Потрапивши до нового музею Шопена у Польщі, відвідувач ніби потрапляє у романтичне, буремне 19 століття: під звуки чудової музики, перед ним розгортаються події, пов’язані з життям видатного музиканта і композитора, з польським національно-визвольним рухом, з історією музичної культури Європи того часу: цю інформацію надали архіви Польщі, Австрії та Франції. А у чеському містечку Кутна Гора, на інформаційному стенді у соборі Діви Марії, можна довідатись про образ Богородиці у мистецтві та про країни і музеї з найвідомішими зображення Богородиці (серед інших, згадується і фреска Богородиці-Оранти у київській Святій Софії). Так, з інформаційного обміну, у музеях різних країн Європи втілюється проект «ЄвроМузПростір».
Фактично, проект перетворює окремі музеї на «камінчики» єдиного, величезного «євро-музею», котрий у свою чергу позиціонується як потужний комунікаційний та інформаційно-освітній центр.
«Музей – місце перетину різних суспільних верств, різних ідентичностей. Музей – це місце, де представник європейського суспільства або спільноти тієї чи іншої країни, регіону, упізнає себе. Крім того, музей – це місце освіти й самоосвіти, тому музеї активно співпрацюють з університетами, особливо у Німеччині: там лекції з історії відбуваються у залах музеїв», – розповів Радіо Свобода київський музеєзнавець Микола Скиба, який вивчає розвиток музейної справи в Європі.
У згаданій вище Дрезденській скарбниці учні та студенти вивчають історію, використовуючи сучасні технології: інформація міститься на спеціальних електронних порталах. Людям з особливими потребами пропонуються відповідні пристрої. Власне, для цієї категорії відвідувачів чи не всі музеї Європи обладнані відповідним знаряддям. «Є люди з різними типами сприйняття, – каже Микола Скиба,– відомо, що є візуалісти, є ті, хто сприймає звукову інформацію, є тактильними – тому музеї доповнюються мультимедійними засобами, щоб інформацію донести через різні канали».Одним з перших кроків Польщі після вступу до Євросоюзу стало обладнання необхідними пристроями найбільших своїх музеїв.
Ситуація в українській музейній справі
А щодо самої України, то тут ситуація у музейній справі держави протилежна. Як каже культуролог Богдан Шумилович зі львівського Музею міської культури, державного фінансування вистачає на оплату комунальних послуг, зарплати працівникам, а розвиток музею можливий за наявності спонсорських коштів та зв’язків із європейськими колегами. Так, співпраця ніжинського Музею «Поштова станція» з Польщею допомогла працівникам не лише знайти кошти на технічне оснащення музею, але і розробити спільні із закордонними колегами акції. Минулого року це були театральні вистави та виставка до 200-річчя Гоголя, а на що очікувати цього року, не відомо.
«Восени ми будемо робити виставки, інші заходи, присвячені 150-річчю Миколи Самокиша. І виставку, і майстер-класи будемо робити. Самокиш – академік живопису, народився він у 1860 році, це один з відомих художників-баталістів світового рівня», – каже Радіо Свобода менеджер музею Ольга Пономар.
Народжений у Ніжині, Самокиш подарував місту кілька своїх робіт, які нині виставлені у музеї «Поштова станція». Інформація про митця та музеї, де є картини митця, надходить з Польщі, Росії, Франції. За словами Пономар, це перший крок невеличкого українського музею до музейного простору Європи.
Фактично, проект перетворює окремі музеї на «камінчики» єдиного, величезного «євро-музею», котрий у свою чергу позиціонується як потужний комунікаційний та інформаційно-освітній центр.
«Музей – місце перетину різних суспільних верств, різних ідентичностей. Музей – це місце, де представник європейського суспільства або спільноти тієї чи іншої країни, регіону, упізнає себе. Крім того, музей – це місце освіти й самоосвіти, тому музеї активно співпрацюють з університетами, особливо у Німеччині: там лекції з історії відбуваються у залах музеїв», – розповів Радіо Свобода київський музеєзнавець Микола Скиба, який вивчає розвиток музейної справи в Європі.
У згаданій вище Дрезденській скарбниці учні та студенти вивчають історію, використовуючи сучасні технології: інформація міститься на спеціальних електронних порталах. Людям з особливими потребами пропонуються відповідні пристрої. Власне, для цієї категорії відвідувачів чи не всі музеї Європи обладнані відповідним знаряддям. «Є люди з різними типами сприйняття, – каже Микола Скиба,– відомо, що є візуалісти, є ті, хто сприймає звукову інформацію, є тактильними – тому музеї доповнюються мультимедійними засобами, щоб інформацію донести через різні канали».Одним з перших кроків Польщі після вступу до Євросоюзу стало обладнання необхідними пристроями найбільших своїх музеїв.
Ситуація в українській музейній справі
А щодо самої України, то тут ситуація у музейній справі держави протилежна. Як каже культуролог Богдан Шумилович зі львівського Музею міської культури, державного фінансування вистачає на оплату комунальних послуг, зарплати працівникам, а розвиток музею можливий за наявності спонсорських коштів та зв’язків із європейськими колегами. Так, співпраця ніжинського Музею «Поштова станція» з Польщею допомогла працівникам не лише знайти кошти на технічне оснащення музею, але і розробити спільні із закордонними колегами акції. Минулого року це були театральні вистави та виставка до 200-річчя Гоголя, а на що очікувати цього року, не відомо.
«Восени ми будемо робити виставки, інші заходи, присвячені 150-річчю Миколи Самокиша. І виставку, і майстер-класи будемо робити. Самокиш – академік живопису, народився він у 1860 році, це один з відомих художників-баталістів світового рівня», – каже Радіо Свобода менеджер музею Ольга Пономар.
Народжений у Ніжині, Самокиш подарував місту кілька своїх робіт, які нині виставлені у музеї «Поштова станція». Інформація про митця та музеї, де є картини митця, надходить з Польщі, Росії, Франції. За словами Пономар, це перший крок невеличкого українського музею до музейного простору Європи.
