Роль рівненських просвітян, політиків і просто патріотів у справі виборювання Незалежності незаперечна. Про це свідчать особисті речі, документи і фотографії з родинних архівів рівнян.
Серед найвідоміших земляків-сучасників на світлинах – перший голова Рівненської обласної організації НРУ за перебудову, народний депутат трьох скликань Микола Поровський, котрий вніс державний прапор України до сесійної зали Верховної Ради 24 серпня 1991 року, а також Василь Червоній, Олекса Новак…
Олександр Волощук
Рух за демократію в Україні, починаючи з шістдесятих років, мав два напрямки, розповідає активіст рівненської «Просвіти» Олександр Волощук.
«Це був національно-радикальний напрямок, який очолював Валентин Мороз, котрий був змушений емігрувати, і націонал-соціалістичний, ідейним натхненником якого був Іван Дзюба. Оскільки Валентина Мороза не було, я зі своїми однодумцями примкнули до націонал-соціалістичного крила…», – каже він.
Олександр Волощук: до боротьби спонукала публіцистика
Революцію в свідомості Олександра Волощука спричинив відкритий лист письменника Івана Дзюби до керівників УРСР, до якого він додав свою дослідницьку працю «Інтернаціоналізм чи русифікація», згадує просвітянин. «Я почув про цю працю – а можна було почути про неї з Радіо Свобода, «Бі-Бі-Сі», «Німецької хвилі», хоч вони глушилися, але вночі можна було почути – і мене дуже зацікавив цей текст, а зрештою я його придбав», – розповідає він.
Олександр Волощук показує передрукований на портативній машинці з російським шрифтом цей програмний твір. Він навчався в Московському інституті інженерів залізничного транспорту, редагував там стіннівку, і вже тоді намагався розповісти однокурсникам, серед яких було багато українців, які свята їм варто відзначати. Скажімо, напередодні восьмого березня у стіннівці з’являлася стаття, приурочена Дням пам’яті Шевченка.
Згодом Олександр Волощук організував осередок Товариства української мови в рівненському інституті «Агропроект» і там продовжив пропагандистську роботу. Публікацій було достатньо, щоб на них звернули увагу спецслужби.
Євгенія Гладунова
За один день провели два обшуки – на роботі і вдома. Потім були цілі серії зустрічей з «органами». «Але я щасливий тим, що язик у мене не розв’язався. Я буду спокійно помирати, бо нікого зі своїх численних друзів не видав», – каже Олександр Волощук. Водночас, якби працівники КДБ знайшли переховувані статті, чоловікові могли «світити» 25 років позбавлення волі.
Рівнянин Михайло Борейко був одним із засновників Товариства української мови імені Шевченка. Свої перші кроки до демократії він розпочав, здавалося б, з дрібного – разом зі своїми колегами з проектного інституту переклав усю робочу документацію на українську мову.
Це стало причиною потім неприємних розмов із КДБ, розповідає Михайло Борейко. Та вони продовжували відвідувати підприємства, перевіряли вивіски. Багато в чому завдяки цим людям мовна ситуація у Рівному змінилась.
Від кулуарних зустрічей до багатотисячного мітингу
Перші осередки до кінця не сформованого Руху збиралися восени 88-го на квартирі у Євгенії Гладунової. Власне, то були члени Товариства шанувальників української мови, яким заборонили збиратися в громадських місцях через… небажання перейменувати своє товариство на клуб. Євгенія Гладунова мешкала в центрі міста. Тож зібрання перенесли до її оселі.
Першою великою акцією, яку провело товариство, став збір підписів за державність української мови. «Ми зібрали дуже багато підписів, і завдяки цьому був ухвалений Закон про мови в Україні», – розповідає активістка.
Олена Ковальчук
Під час великої акції Руху, коли на полі Берестецької битви зібралися близько тридцяти тисяч людей, Євгенія Гладунова разом зі своїми однодумцями йшла під синьо-жовтими прапорами, а її син Олександр – під червоними. Так зобов’язали комсомольця Олександра його партійні інститутські керівники.
Але сталося те, що мало статися: побачивши матір у вишиванці під синьо-жовтим прапором, Олександр залишив свою колону і приєднався до українських патріотів. Неприємності на роботі не забарилися – Олександр був змушений залишити свою посаду.
Тим часом Євгенію Гладунову кілька разів викликали на розмови до держбезпеки, а завідувачка дитячим садком, де працювала Гладунова, отримала рекомендацію звільнити просвітянку з роботи. Та керівник виявилась принциповою. «Вона сказала: я не маю для цього підстав, бо вона сумлінно виконує свою роботу, на її показові заняття з’їжджається вся область», – пригадує жінка.
Олена Ковальчук – відома в Рівному майстриня, художниця і ткаля, активістка місцевої організації солдатських матерів. Перші панно на тему української Незалежності у Рівному виткані її руками, перші плакати, прапори і вишиті тризуби, котрі побували у 90-му році на запорізькій Хортиці, вона робила разом зі своїми соратницями-майстринями.
Переслідувати майстринь на роботі було складно – вони брали і виконували замовлення вдома. Результатом такої «агітації мистецтвом» були перші рівненські весілля, на яких молоді замість звичних весільних строїв одягала національні костюми.
Алла Українець
Ми ще й досі йдемо і до демократії, і до незалежності, переконана відомий рівненський етнограф, завідувач відділу краєзнавчого музею Алла Українець. Причина – не лише в зовнішніх чи об’єктивних обставинах, каже вона.
«Я, чесно кажучи, сумую за тими роками. Бо це слово – «демократія» – у нас заяложилося, заговорилося… Звичними стали наші символи, які ми одягаємо, а коли дивлюся часом по телевізору, як їх рвуть, – гірко стає… Шкодую за тим періодом, бо це був час щирого виявлення почуттів, щирої любові до своєї Батьківщини, поваги до неї, до своєї мови. І я б не хотіла, щоб ми це втратили. Але мені здається, що в такий час живемо, що за демократію ще треба буде боротися», – каже Алла Українець.
Серед найвідоміших земляків-сучасників на світлинах – перший голова Рівненської обласної організації НРУ за перебудову, народний депутат трьох скликань Микола Поровський, котрий вніс державний прапор України до сесійної зали Верховної Ради 24 серпня 1991 року, а також Василь Червоній, Олекса Новак…
Рух за демократію в Україні, починаючи з шістдесятих років, мав два напрямки, розповідає активіст рівненської «Просвіти» Олександр Волощук.
«Це був національно-радикальний напрямок, який очолював Валентин Мороз, котрий був змушений емігрувати, і націонал-соціалістичний, ідейним натхненником якого був Іван Дзюба. Оскільки Валентина Мороза не було, я зі своїми однодумцями примкнули до націонал-соціалістичного крила…», – каже він.
Олександр Волощук: до боротьби спонукала публіцистика
Революцію в свідомості Олександра Волощука спричинив відкритий лист письменника Івана Дзюби до керівників УРСР, до якого він додав свою дослідницьку працю «Інтернаціоналізм чи русифікація», згадує просвітянин. «Я почув про цю працю – а можна було почути про неї з Радіо Свобода, «Бі-Бі-Сі», «Німецької хвилі», хоч вони глушилися, але вночі можна було почути – і мене дуже зацікавив цей текст, а зрештою я його придбав», – розповідає він.
Олександр Волощук показує передрукований на портативній машинці з російським шрифтом цей програмний твір. Він навчався в Московському інституті інженерів залізничного транспорту, редагував там стіннівку, і вже тоді намагався розповісти однокурсникам, серед яких було багато українців, які свята їм варто відзначати. Скажімо, напередодні восьмого березня у стіннівці з’являлася стаття, приурочена Дням пам’яті Шевченка.
Згодом Олександр Волощук організував осередок Товариства української мови в рівненському інституті «Агропроект» і там продовжив пропагандистську роботу. Публікацій було достатньо, щоб на них звернули увагу спецслужби.
За один день провели два обшуки – на роботі і вдома. Потім були цілі серії зустрічей з «органами». «Але я щасливий тим, що язик у мене не розв’язався. Я буду спокійно помирати, бо нікого зі своїх численних друзів не видав», – каже Олександр Волощук. Водночас, якби працівники КДБ знайшли переховувані статті, чоловікові могли «світити» 25 років позбавлення волі.
Рівнянин Михайло Борейко був одним із засновників Товариства української мови імені Шевченка. Свої перші кроки до демократії він розпочав, здавалося б, з дрібного – разом зі своїми колегами з проектного інституту переклав усю робочу документацію на українську мову.
Це стало причиною потім неприємних розмов із КДБ, розповідає Михайло Борейко. Та вони продовжували відвідувати підприємства, перевіряли вивіски. Багато в чому завдяки цим людям мовна ситуація у Рівному змінилась.
Від кулуарних зустрічей до багатотисячного мітингу
Перші осередки до кінця не сформованого Руху збиралися восени 88-го на квартирі у Євгенії Гладунової. Власне, то були члени Товариства шанувальників української мови, яким заборонили збиратися в громадських місцях через… небажання перейменувати своє товариство на клуб. Євгенія Гладунова мешкала в центрі міста. Тож зібрання перенесли до її оселі.
Першою великою акцією, яку провело товариство, став збір підписів за державність української мови. «Ми зібрали дуже багато підписів, і завдяки цьому був ухвалений Закон про мови в Україні», – розповідає активістка.
Під час великої акції Руху, коли на полі Берестецької битви зібралися близько тридцяти тисяч людей, Євгенія Гладунова разом зі своїми однодумцями йшла під синьо-жовтими прапорами, а її син Олександр – під червоними. Так зобов’язали комсомольця Олександра його партійні інститутські керівники.
Але сталося те, що мало статися: побачивши матір у вишиванці під синьо-жовтим прапором, Олександр залишив свою колону і приєднався до українських патріотів. Неприємності на роботі не забарилися – Олександр був змушений залишити свою посаду.
Тим часом Євгенію Гладунову кілька разів викликали на розмови до держбезпеки, а завідувачка дитячим садком, де працювала Гладунова, отримала рекомендацію звільнити просвітянку з роботи. Та керівник виявилась принциповою. «Вона сказала: я не маю для цього підстав, бо вона сумлінно виконує свою роботу, на її показові заняття з’їжджається вся область», – пригадує жінка.
Олена Ковальчук – відома в Рівному майстриня, художниця і ткаля, активістка місцевої організації солдатських матерів. Перші панно на тему української Незалежності у Рівному виткані її руками, перші плакати, прапори і вишиті тризуби, котрі побували у 90-му році на запорізькій Хортиці, вона робила разом зі своїми соратницями-майстринями.
Переслідувати майстринь на роботі було складно – вони брали і виконували замовлення вдома. Результатом такої «агітації мистецтвом» були перші рівненські весілля, на яких молоді замість звичних весільних строїв одягала національні костюми.
Ми ще й досі йдемо і до демократії, і до незалежності, переконана відомий рівненський етнограф, завідувач відділу краєзнавчого музею Алла Українець. Причина – не лише в зовнішніх чи об’єктивних обставинах, каже вона.
«Я, чесно кажучи, сумую за тими роками. Бо це слово – «демократія» – у нас заяложилося, заговорилося… Звичними стали наші символи, які ми одягаємо, а коли дивлюся часом по телевізору, як їх рвуть, – гірко стає… Шкодую за тим періодом, бо це був час щирого виявлення почуттів, щирої любові до своєї Батьківщини, поваги до неї, до своєї мови. І я б не хотіла, щоб ми це втратили. Але мені здається, що в такий час живемо, що за демократію ще треба буде боротися», – каже Алла Українець.
