із найвизначніших досягнень Руху та його лідерів у середині 1990-их років стало недопущення того, щоб Україна пішла білоруським шляхом.

Олександр Лукашенко і Леонід Кучма прийшли у своїх державах до влади практично одночасно і майже з однаковими програмами. Білоруські націонал-демократи пішли у жорстку опозицію до Лукашенка, і наслідки цього відомі. Народний Рух підтримав певні дії президента Кучми і зайняв щодо нього конструктивно-опозиційну нішу. Відтак Україна пішла іншим шляхом, хоч крученим і часом химерним, але таким, де без апеляції до норм демократії не здатні керувати навіть ті, кому ці норми суб’єктивно вочевидь заважають. Цей шлях був закріплений Конституцією 1996 року, яка, попри всі свої недоліки, стала однією з кращих на пострадянському просторі.

А от що недооцінили лідери Руху – так це нагальну потребу у зростанні та зміцненні національного капіталу. Бо один із чільних вислідів колоніального стану України – це домінування компрадорського капіталу, непродуктивного, зав’язаного на колишню метрополію, результатом діяльності якого є ріст багатства купки нуворишів та їхньої обслуги і загальне зубожіння країни. Саме ствердження олігархічно-компрадорського капіталу наприкінці 1990-их років і призвело до кризи Руху. Але це вже інший історичний сюжет.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG