Доступність посилання

15 Грудень 2017, Київ 22:44

Прага – Якщо поєднати не традиційні, не пропагандистські, думки про війну таких людей, як Віктор Астаф’єв, Василь Биков та мій дідунь-фронтовик, то виникає враження, що цю війну мало хто знає. Насамперед, виходить так, що у тій війні, яку називають на сталінський кшталт Великою Вітчизняною, народ воював… сам із собою! На початках. Так, переважно, бо не знав у своїй душі, запитуючи самого себе: а за кого ж воювати, насправді?

Тому й було понад 5 мільйонів військовополонених червоноармійців у перші ж тижні війни. Тому був Власов…

Величезний маховик сталінських репресій 20–30-х викликав широкомасштабну ненависть десятків мільйонів до існуючого режиму Кремля, який фарбував себе в червоний колір і готувався до завоювання світу, так само, як і нацисти з Гітлером. Народ ненавидів кремлівську владу конкретно, за страшні й несправедливі репресії, за відібрану землю, за табори, за підлоги, за брехню, за підлість… Це факт.

Але на початках, коли в «Правді» у 1939–41 роках хвалили стратегічну дружбу Сталіна й Гітлера, народ не знав нічого про нацистів. Звідки ж було знати?

Але напередодні війни у всіх верствах суспільства фактично переважала внутрішня, неофіційна, звичайно ж, думка, що вже нічого у світі гіршого за сталінський режим, мабуть, не існує. Ну хіба ж могли, наприклад, українці інакше думати після голодів 1920–23 і 1932–33-го та після репресій 1937–39 років?

Та й улітку 1941 року масовим було явище, коли українців, наприклад, випускали з німецьких концтаборів для військовополонених на поруки рідних. Добре відомий випадок з батьком Левка Лук’яненка чи багатьох інших.

Але вже восени 1941-го та на початку 1942 років стало зрозумілим справжнє звіряче обличчя нацистів. Одна з ілюзій пересічних радянських вояків та простого люду пропала, як дим. Гітлер виявився нічим не кращим від Сталіна.

От тоді й почалася народна війна! Народ воював за себе, бо хотів вижити і землю свою врятувати від пошесті. А врятував заодно й режим… Парадокс! Недарма Сталін потім, підносячи келих у 1945-му, дякував народові що пощадив і врятував його ж режим.

Мій дідунь, якому було б сьогодні понад сто, казав після війни так: «Справжні переможці у цій війні переважно не повернулися… Оті 28 мільйонів, котрі полягли. Вони, насамперед, і вирвали своїм життям перемогу для Сталіна і його прихвоснів».

Коли Червона армія поверталася у 1943 році в Україну, тут її мало хто чекав. Правда, народ радів, що нацисти втікали, але й на визволителів дивився зі страхом, бо вже знав «доброту» Сталіна. Прочитайте Астаф’єва, хоча б «Веселого солдата», де він як фронтовик пише про Україну: «...нас тут ніхто не чекав».

Міф про Перемогу, перемогу соціалістичного ладу, сталінських ідей, перемогу інтернаціональної дружби і таке інше – все це було «локшиною на вуха» для наївних і дошкільнят. Моя бабуня і мама ховали вдома у 1942–43 роках, під коров’ячими яслами, єврейську родину зовсім не під «гуманістичним» впливом ненависної їм радянської влади, а лише виходячи з народно-християнського розуміння необхідності допомоги нещасним, таким же, як і вони. Адже ж не могли вони, справді, тоді мріяти про звання праведників світу чи про звання ветеранів війни!

Мама моя й до сьогодні не є ні тим, ні тим. Ну й що? Хоча має на ці звання повні права, та користується лише «державною подачкою», пенсійкою у 500 гривень. Оце і є один із підсумків Перемоги?!

А влада тих, хто пожав плоди тієї Перемоги, завжди «плювала з високої каланчі» на народ і його запити. «Побєдітєлєй не судять!» Так, це гасло тих, які ховалися по тилах, були в загороджувальних загонах НКВД і СМЕРШу та стріляли в спини таких, як мої діди й бабуні, хто йшов в атаку на німців і не думав у цей час ні про «Йошку», ні про «червні зорі над Кремлем».

Вони думали про своє життя, про своїх рідних, що вмерли від голоду у 1932–33-му чи замість фронту «загриміли» на Колиму… Молили Бога, щоб милував їх та послав хоча б сподівання на щось краще у житті. Тому-то й після війни, яка всотала в себе всю складність людського життя, всі суперечності любові й ненависті людської, всі можливі й неможливі пережиття, люди почали казати: хай вже буде, що й буде, аби не та війна.

Мені ця війна, хоча я й народився лише після неї, сниться у кошмарах до сьогодні. Бо чи не щодня в дитинстві і юності чув про цю війну з уст дідуня, який був двічі поранений і дійшов до Праги, з уст бабуні Степані, яка була перекладачкою в радянському війську на фронті, з уст бабуні Насті, мами, які пережили всі страхіття окупації та знущань від нацистів, своїх «партизанів» та й своїх же багатьох так званих тилових «визволителів».

У моїй великій родині полягли на фронті два дідуні: один в радянському війську у 1944, на кукурудзяному полі, інший – командир радянської ескадрильї – пропав безвісті.

Рідний дідунь повернувся з фронту лише восени 1945-го; де він був після травня до листопада, я й до сьогодні не знаю. Мама ж моя й тепер боїться розповідати про зброю і амуніцію, яку ховав дідунь у 1946–47 роках в купі зерна чи в стрісі старої хати. І про людей, які темним ночами приходили у наш двір та про щось пошепки розмовляли, також достеменно нічого сьогодні не можу сказати.

Що ми знаємо про ту війну? Чи ж будемо колись знати всю правду? Сумніваюся. Та й чи хочуть сьогодні люди в Україні переважно щось ще нове дізнатися про ту війну і Перемогу?

У мене викликає категоричне несприйняття сучасна демагогія про Перемогу і намагання сховати справжню суть тієї війни. Ненавиджу сьогоднішню ідеологізацію тієї війни, намагання використати пам’ять про неї у сучасних ідеологічних цілях, видавити з людей сльозу за брехливі фальсифікації тієї війни і замаскувати цим справжні цілі сьогоднішніх нащадків СМЕРШу, НКВД, які сплять і мріють відновити хоча б подобу тієї сталінської імперії, тієї системи, коли вони вершили долі мільйонів, морили голодом, розстрілювали без суду й слідства.

Тут я бачу й головну причину, чому так «роздувають» сьогодні дату 65-річчя Перемоги, спільні паради, ходи. Підносять ката Сталіна та його «героїв»… Чи не хочуть під цей шум знову загнати народи в оновлену імперію під егідою КГБ-ФСБ, щоб знову правити і штовхати народи на нові світові авантюри?

Невже народ України вже забув, що принесла йому та система й та війна, невже людям байдуже, що під «клікушеством» і брехливою пропагандою «побєдітелєй» ховаються підлі й брехливі наміри «повної влади» над людьми, диктатури, безкарного грабежу народних багатств і надбань та подальшого цинічного збагачення купки мільярдерів і їхніх прислужників, котрі першими ж і рядяться сьогодні у оманливі тоги «побєдітєлей»?

Не дай нам Бог повторення таких сценаріїв. Хай вже буде, що буде, але аби лише не ті «побєдітєлі», і лише не та війна. Світ-бо вже давно дав цьому належну оцінку та називає далекою війною. Вічна пам’ять мільйонам жертв і вічне прокляття тим, хто скористався плодами тієї Перемоги проти своїх же народів!

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

  • 16x9 Image

    Василь Зілгалов

    Із Радіо Свобода співпрацюю з 1989 року. Переїхав з Мюнхена до Праги у березні 1995 року. Народився в сталінській Україні. Троє з родини загинули від голоду у 1932-33 роках. Мати ледве уціліла в 1933-му. Батько пройшов Колиму але система все ж знищила його. Окрім батька, тоталітаризм згубив чотирьох моїх дядьків. Закінчив історичний факультет. Викладав методологію історії. Підготував дві дисертації. Чимало написав. Журналістом став з 1969 року, після вторгнення радянських військ до Праги. Опублікував роботи з історії політичної публіцистики, книги з історії українських міст, дослідження про Василя Пачовського, з історії української еміграції.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG