Доступність посилання

19 Листопад 2017, Київ 20:55

Життя біля муру


Демонстрація за вільні вибори і кінець політичної монополії комуністичної партії, Берлін, 20 листопада 1989 р.

Прага – Ніде падіння Берлінської стіни не відзначається з більшим ентузіазмом, ніж у колишній «закритій зоні» Східної Німеччини. Протягом понад 40 років ця смуга, що тяглась уздовж кордону між НДР та ФРН, була територією тотального контролю й суворих обмежень. Радіо Свобода поспілкувалося з однією родиною, яка пам’ятає, що таке жити у зоні особливого контролю.

Заборона їздити будь-куди, нічна комендантська година і постійна присутність пильного нагляду охоронців кордону – ось про що згадують люди, які жили у так званій «закритій зоні» між Східною і Західною Німеччиною.

Межа, що розділила Німеччину у 1949 році, пройшла поруч із невеликим селом Вайсенборн-Людероде, що у центральній Тюрингії.

Жителі цього села Горст і Ріта Зінке розповідають Радіо Свобода, що вони тоді втратили можливість поїхати навіть до сусіднього села, а повоєнний поділ Німеччини зовсім роз’єднав їх із рідними й близькими, які залишилися «по той бік стіни».

Це було дуже важко. Люди навіть часом могли бачити один одного, але не могли доторкнутися чи поговорити.

«Ми стояли на пагорбі й махали білими хустками. Було боляче. Ми бачили одне одного, але не могли зустрітися», – згадує Ріта Зінке.

Горст Зінке каже, що такого тотального контролю, як на цій смужці землі, що проходила попід кордоном, не було більше ніде у Східній Німеччині.

Життя як у в’язниці

Офіційно, раз на рік, мешканці «закритої прикордонної зони» мали можливість зустрітися зі своїми родичами, що жили у Західній Німеччині. Але кожна така зустріч була дуже ризикованою.

«Ми повинні були бути дуже обережними. За нами стежили. А якщо зустріч трохи затягувалася, то приїжджали військові. Доводилось так: зустрілись, обнялись – і швидко повертатися назад додому», – розповідає Горст Зінке.

Спокою не було й удома. Жителі 5-кілометрової «зони обмеження» не мали можливості вільно їздити Східною Німеччиною, а тим більше виїздити в інші країни, навіть так званого соціалістичного табору.

Щоб дістатися сусіднього села, треба було за кілька тижнів отримувати спеціальний дозвіл. Прогулянки до лісу теж заборонялися, а комендантська година – в усі ночі без винятку – не дозволяла нікому виходити з дому.

Ріта прирівнює це до життя за ґратами: «Скрізь якісь огорожі, паркани. Скрізь недружні охоронці… ходять, трясуть ключами. Повне відчуття, що ти у в’язниці».

Повалення Берлінського муру з’єднало родини

Теоретично подружжя Зінке могло втекти на Захід у перші роки після поділу Німеччини. Тоді НДР і ФРН розділяв лише колючий дріт. І майже 700 тисяч людей змогли перейти на той бік кордону.

Серед них був і рідний брат Ріти: він проліз через дірку в останніх кількох метрах колючого дроту, які ще не встигли замінити на нові огорожі, й далі знайшов притулок у своїх родичів на Заході.

Свобода мала свою ціну. У покарання за втечу братові Ріти через шість років відмовили у можливості побачитися з хворою матір’ю і потім приїхати до Вайсенборна на похорони, коли мати померла. І він стояв на тому ж пагорбі, куди ходили хоч раз на рік усі, хто хотів побачити хоча б здалеку своїх рідних, і звідти дивився за похоронною процесією.

Ріта змогла зустрітися з братом тільки через 20 років


Щороку кордон ставав усе міцнішим. Поступово він перетворився на найукріпленіший кордон у світі – з подвійним металевим парканом, із вежами, сторожовими собаками, сигналізацією, траншеями й мінними полями.

За різними джерелами, від кількох сотень до тисячі німців були вбиті при спробі подолати цю межу між Сходом і Заходом.

Тепер очі 70-літнього подружжя Зінке наповнюються слізьми, коли вони згадують день 9 листопада – день падіння Берлінської стіни.

Горст і Ріта думали, що ніколи не доживуть до такого дня.

Вони, разом із іншими німцями, змогли нарешті з’єднатися зі своїми рідними. Багатьох із них вони не бачили довгі 40 років.

(Прага – Київ)
  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Атор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG