Доступність посилання

18 Листопад 2017, Київ 14:02
«Правду видно неозброєним оком й можна підтвердити фактами. Цей процес супроводжується болем. І тому більшість людей не хочуть правди…» – стверджує японець Харукі Муракамі у своєму романі «1Q84».

Ліна Костенко своїм першим прозовим романом «Записки українського самашедшого» демонструє, що правда знаходить людей – навіть попри їхнє намагання сховатися від неї.

Нормальна людина не може не розуміти очевидного й не хотіти кращого. А це означає, що нормальна людина приречена діяти, інакше вона вигорить всередині до тла, зламається як суха стеблина, закисне як вода у стоячому болоті.

Ефективно діяти ж можна – лише налаштувавшись на успіх, не допускаючи мислі про поразку, вірячи у ПЕРЕМОГУ!

Правда болить

Ми можемо вимикати телевізор і не слухати радіо, ми можемо не читати газет й ігнорувати інтернет, ми можемо ховатися у вині чи очах коханих, ми можемо тісно причиняти двері наших помешкань, щоб не вистудити тепло наших родин, а світ, однак, вдереться до нас й примусить задихатися від страху за майбутнє дітей й червоніти від сорому за власну безпорадність чи боягузтво.

Саме це щодня відбувається з головним героєм роману – типовим українцем, обтяженим знаннями і вихованням. Він не має у романі свого імені, бо, мабуть, має у реальному житті усі наші імена. Він носить у собі незбавну гіркоту від того, що його молода країна стала здобиччю партократів та «бізнесменів 90-х років випуску», для яких Україна – лише територія, на якій вони усіма можливими способами заробляють гроші. Він не осуджує тих, хто, зневірившись, виїхали, але сам з останніх сил (чомусь?!) намагається жити тут, ростити сина тут, утримувати родину тут, кохати та поважати себе – ТУТ. Він, учасник студентської революції на граніті, безуспішно шукає у людях бодай натяк на ту щирість, на ту чистоту, на те натхнення, яке було тоді! Та він не знаходить цього навіть у собі. Йому здається, що душа його закам’яніла і зайшла у повну безвихідь.

«Я німію і замикаюсь, а дружина, навпаки, вибухає, і я боюсь, що вона одягне білу пов’язку на голову і піде під Верховну Раду вмирати. В ній болить її молодість. Оте святе, студентське повстання на граніті. Вона хоче, щоб її син жив у достойній державі, скоро вона, як старі ветерани, запитає: «За що боролись?» – транслює нам думки свого героя Ліна Костенко.

А навколо твориться щось неймовірне. Вибухи, війни, стихійні лиха, старі й нові епідемії – косять людей, мов траву на занедбаному лузі. Кожного дня нестримний й усюди проникний інформаційний вітер приносить повідомлення, одне страшніше від іншого. І від того немає порятунку, бо надто багато у світі горя і надто тісним став цей світ, щоб не відчувати: ми на краю.

«Чорна діра терору втягує всі країни. Людство ходить навшпиньки, щохвилини обминаючи свою смерть. Пропадемо, згинемо, прикуті до своїх держав, коаліцій, блоків, ідеологій і упереджень, як ті божевільні до койок, і ні Христос, ні Аллах, ні Будда не просіють наших кісток крізь вселенське зоряне решето, і Космос не буде ідентифікувати нерозумне людство, що десь там на маленькій планеті знищило саме себе», – констатує Ліна Костенко.

Під знаком смерті людство переступило поріг нового тисячоліття і далі рухається тим самим маршрутом. А «Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути».

«У кожної нації є від чого збожеволіти. В різних обставинах, в різні епохи», – думає українець Ліни Костенко. – «Але є національна специфіка божевілля. Що кому допекло. Мені допекло приниження, ця одвічна дискримінація нації».

Мисли глобально, дій локально

Дев’ять років, день у день, фіксує «український самашедший» події епохи. Через його душу просіюється буття, а у свідомості застрягають очевидні свідчення повного оскаженіння світу.

«Морем пливе корабель з дітьми на продаж», «спецназівці били людей на Софійській площі при розверстій могилі Патріарха», «сотні тонн нафти витекли у море, птиці волочать крила, риба тіпається у мазуті», «по Москві промчаться бритоголові, у Швеції зблиснуть тім’ям, у Німеччині європейським студентам пригрозять новим Голокостом», «зачистки у Чечні, полковник Буданов зґвалтував й задушив чеченку», «пройшла ще одна експертиза «таращанського тіла», американська й прямо протилежна німецькій. А мати, нещасна мати…», «на Балканах бої. В Руанді різанина», «президент Буш урочисто проголосив закінчення війни у Іраку, й війна знову почалася», «Леді Ю приїжджає в суд, чоловік на лаві підсудних цілує їй плече», «чумою ХХ століття назвали СНІД», «раптово помер у тюремній камері несподіваний свідок у справі Гонгадзе. Тіло хутенько піддали кремації» «9 червня у Москві на Манежній площі – що це було? Зграйка молодих звіроніжок перетоптала людей. Загинув 17-річний хлопець. Прицільно потрощений був лише один бік вулиці, другий не зачепили – отже хтось керував» – немає кінця цим симптомам божевілля людства.

Однак ще не усі хворі, якщо хтось в силах поставити діагноз. Цей діагноз, ціною подолання власної душевної кризи, – ставить типовий український інтелігент.

«Мисли глобально, дій локально! Маєш свою країну – говори своєю мовою. Не подобається влада – обери іншу», – каже героєві його товариш Лев, інвертований на пустелю. І той, пересилюючи біль, ледь не втративши себе самого й свою родину, знімає полуду з очей – і йде на Майдан.

А що ж було далі… ми вже з вами знаємо.

Ще даліше знає Ліна Костенко. Ще у «Берестечку» вона написала: «Гей, писарю! Неси печатку. Життя пропало. Почнемо спочатку».

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Атор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG