Доступність посилання

18 Грудень 2017, Київ 05:35

Рівне – Минулі вихідні на Рівненщині були позначені традиційним ушануванням пам’яті полеглих у Берестецькій битві 1651 року між козацько-селянським військом Богдана Хмельницького і військом польського короля Яна Казимира.

Голос одного з ініціаторів відродження Свято-Георгіївського монастиря – покійного Василя Червонія – присутні слухали у запису, аплодували голові виконкому Народного комітету захисту України Олександрові Скипальському, народним депутатам Тарасові Стецьківу і Юрієві Прокопчуку, жваво реагували на виступ Олега Тягнибока.

Під час ушанування пам’яті героїв Берестечка

Політики, як завжди, говорили про зраду і про необхідність єднання. Вони не поступилися проханню влади прийти на мітинг лише з державними прапорами. На майдані поблизу монастиря майоріли знамена «Свободи», «За Україну», УНП, «Народної самооборони», «Батьківщини».

Іще на підготовчому етапі між владою й опозицією в області зав’язалася суперечка. Чиновники хотіли перенести свої виступи у стіни Георгіївського монастиря, опозиція вимагала поставити сцену поза святинею. Представники влади зрештою пристали на цю пропозицію, але слова на сцені їм спочатку не дали, а згодом хоч і допустили до мікрофона, та слухали з відповідними вигуками і заплескуванням.

На все те місцевий люд реагував по-філософськи – як-ось фермер із села Пляшева, котрий назвався Василем. Він спостерігає подібну картину впродовж багатьох років.

«Я тут народився й виріс, на розкопках працював, здається, з третього класу, – розповідає Василь. – Тут були всі політики. Коли проходять політичні дебати, всі обіцяють все зробити. Політики роблять собі славу на костях загиблих, але потім це минає, і для держави нічого не лишається. Якби ті слова виконувалися, звичайно, то було б на користь. Звичайно, всі ми того хочемо. Планів щодо цього місця багато. Але в держави руки до цього не доходять…»

Народні учні професора Свешнікова

Письменник і художник Микола Тимчак теж брав участь в історичних розкопках. Він розповідає, що селяни й справді охоче допомагали археологам під час розкопок однієї з переправ.

Про «чорну» археологію не було й мови. Люди приносили археологам усе, що знаходили, навіть якщо це траплялося на їхніх городах, і не просили за те жодної винагороди.

Прагнення допомогти виливалося у щоденні рутинні пошуки, але вже на третьому штифі, на глибині близько 30 сантиметрів, земля розкривала безліч таємниць трьохсотрічного віку – зброю, гроші, прикраси, деталі одягу і навіть взуття учасників битви. Нині багато цих речей зберігається в музейних фондах заповідника, Рівному та Львові.

Цікаво було спостерігати, як до керівника експедиції – відомого археолога, професора Ігоря Свешнікова – тягнулися школярі, розповідає один із учасників розкопок, письменник Микола Пшеничний. Людина надзвичайно обдарована й тактовна, Свешніков міг доступно пояснити селянам важливі моменти проведення розкопок або ж без проблем провести екскурсію рідною мовою заїжджим французьким туристам.

Результат експедиції виправдав не лише сподівання науковців. Адже діти, котрі долучалися до таємниць власної землі, ставилися до неї з дбайливою любов’ю. Згодом багато хто з них обрав професію історика чи археолога.

Уродженки Пляшевої Валентина Григор’єва та Марія Кульбик щороку бувають тут у день Всіх святих землі української. Вони кажуть, що йдуть сюди перш за все вшанувати загиблих, але політикою все ж переймаються, з нею нерозривно переплелося тутешнє життя.

«Уже мені 82-й рік, нога болить, я живу в Берестечку, але ж це наші прадіди тут, і я тут щороку, бо діди тут боролися, а батьки тут нас виховували…» «Я була мала, тато вели мене сюди до церкви, хоч драговина була, тут неможливо було перейти – то каже: козаки тут, і коні, й вози – всі тут, у тій драговині. А коли водили коні пасти вночі – бачили, як вогні ходили всюди тут, бо тут кругом були трупи…» – кажуть вони.

Патріотизм за Польщі і перед виборами

Свого часу збиратися тут забороняли різні режими, розповідає Валентина Григор’єва: «То було за Польщі. Тато ведуть коні, я корову за ними жену, ще мала. Туди в нас поле було за «козаччиною». І чую – там у хаті щось гуде, кажу: «Тату, що то гуло?» – а він каже: «То йшли хлопці на «козаччину» в вишитих сорочках, їх половили, і їх катують, і пускають мотора, щоб не було чути, як вони кричать».

Часи змінилися. Потрапити в ці дні на поле Берестецької битви за честь вважає кожен українець – і провладний, і опозиційний. Ось уже кілька років підряд сюди на запрошення волинських козаків приїжджають і польські жовніри. Вони вшановують полеглих разом.

І мріють про те, що коли-небудь заповідник буде доповнений новим музеєм і панорамою, котрі уже існують на папері.

Та політикам нині не до цього. Вони націлилися на місцеві вибори. Один зі шляхів до перемоги – патріотично налаштований люд, котрий зібрався нині на полі Берестецької битви.

  • 16x9 Image

    Валентина Одарченко

    Співпрацює  з  Радіо Свобода з 2000 року, власний кореспондент у Рівненській і Волинській області. Народилася 1965 року в місті Дубно. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка, юридичний факультет Національного університету «Острозька академія». З 1995 по 1999 рік очолювала першу на Рівненщині ФМ-радіостанцію «Нова хвиля».  Журналіст  Рівненської філії НТКУ. 

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG