Доступність посилання

24 Вересень 2017, Київ 12:23

Київ – Цими днями у ЗМІ триває бурхливе обговорення того, яким способом і на основі яких підстав нинішня влада скасувала присвоєння звання Героя України Степану Бандері. Я ж хочу зіграти, так би мовити, на випередження і звернути увагу на аналогічне судове рішення, яке тільки готується – щодо виключення з числа Героїв України Романа Шухевича. Сумнівів стосовно того, що рішення буде таке саме, як треба владі, у жодної притомної людини немає. Нікчемна (це юридичний термін, який у даному разі збігається із моральним поняттям) мотивація свого рішення суддями – мовляв, Бандера не був громадянином України (коли він насправді ним був у дитинстві), – є свідченням правового нігілізму всієї судової системи країни. Тим більш анекдотичною виглядає така ж мотивація у випадку Романа Шухевича (вона лежить в основі рішення суду нижчої інстанції) – адже йдеться про прем’єр-міністра підпільного українського уряду та головного командира УПА!

Збав Боже, я зовсім не маю на меті тиснути на суд. Хоча б тому, що на нього в принципі неможливо натиснути, бо ж ним керує не сила права, а право сили. Це зафіксовано міжнародними правозахисними та антикорупційними організаціями, відтак суд в Україні є лише виконавцем, складовою отієї сакраментальної «владної вертикалі», яку так успішно вибудовувала Партія регіонів. Тому об’єктом тиску є сенс обирати тих, хто справді ухвалює рішення, а не тих, хто голосує в парламенті за помахом руки Чечетова чи просиджує суддівську мантію у ролі наче-незалежного наче-судді. Хоча і тут шансів мало: як достукатися до свідомості тих, хто мислить категоріями «порожняка», «кидалова» та «відкатів»? Отож і на них натиснути словом, використавши зброю критики, – справа майже безнадійна.

Та попри те, що реально вплинути на перебіг подій, пов’язаних із майбутнім скасуванням присвоєння Героя України Романові Шухевичу неможливо з об’єктивних причин, попередити всіх (у тому числі і владу), символом чого саме стане таке скасування і що воно засвідчить, доцільно. А далі, як сказав поет з дещо іншого приводу, «та нехай собі як знають...»

«Демократичний поворот» і його значення

Політик – це його діяльність. Це те, що ним зроблено, і те, що не зроблено, але могло бути зроблено за більшої наполегливості та прозірливості цього діяча. Роман Шухевич зробив надзвичайно багато: під його керівництвом постала підпільно-партизанська Україна з усіма своїми барвами, з плюсами й мінусами, зі здобутками й трагедіями. Та мова зараз про головний здобуток Шухевича: про здійснену під його керівництвом ідеологічну переорієнтацію українського визвольного руху на національно-демократичні орієнтири.

На початку Другої світової війни ОУН виявилася єдиною з-поміж українських політичних сил, яка спромоглася зберегти свої структури. Це було зумовлено специфікою організації – її підпільним та авторитарно-орденським характером. Попри розкол ОУН у 1940 році, обидва крила на загал зберігали характер своєї ідеології, хоча при цьому в революційному відламі, очолюваному Степаном Бандерою, зосередилася більшість тих, хто й далі провадив ідейний пошук – хто в соціал-демократичному напрямі, як Іван Мітринґа, хто в ліберально-консервативному, як Лев Ребет, хто в революційно-демократичному, як Дмитро Мирон («Орлик»). Ідейні пошуки стали значно напруженішими після початку німецько-радянської війни і спроби проголошення відновлення Української держави 30 червня 1941 року. Вже 1942 року «експертна група» (якщо вжити сучасний термін), очолена Василем Куком, дійшла висновку про необхідність істотних змін в ідеології ОУН у разі, якщо організація прагне ефективно боротися за свободу України на просторах усіх українських земель. Відтак проведений після тривалої підготовки під орудою Романа Шухевича улітку 1943 року ІІІ Великий Збір ОУН ухвалив нові програмні документи революційного націоналізму.

«Знищення національного поневолення та експлуатації нації, система вільних народів у власних самостійних державах – це єдиний лад, який дасть справедливу розв’язку національного і соціального питання в цілому світі. ОУН бореться проти імперіялістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи... Тому ми проти російського комуно-большевизму і проти німецького націонал-соціалізму. ОУН проти того, щоб один народ, здійснював імперіялістичні цілі, «визволяв», «брав під охорону», «під опіку» інші народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст – поневолення, насильство, грабунок. Тому ОУН бореться проти російсько-большевицьких і німецьких загарбників, поки не очистить України від усіх «опікунів» і «визволителів», поки не здобуде Української Самостійної Соборної Держави (УССД), в якій селянин, робітник і інтелігент могтиме вільно, заможньо і культурно жити та розвиватися... Українська народня влада всі економічні ресурси та всю людську енергію спрямує на побудову нового державного порядку, справедливого соціяльного ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу».

Ось так були визначені головні напрямні діяльності ОУН. Говорилося і про конкретні напрями боротьби націоналістів. Зокрема, за «індивідуальне та колективне користування землею, в залежності від волі селян», «за вільну працю, вільний вибір професії, вільний вибір місця праці», «за свободу профспілок», «за вільний доступ до всіх наукових і культурних надбань людства», «за свободу друку, слова, думки, переконань, віри й світогляду, проти офіційного накидання суспільності світоглядних доктрин і догм», «за повне право національних меншостей плекати свою власну по формі й по змісту національну культуру», «за рівність всіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах та обов’язках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок»...

В основі майбутнього економічного ладу автори програмних документів бачили органічне поєднання державної та громадсько-кооперативної власності у промисловості, державної, кооперативної та приватної торгівлі, індивідуального й громадського землекористування, залежно від волі самих селян, – і водночас відкидали саму можливість допустити визиск працівників з боку як зажерливих капіталістів, так і комісарів-партократів.

А от про популярне нині ґендерне питання: «за повну рівність жінки з чоловіком в усіх громадських правах і обов'язках, за вільний доступ жінки до всіх шкіл, до всіх професій, за першочергове право жінки на фізично легшу працю, щоб жінка не шукала заробітку на праці в шахтах, рудниках та інших тяжких промислах і в наслідок цього не руйнувала свого здоров’я».

І про зовнішньополітичні орієнтири не було забуто. Отже: «Наші цілі здобудемо, вийшовши поза межі України та зв’язавши нашу боротьбу за УССД з боротьбою інших поневолених або загрожених імперіялізмами народів, зокрема народів Сходу, Прибалтики й Балканів, пропагуючи й реалізуючи наше гасло волі народам і людині й права кожного народу на самостійницькі національні держави та протиставитись реакційним концепціям і планам імперіалістів».

Іншими словами, нові програмні настанови ОУН були на рівні вимог часу і передового рівня розвитку демократичної політичної думки.

Слово і діло


Хтось може сказати, що все це були тільки слова, а насправді ніякого повороту не сталося. Мовляв, сталінська Конституція також проголошувала різні політичні свободи, а насправді все було зовсім інакше.

По-перше, сталінська Конституція СРСР насправді зовсім не проголошувала ніяких демократичних свобод. Ці «свободи» забезпечувалися виключно «у цілях зміцнення соціалістичного ладу» (ст.125). А стаття 126 фіксувала партійну природу радянської держави: «Найактивніші і найсвідоміші громадяни з рядів робітничого класу й інших прошарків трудящих об’єднуються у Всесоюзну комуністичну партію (більшовиків), яка є передовим загоном трудящих у їхній боротьбі за зміцнення і розвиток соціалістичного ладу і являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних».

По-друге, практика показала, що керівництво ОУН прагне керуватися тими ідеологічними засадами, які ухвалив ІІІ ВЗУН. Це засвідчує, зокрема, поява у складі УПА значної кількості вояків іншого етнічного походження (у деяких регіонах, за свідченням керівників червоних партизан, число неукраїнців у складі УПА сягало 40%-50%!). Це засвідчує і стан господарства у контрольованих повстанцями районах Волині. Як пише петербурзький історик Олександр Ґоґун, у цих районах господарство було організоване більш ефективно, а селяни жили заможніше, ніж у сусідніх, контрольованих нацистами чи червоними партизанами. Нарешті, улітку 1944 року на багатопартійній основі була створена Українська Головна Визвольна Рада – передпарламент Повсталої України. Головою УГВР стає наддніпрянець Кирило Осьмак (у 1917-18 роках – член Центральної Ради), одним із його заступників – галицький ліберал, депутат польського Сейму Василь Мудрий, прем’єром та командувачем усіма збройними силами – генерал-хорунжий Роман Шухевич.

Зрозуміла річ, тривала жорстока війна, яка накладала істотні обмеження на реалізацію національно-демократичних ідей, але вектор руху був заданий. І для повстанців, і для шістдесятників та дисидентів, і для Народного Руху.

Виглядає, намагання нинішньої владної верхівки скасувати присвоєння Роману Шухевичу звання Героя України є за своїм глибинним підґрунтям прагненням дезавуювати ті політичні та соціальні цінності, за втілення яких боровся прем’єр Підпільної України. А ще – прагненням перекреслити положення чинної Конституції України про тисячолітню державотворчу традицію, звівши її виключно до часів СРСР, як це вже спробував зробити Віктор Янукович у промові до Дня Незалежності у 2010 році.

А ще Роман Шухевич особисто ненависний цій публіці тим, що він, інженер, піаніст, успішний бізнесмен, кинув геть усе заради безнадійної, на перший погляд, боротьби за свободу. Відчуваючи свою ницість у порівнянні з Шухевичем, можновладці водночас щосили прагнуть дегероїзувати його, щоб нинішні молоді українці не ставили свободу народу та свободу людини над усі інші земні вартості.

...Один із провідних ідеологів УГВР – Петро Полтава (Федун) – у ті роки писав, що повстанці ведуть боротьбу «за справжню демократію, проти диктатури і тоталітаризму всіх мастей, за свободу слова, друку, зборів, світогляду, за забезпечення за національними меншостями в України всіх національних і громадських прав, проти всесилля поліції, за таку владу в державі, яка найвищим своїм обов’язком уважатиме служіння інтересам народу, а не своїм імперіялістичним плянам».

Слова, наче написані сьогодні. А це означає, що боротьба триває, і від нині сущих поколінь залежить, чи скоро буде справа Романа Шухевича доведена до перемоги.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG