– По-перше, я доросла людина, я знаю: що б не відбулося, все одно буде одна чи інша точка зору. Щодо задуму – якщо людина хоче побачити щось погане, вона це побачить. А якщо хоче побачити щось добре, вона теж це побачить. У даному разі питання протистояння із севастопольською НЕ громадою, НЕ російською громадою і не севастопольською громадою, а з кількома абонентськими скриньками, тобто адресами партій – це не протистояння, це можливість (може, єдина використана можливість цими маленькими політичними карапузами) «пропіаритися» і нагадати про себе. Бо навіть у Севастополі у цих партій нема електорату. Вони набридли усім. І зараз… А що таке зараз? Який час є зараз? Це підготовка до місцевих виборів! І вони використовують найменшу можливість для того, щоб нагадати про себе.
– Чи спілкувалися Ви з представниками цих національних меншин, про які Ви робили свої кліпи? Чи Ви враховували їхні побажання – як би вони самі себе хотіли побачити, які конкретні риси хотіли б виділити?
– Ні, не розмовляв. Не розмовляв, мабуть, спеціально, тому що Ви ж розумієте: якщо розмовляєш з якоюсь там конкретною особистістю і кажеш те, що вона хоче про себе почути, буде таке, що не цікаво. Але я людина доволі обізнана в етнографії і знаю багатьох людей багатьох націй, і в першу чергу я думав, і творча група ставила таку мету перед собою, – показати те, з чим асоціюються ці національні меншини, передусім, у нашій такій добрій уяві. Можна було б, скажімо, говорячи про азербайджанців, казати, що вони торгують на базарі, але ж це буде неправильно! А з чим ми ще асоціюємо азербайджанців? Із тим, що там багатодітні сім’ї. На цьому ми почали будувати сюжет. Із чим у нас асоціюються вірмени? Якщо ми на побутовому рівні поміж собою спілкуємося, ми знаємо: торгівля квітами там, ще щось. Але це буде неправильно, якщо ми це покажемо в ролику! І одразу ж, коли ми починаємо згадувати історію, як вірмени з’явилися і в Києві, і в Україні, і в Західній Україні – це, передусім, були ремісники і, в першу чергу, люди, які займалися виготовленням взуття. І це буде вже по-доброму, коли ми так ставимося.
– Марку, чи могли Ви, працюючи над цими кліпами, зробити висновок про те, як взагалі живеться національним меншинам, їхнім представникам в Україні, чи вони по-справжньому інтегровані в українське суспільство, чи ж почуваються осторонь?
– Я маю дуже багато зв’язків із людьми різних спеціальностей, я не бачив жодної людини, яка б не мала можливості пройти нагору тільки через те, що вона належить до тієї чи іншої національності. Я сам себе вважаю все ж таки росіянином і не вважаю, що в мене є якісь перепони, перешкоди у моїй праці на Першому національному каналі, де я головую над студією документальних фільмів. Я не знаю і не бачу таких перепон. Якщо у людини не вистачає якихось там власних якостей особистих, вона завжди знайде причину сказати, мовляв, я румун чи угорець, чи росіянин, і мені, мовляв, не дають шляху нагору. Подивіться на національний зріз нашої еліти, нашої верхівки: дуже різні прізвища, різні нації, іноді дуже різні мови!
