Доступність посилання

11 Грудень 2017, Київ 16:01
Київ – Сто днів президентства Віктора Януковича типологічно відповідають одному дню державного перевороту авторитарного штибу.

Від 1918 року у Середній Європі кільканадцять новостворених держав почали від красивих ліберально-демократичних жестів, а від середини 1920-х років і до 1939 року всі вони без винятку змістились у бік або авторитаризму, або того чи того варіанту політичної тиранії. У 1939 році у той світ із заходу прийшов вермахт, зі сходу – червона армія, і на цьому його політичне усамостійнення закінчилося.

Після 1991 року я найбільше боявся, що щось подібне трапиться і зі Східною Європою, і з Євразією. Так воно і трапилось: за винятком Балтики, всі пострадянські утворення пройшли, проходять чи будуть проходити через авторитаризм подібного типу. Починаючи від замаскованого авторитаризму і закінчуючи неосталінізмом, тільки на буржуазній основі.

Новосталінським шляхом

Україна від перших годин президентства добродія Януковича стрімко пішла у бік авторитаризму – дуже своєрідного авторитаризму, який замаскований тими чи тими сюжетами парламентаризму, парламентською і навіть демократичною риторикою і нібито багатопартійністю. Але насправді ми бачимо у кожному жесті нової влади саме рішучий авторитаризм – удар адміністративного кулака по столу.

Проте в українського авторитаризму є одна відмінна від попереднього середньоєвропейського авторитаризму і напівфашизму риса, яка гранично відрізняє Україну біжучого сезону, приміром, від Польщі середини 1930-х. Той світ орієнтувався на свою національну спадщину, оперував тими чи тими сюжетами національної історії – як правило, в доволі демагогічному напрямі. А цей світ орієнтується не на українську, а на російську імперську модель світу, намагаючись якимось чином до неї пристосуватися, хоча нічого тут не виходить, крім холуйства і мавпування російських моделей. Тобто, політична Україна в особі відомих персон вчинила авторитарний переворот нібито для того, щоб задовольнити російські політичні інтереси. А може, це просто інтрига сусідньої країни, яка, починаючи від перших жестів президента Путіна, пішла таким новосталінським шляхом.

З одного боку, це нібито суто буржуазний переворот, здійснений в інтересах олігархічної української буржуазії. Але з другого боку ми вбачаємо тут якесь протиприродне навертання до Сталіна – персони, яка при всьому своєму лютому деспотизмі зовсім не збігалася з поведінкою буржуазних ідеологів минулого століття. І виходить якась величезна, сказати б, дурість, якась психопатологія – буржуазний переворот, який час від часу починає розмовляти сталіністською мовою, як, приміром, 9 травня біжучого року. Ну що говорити: одна із правлячих партій ставить пам’ятник Сталіну на півдні України – у тому самому світі, який у 1932–33 років десь на третину помер від голоду.

Словом, ми з одного боку – в цьому українському авторитаризмі, який насправді інверсує ті чи ті сюжети авторитаризму російського. Ми при нібито буржуазному повороті, який здійснюється в інтересах отієї самої, переважно південно-«української» капіталістичної олігархії, а з другого боку – ми маємо доволі сюжетів, пов’язаних саме зі сталінською епохою.

Я не можу говорити про економічну політику цього самого уряду. Але я бачу, що він на повну силу руйнує український гуманітарний проект, який із величезними зусиллями поновлювався у цій країні від перших кроків горбачовської перебудови, впродовж 1990-х років і цього десятиріччя. Я особисто брав участь у творенні того проекту і бачу, що він був зруйнований буквально у кільканадцять днів. З одного боку, це засвідчує слабкість цього проекту і слабкість тих, хто брав участь у його здійсненні, а з другого – і хамство нової влади, яка так убік відсунула цей проект. Не тому, що він інтелектуально дратує нову владу – взагалі ніякої інтелектуальності в неї немає. Він просто непотрібен цій владі, оскільки заважає її стосункам із сусідньою країною.

Чи має Україна історичне майбутнє?

Той авторитарний проект Середньої Європи у 1920–1930-х роках скінчився скандально: всі ті політичні структури загинули або були принижені власною дурістю. Я не хочу ображати ліберально-демократичну Фінляндію, але ж вона стала союзником Гітлера. Щось подібне трапиться і з нами. Зрештою, за такої влади Україна не має історичного майбутнього, вона буде просто анексована Росією. А оскільки це оформити остаточно не можна – як, скажімо, ні Гітлер, ані Сталін не змогли до кінця оформити своє політично-мілітарне перебування у Польщі, – це закінчилося по відношенню до Гітлера лютим збройним опором, а від 1946 року в Польщі радянську присутність, власне, ніхто не терпів. Те саме може бути тут із поправкою на ту обставину, що ми – країна більша, ніж Польща, і тут хаос може бути набагато більший.

Не хочу говорити про «киргизький варіант», просто нагадаю, що такий варіант Україна розпрацювала задовго до виникнення Киргизстану як політичної величини. Починаючи від кінця 1917 року, впродовж 1918 року і аж до початку 1920-х років Україна продемонструвала такі «киргизькі» сюжети, що вони тамтешнім киргизам навіть не снилися. Нічим добрим це не скінчилося: програла, сказати б, і сила спротиву України, але абсолютно програла і тамтешня влада. Це скінчилося 1932–33 та 1937 роками і всією страшною сумою Другої світової війни.

Нинішня українська влада має зробити над собою зусилля і піти в якийсь бік. Але хто піде в той бік? Пан президент, який у брюсселях і страсбургах каже, що те, що трапилося з Україною 1932–33 року – це не геноцид? Причому арґументи його і його оточення – дивовижні: мовляв, це було в усьому Радянському Союзі. Можна пригадати, яким чином виникає сама лексема «геноцид» у ситуації 1943–44 років. Тогочасна Європа перетворилася на велетенське нацистське утворення, на ІІІ імперію, і та імперія вбивала всіх: данців, голландців, французів, італійців, греків, албанців, поляків і так далі, але особливо інтенсивно вона вбивала євреїв. Те саме було в Радянському Союзі: комуністичний режим убивав рішуче всі етноси, але особливо він убивав українське селянство. І от за кордон їде лідер цієї держави, який нібито знає про те, що вона визнала ті події геноцидом, і каже, що це не геноцид. Це вже привід для імпічменту цього добродія.

Словом, ми в дуже важкій ситуації – оце і є результат цього сотого дня. За всім цим стоїть, можливо, важке майбутнє цієї країни, яка може перестати бути Україною. Геополітично вже зрозуміло, що розпочався процес російської анексії Криму. І разом із тим усі забувають про те, що ця анексія наштовхнеться на неминучий спротив кількох сотень тисяч кримськотатарських громадян України.

Але у мене таке враження, що новопоставлена влада думає не те що тільки про завтрашній день, а про сьогоднішній вечір, і їй видається, що це є весь обсяг майбутнього часу. Драма полягає в тому, що коли всі ці добродії зазнають катастрофи, вони за собою потягнуть і мільйони інших людей. Словом, дуже важка ситуація, й оптимальний вихід із неї може бути лише один – нова демократична революція в Росії, яка мала місце у 1989–1991 роках. Але російська демократія протрималася недовго: як тільки пролунали перші залпи чеченської війни, так і скінчилася ця демократія. А чи можемо ми чекати якоїсь милості від природи, як казав Мічурін, – від російської політичної природи? Думаю, що ні. А якщо так, то всі ці події будуть розгортатись у відповідному напрямі, і все це може скінчитися недобре не тільки для України, а й для Росії, для всієї Східної Європи, для всієї Європи і, можливо, навіть для всього світу. Як казав колись у своєму передсмертному інтерв’ю П’єр Паоло Пазоліні, всі ми перебуваємо у небезпеці.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG