Додатковий заробіток
За словами директора Інституту економіки та прогнозування Національної Академії Наук України Валерія Геєця, більшість українців працювати не хоче, запевняючи, що одного місця роботи достатньо. Хоча в нинішній кризовій ситуації люди мали б шукати собі додаткову зайнятість, говорить Валерій Геєць. Заступник директора Інституту демографії та соціальних досліджень Національної Академії Наук України Олена Макарова теж помічає такі тенденції, однак зауважує: якщо умови праці кепські, а зарплата мізерна, який сенс від такої другої роботи? «Ми самі завжди вважали, що українці – дуже працьовита нація, тепер ми такого сказати не можемо. Причина полягає в тому, що рівень оплати праці недопустимо низький. Багато з тих, хто отримує якусь субсидію чи допомогу від держави, не хочуть працювати. Бо мінімальна заробітна плата більша, ніж та допомога, яку вони можуть отримати від держави. Пропозиція робочої сили теж залежить від попиту на ринку праці. Якщо маленький попит, якщо пропонують місця з низькою оплатою праці, то й відповідно попиту на такі робочі місця не буде», – говорить Олена Макарова.
Українці – дуже працьовиті люди, але вони ніколи не працюватимуть просто так, зауважує Дмитро Капранов, письменник, видавець, який встиг попрацювати свого часу у фармацевтичному й виноробному бізнесі. «Українець завжди знає, що йому потрібно. За те, що йому потрібно, він готовий працювати зранку до ночі. Але він зупиняється. Заробляти багато грошей, збирати горщики, закопувати їх у лісі, а самому жити в злиднях – це не по-українськи. Зараз складно працювати на двох роботах, якщо на жодній з них ти до ладу не розумієш, що ти робиш. А більшість роботи в офісі саме така. Коли треба на дачі або в селі скопати город, тут українець (будь-який: і молодий, і ледачий) покаже себе завжди. Коли зрозуміло, де почати і де закінчити, тоді українець завжди працьовитий. Дрібнобуржуазна психологія – це про нас».
«На Закарпатті від роботи не відмовляються»
У гірському Закарпатті немає промислових підприємств і мало землі для сільськогосподарської діяльності. Відтак місцеві мешканці змушені виїжджати за кордон на заробітки, розповідає ужгородська кореспондентка Радіо Свобода Надія Петрів. Ті ж, хто залишається працювати вдома, не відмовляються від будь-якої роботи. «Чесним трудом в Україні нині не вижити, так вважає 27-річна Гелена, яка мешкає в невеличкому селі Минай, що межує з обласним центром Закарпаття – Ужгородом. Молода жінка працює фактично на чотирьох роботах, але все одно ледве зводить кінці з кінцями.«Я маю бухгалтерську освіту, беру додому документи, оформлюю для приватних підприємців. У той же час щодня ходжу доглядати чужих дітей, працюю нянькою. Крім того, коли є замовлення, прибираю квартири, будинки. І ще я продаю косметику, парфуми», – перераховує Гелена.
Дівчина говорить, що її батьки трудилися все життя, всі рідні й близькі так само важко працюють, ніколи й нічого не отримують задарма. Брат з 15 років разом з батьком працює будівельником у Москві, мати, попри основне місце роботи, обробляє кілька десятків соток землі. Молода жінка вважає, що нинішній молоді набагато важче, ніж старшому поколінню, «бо тепер держава не забезпечує квартирами, роботою, всього доводиться добиватися самому». «Я не перечу, є такі молоді люди, яким у спадок дістається майно, машини, бізнес від батьків, і які завдяки цьому можуть добре жити, не працювати. Але таких у нашій державі мало, може, 5-10 відсотків. Усі інші за межею бідності», – переконана Гелена.
Ще Гелена нагадує, що Закарпаття – гірський край, та ще й більш ніж на 50%, укритий лісами. Промислових підприємств тут немає, землі для обробітку практично також. Через це споконвіку закарпатці виїжджають на заробітки закордон, причому як чоловіки, так і жінки. Ніхто не сидить вдома й не чекає подачок від держави. Тому звинувачення українців у ледачості Гелену страшенно обурюють.«У нас більшість людей не ліниві, а просто дуже чесні, не крадуть, не наживаються на чужому, тому й бідні», – переконана вона.
Працьовитість: колись і зараз
З давніх часів українці були працьовитою нацією, причому землеробська традиція заохочувала цінувати не лише результат праці, але й сам процес, переконує етнограф Наталія Громова. А з радянською системою оплати праці пошук додаткових джерел заробітку часто був просто небезпечним заняттям. «У давні часи працьовитість була пов’язана з тим, що від зорі до зорі, весь час треба було чимось займатися. З іншого боку, в календарі було дуже багато свят, суттєво більше третини, тому можна було досить нормально відпочивати. У 20 столітті, в радянський час, системи другої, третьої роботи майже не було. У тебе лежить трудова книжка на роботі одній – і все. Заробити щось додатково, перепродати щось – це називалося спекуляцією і сприймалося як щось жахливе, підсудна стаття».
У незалежній Україні до економічної кризи пропозицій щодо додаткового заробітку було удвічі більше, ніж зараз. Це констатує Ганна, співробітниця однієї з київських кадрових агенцій. Однак для шукачів зайвої копійчини все одно пропозицій вистачає. Перевагу мають ті, хто володіє іноземною мовою і знаннями у сфері сучасних інформаційних технологій. «Спеціалісти IT, телекомунікацій дуже часто можуть знайти підробіток, причому за пристойні гроші, бо ця сфера розвивається незалежно від кризи. Також зараз шукаємо персонал для посольств, бо наближаються свята - різдвяні, новорічні. Тому посольствам потрібні люди, які б допомагали візовим офіцерам в оформленні документів», – зазначила HR-менеджер. Однак закрити вакансії, за словами Ганни, фірмі не так просто. «Люди досить вибагливі, наприклад, ми шукали помічника бухгалтера на один місяць у дуже хорошу корпоративну компанію. Людей не влаштовували фінансові умови, хоча на сьогоднішній день це пристойна заробітна плата, особливо для людини, яка взагалі не використовує в даний момент свої професійні якості».
Ще одне соціологічне дослідження показало, що українці все ж не відмовляються від понаднормової роботи. Понад три чверті респондентів, опитаних агенцією ЛIГАБiзнесIнформ у вересні нинішнього року, не проти працювати більше. Але за умови, що роботу оплачуватимуть гідно.
За словами директора Інституту економіки та прогнозування Національної Академії Наук України Валерія Геєця, більшість українців працювати не хоче, запевняючи, що одного місця роботи достатньо. Хоча в нинішній кризовій ситуації люди мали б шукати собі додаткову зайнятість, говорить Валерій Геєць. Заступник директора Інституту демографії та соціальних досліджень Національної Академії Наук України Олена Макарова теж помічає такі тенденції, однак зауважує: якщо умови праці кепські, а зарплата мізерна, який сенс від такої другої роботи? «Ми самі завжди вважали, що українці – дуже працьовита нація, тепер ми такого сказати не можемо. Причина полягає в тому, що рівень оплати праці недопустимо низький. Багато з тих, хто отримує якусь субсидію чи допомогу від держави, не хочуть працювати. Бо мінімальна заробітна плата більша, ніж та допомога, яку вони можуть отримати від держави. Пропозиція робочої сили теж залежить від попиту на ринку праці. Якщо маленький попит, якщо пропонують місця з низькою оплатою праці, то й відповідно попиту на такі робочі місця не буде», – говорить Олена Макарова.
Українці – дуже працьовиті люди, але вони ніколи не працюватимуть просто так, зауважує Дмитро Капранов, письменник, видавець, який встиг попрацювати свого часу у фармацевтичному й виноробному бізнесі. «Українець завжди знає, що йому потрібно. За те, що йому потрібно, він готовий працювати зранку до ночі. Але він зупиняється. Заробляти багато грошей, збирати горщики, закопувати їх у лісі, а самому жити в злиднях – це не по-українськи. Зараз складно працювати на двох роботах, якщо на жодній з них ти до ладу не розумієш, що ти робиш. А більшість роботи в офісі саме така. Коли треба на дачі або в селі скопати город, тут українець (будь-який: і молодий, і ледачий) покаже себе завжди. Коли зрозуміло, де почати і де закінчити, тоді українець завжди працьовитий. Дрібнобуржуазна психологія – це про нас».
«На Закарпатті від роботи не відмовляються»
У гірському Закарпатті немає промислових підприємств і мало землі для сільськогосподарської діяльності. Відтак місцеві мешканці змушені виїжджати за кордон на заробітки, розповідає ужгородська кореспондентка Радіо Свобода Надія Петрів. Ті ж, хто залишається працювати вдома, не відмовляються від будь-якої роботи. «Чесним трудом в Україні нині не вижити, так вважає 27-річна Гелена, яка мешкає в невеличкому селі Минай, що межує з обласним центром Закарпаття – Ужгородом. Молода жінка працює фактично на чотирьох роботах, але все одно ледве зводить кінці з кінцями.«Я маю бухгалтерську освіту, беру додому документи, оформлюю для приватних підприємців. У той же час щодня ходжу доглядати чужих дітей, працюю нянькою. Крім того, коли є замовлення, прибираю квартири, будинки. І ще я продаю косметику, парфуми», – перераховує Гелена.
Дівчина говорить, що її батьки трудилися все життя, всі рідні й близькі так само важко працюють, ніколи й нічого не отримують задарма. Брат з 15 років разом з батьком працює будівельником у Москві, мати, попри основне місце роботи, обробляє кілька десятків соток землі. Молода жінка вважає, що нинішній молоді набагато важче, ніж старшому поколінню, «бо тепер держава не забезпечує квартирами, роботою, всього доводиться добиватися самому». «Я не перечу, є такі молоді люди, яким у спадок дістається майно, машини, бізнес від батьків, і які завдяки цьому можуть добре жити, не працювати. Але таких у нашій державі мало, може, 5-10 відсотків. Усі інші за межею бідності», – переконана Гелена.
Ще Гелена нагадує, що Закарпаття – гірський край, та ще й більш ніж на 50%, укритий лісами. Промислових підприємств тут немає, землі для обробітку практично також. Через це споконвіку закарпатці виїжджають на заробітки закордон, причому як чоловіки, так і жінки. Ніхто не сидить вдома й не чекає подачок від держави. Тому звинувачення українців у ледачості Гелену страшенно обурюють.«У нас більшість людей не ліниві, а просто дуже чесні, не крадуть, не наживаються на чужому, тому й бідні», – переконана вона.
Працьовитість: колись і зараз
З давніх часів українці були працьовитою нацією, причому землеробська традиція заохочувала цінувати не лише результат праці, але й сам процес, переконує етнограф Наталія Громова. А з радянською системою оплати праці пошук додаткових джерел заробітку часто був просто небезпечним заняттям. «У давні часи працьовитість була пов’язана з тим, що від зорі до зорі, весь час треба було чимось займатися. З іншого боку, в календарі було дуже багато свят, суттєво більше третини, тому можна було досить нормально відпочивати. У 20 столітті, в радянський час, системи другої, третьої роботи майже не було. У тебе лежить трудова книжка на роботі одній – і все. Заробити щось додатково, перепродати щось – це називалося спекуляцією і сприймалося як щось жахливе, підсудна стаття».
У незалежній Україні до економічної кризи пропозицій щодо додаткового заробітку було удвічі більше, ніж зараз. Це констатує Ганна, співробітниця однієї з київських кадрових агенцій. Однак для шукачів зайвої копійчини все одно пропозицій вистачає. Перевагу мають ті, хто володіє іноземною мовою і знаннями у сфері сучасних інформаційних технологій. «Спеціалісти IT, телекомунікацій дуже часто можуть знайти підробіток, причому за пристойні гроші, бо ця сфера розвивається незалежно від кризи. Також зараз шукаємо персонал для посольств, бо наближаються свята - різдвяні, новорічні. Тому посольствам потрібні люди, які б допомагали візовим офіцерам в оформленні документів», – зазначила HR-менеджер. Однак закрити вакансії, за словами Ганни, фірмі не так просто. «Люди досить вибагливі, наприклад, ми шукали помічника бухгалтера на один місяць у дуже хорошу корпоративну компанію. Людей не влаштовували фінансові умови, хоча на сьогоднішній день це пристойна заробітна плата, особливо для людини, яка взагалі не використовує в даний момент свої професійні якості».
Ще одне соціологічне дослідження показало, що українці все ж не відмовляються від понаднормової роботи. Понад три чверті респондентів, опитаних агенцією ЛIГАБiзнесIнформ у вересні нинішнього року, не проти працювати більше. Але за умови, що роботу оплачуватимуть гідно.
