Доступність посилання

25 Листопад 2017, Київ 04:12
Київ – Аналізуючи феномен Віктора Януковича в українській політиці, варто звернути увагу на те, що його нічим не вмотивована капітуляція перед путінською Росією «дістала» навіть такого прихильника зближення з нею, як колишнього Президента України Леоніда Кучму.

Кучму важко запідозрити в антиросійських настроях, але і для нього існує певна межа, за яку він вважає неможливим перейти. Леонід Кучма став останнім із трьох попередніх українських президентів, котрі висловили своє негативне ставлення до підготовки командою Януковича фактичного аншлюсу України Росією.

Хоча в цьому сенсі, можливо, варто було б запитати в усіх трьох Президентів – що вони особисто зробили для того, щоб унеможливити реванш агресивних промосковських сил в Україні? Хіба не було цілком очевидно, що з перших років свого президентства Володимир Путін розпочав неоголошену «холодну війну» проти України?

Якби ж хоча б в останні роки Віктор Ющенко і його оточення змогли зрозуміти, що проти української незалежності цілеспрямовано працюють десятки аналітичних центрів, головне завдання яких знайти чи створити «пробої» у діяльності української влади і завдати удари по найбільш вразливим місцям української політики і економіки.

Державність необхідно захищати

Путін відродив у Росії імперську ідеологію і пропаганду, проте в Києві ніяк не бажали звертати увагу на подібні «дрібниці». У світовій пресі почалася кампанія дискредитації української держави, але на Банковій були готові списати все на несприятливий збіг обставин.

По суті, все «путінське десятиліття» українська влада навіть не намагалася захищатися від цілеспрямованих спроб російської влади дискредитувати Україну на усіх потенційно важливих напрямках.

Росії це успішно вдалося – з блокуванням Україні шляху до НАТО, з українськими перспективами щодо членства в Європейському Союзі та з визнанням Голодомору геноцидом українського народу.

Режим Ющенка просто імітував євроатлантичний шлях просування України, а Росія залучила всі можливості своїх союзників в ЄС та НАТО, щоб ті відповідали на всі українські ініціативи щодо інтеграції стандартними відмовками на кшталт «Україна й близько не досягла стандартів НАТО», «Україна ще не відповідає стандартам Євросоюзу».

Практично Путінові вдалося створити у Європі своє енергетично-політичне лобі, котре не лише підігравало його антиукраїнським бажанням, а й працювало проти стратегічних інтересів самих європейців.

Оскільки, якщо Росії таки вдасться втягнути Україну до оновленої подоби Радянського Союзу, то і європейці дуже швидко постраждають від цього. Росія не зупиниться на аншлюсі України, в наступних її планах будуть, як мінімум, країни Балтії, а у більш віддаленій перспективі – також і всі держави, зігнані колись силою СРСР до так званого соціалістичного табору.

Можна сказати, що Віктор Янукович, – це продукт того, що українська держава за усі 18 років свого існування так і не спромоглася створити ефективні та дієві механізми свого захисту. Були створені атрибутивні інституції, коефіцієнт продуктивної діяльності яких виявився на перевірку надзвичайно низьким.

Зрозуміло, що після того, як Україна проголосила свою незалежність у 1991 році, було дуже непросто будувати нову державу з усіма її атрибутами. Але українські еліти, котрі волею долі опинилися сам-на-сам із можливістю безконтрольного збагачення, настільки захопилися цим приємним для себе заняттям, що до всього іншого у них просто не доходили руки.

Західна преса справедливо називає Україну країною великих парадоксів. Найбільшим українським парадоксом є те, що Україна навіть і не пробувала організувати захист від експансії Кремля на енергетичному, інформаційному, економічному та інших ключових напрямах.

Чи не тому, що українські спецслужби, котрі мали б бути покликані відслідковувати ситуацію на всіх подібних сегментах агресії ззовні, не змогли виконати поставлені перед ними завдання? Адже мало було свого часу перейменувати українську філію КДБ на СБУ. Необхідно було поставити там роботу таким чином, аби ця служба дійсно стояла на сторожі безпеки української держави.

Чиї національні інтереси?

Русофіл, чи то кремлефіл, Янукович за декілька місяців свого президентства наочно показав: якщо в Україні не знайдеться політичних сил, котрі здатні його зупинити, то він потенційно готовий набагато перевиконати свої обіцянки щодо «врахування» інтересів Росії в Україні, які були задекларовані у його президентській програмі.

Але якщо Віктор Янукович є українським Президентом, то чи є його найбільшим завданням піклуватися про те, щоб задовольнити все більші апетити команди Путіна? Про які національні інтереси покликаний піклуватися Янукович, про українські чи російські? Якщо ж він думає, що про російські, то тоді як можна оцінити подібну діяльність українського Президента?

Власне, ці питання не є риторичними. Адже Володимир Путін не просто є непримиренним супротивником української незалежності – він, крім того, взагалі не готовий визнати існування окремої української нації. І чим режим Януковича більше потакатиме московським бажанням, тим більше вони відповідно зростатимуть.

Із перших же днів Янукович із усіх сил намагався показати Кремлеві, що новий український Президент хотів би грати «другу скрипку», не заперечуючи контроль Путіна та не маючи у подальшому ілюзій стосовно того, хто буде справжнім господарем України.

Добровільний васальний статус Президента України щодо Москви породжує закономірне запитання – наскільки далеко «януковичі» готові зайти у здаванні національних українських інтересів?

А враховуючи той факт, що політична сила, котра привела Януковича до влади – Партія регіонів, – перебуває під контролем багатих бізнесменів зі Східної України, то чи захочуть вони повторити долю опального російського олігарха Михайла Ходорковського в разі, якщо дійсно путінцям вдасться реалізувати аншлюс України?

І те, що екс-президент Кучма, котрий і сам був свого часу ставлеником фінансово-промислових груп зі Східної України, дозволив собі критику Януковича, наштовхує на те, що серед українських «прогресивних олігархів» уже визріває думка, що надмірна здача українських інтересів зовсім не входить до їхніх бізнесових намірів.

У цьому сенсі олігархам на руку те, що Янукович, який у своєму попередньому житті все звик вирішувати силовими методами, так і залишився проФФесором, що вміє мислити лише у відповідних категоріях.

Не можна сказати, що в Москві не розуміють того факту, що Янукович не зможе втриматися довго у завойованому ним кріслі. Навіть Жириновський, у якого на язиці те, що думають в Кремлі, якось проговорився, що це все може протривати не більше, ніж до грудня поточного року. Тому росіяни так і підганяють Януковича, бо не сподіваються на те, що український народ довго це все буде терпіти.

Небезпечним є той факт, що сьогодні Віктор Янукович контролює зовнішню політику і є головнокомандувачем українських Збройних Сил. Залишивши російський Чорноморський флот в Україні аж до 2042 року, він свідомо підготував плацдарм для експансії Кремля. І те, що росіяни прагнуть реалізувати проект мосту через Керченську протоку, лише зайвий раз показує, що вони вже розглядають Крим як майже свою територію.

Велика гра Росії разом із «януковичами» на території української держави полягає в якнайшвидшому об’єднанні усіх можливих господарчих та інформаційних систем Росії і України. Вони прагнуть зробити це таким чином, щоб за зміни влади ці «інтеграційні» зв’язки практично неможливо було скасувати.

А програмою-максимум, яку Москва поставила перед Януковичем, є передача України до складу новітнього союзу з Росією. Тобто, якщо спробувати побудувати своєрідний графік поступок Януковича Москві, то на цій імпровізованій шкалі найнижчою точкою зради можна зафіксувати пролонгацію перебування російського Чорноморського флоту, а найвищою – вступ України в союзну з Росією державу.

А між ними і вступ у Митний союз, і багато чого непередбачуваного, що, скоріше за все, озвучить президент Росії Дмитро Медведєв під час свого травневого візиту до України. А закріплення Росією за кожною українською областю «шефської» області Росії говорить про те, що плани «інтеграторів» уже давно готові.

Із іншого боку, вся нинішня експансія Росії в Україні фактично є перевіркою української нації на зрілість і міцність. І, відповідаючи на питання, як далеко здатен зайти Янукович у здачі національних інтересів України, треба сказати чесно: максимально можливо далеко, якщо український народ, користуючись своїми конституційними правами, його якнайшвидше не зупинить.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Віктор Каспрук

    Політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2500 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Лауреат премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньоукраїнської і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG